«Не забудемо, не пробачимо!» — говоримо ми, дізнавшись про загибель на фронті близького друга, когось ледь знайомого або зовсім невідомої раніше людини. «Не забудемо, не пробачимо!» — обіцяємо подумки чи вголос, коли від ворожих ракет і снарядів гинуть цивільні, від кількамісячного немовля до колишнього в’язня концтабору. «Не забудемо, не пробачимо!» — повторюємо, як закляття, коли окупанти закатовують до смерті або влаштовують показову розправу над українськими воїнами. Але як насправді зберегти пам'ять про тих, хто віддав життя за Україну, і безневинно загиблих? Як не дати новим смертям стерти спогади про попередні? Як не обрости слонячою шкірою і не перетворити вшанування на механічний бездушний ритуал? Як має виглядати формула пам’яті про цю війну? Про все це ми говорили з начальницею Північно-Східного відділу Українського інституту національної пам'яті Марією Тахтауловою. 

Яким буде Харків після війни? Яким чином відбуватиметься його відбудова та розбудова? Хто і як це вирішуватиме? Ці питання є тестом на справжню декомунізацію не за формою, а за змістом. Відповіді на них є лакмусовим папірцем, що не дозволить переплутати словесне пристосуванство з реальними змінами способу мислення і способу дії. 

Громадська ініціатива «Харківська топонімічна група» пропонує повернути вулицям і площам міста попередні назви замість пов’язаних з Росією. Серед пропозицій — перейменувати вулицю Пушкінську на Німецьку, Маяковського — на Госпітальну, а Плеханівську — на Петінську.

Незмінний отаман совєцьких богоборців, товариш Омелян Ярославський захопливу книжку колись написав — «Як народжуються, живуть і вмирають боги та богині». Шкода, що не розповів того самого про організацію, якою керував. Вийшло би значно цікавіше.

З внутрішнього боку високих мурів, що на Холодній Горі, добре не жилося ніколи. Бо не для того їх зводили. Та бували і зовсім чорні роки, коли Горе вихлюпувалося назовні.

Наприкінці 1930 року депутати Харківської міської ради зробили розкішний подарунок майбутнім екскурсоводам – зібрали в єдиний реєстр всі накази виборців разом зі звітами про їх виконання.

Сто років тому, на початку 1922-го, харківське керівництво мусило терміново згадувати недавнє минуле. І не аби як, а вельми докладно. Бо того вимагали високі державні інтереси: радянські республіки готувалися до конференції у Генуї.

Запрошуємо усіх охочих до царства брехні, істерії та безладу. А щоб допитливі не лякалися, сформулюємо трохи м’якше: гайда у віртуальну подорож на дев’яносто років углиб! Подивимося, як виглядав на ділі славнозвісний «сталінський порядок».

21 листопада 1931 року «Харківський пролетар» оголосив про початок штурмової декади на тракторному заводі.

29 вересня 1929 року вічно заклопотаних харківців ошелешили сенсаційною новиною: у місті збираються будувати «тракторный гигант с массовым производством».

Здається, уперше доводиться подавати біографічний нарис без портрета головного героя. Всі спроби знайти хоч якесь графічне зображення Миколи Трохимовича Петренка-Самійленка виявилися марними.

27 липня 1920 року губернська ЧК «потішила» харківців черговим розстрільним списком: тридцять один пункт — тридцять одна смерть.

Довелося нещодавно попрацювати «на експорт»: колеги з Чехії зацікавилися нашим земляком. Бо теж історичним календарем керуються: дев’яносто років тому чекіст Павло Кисельов підвів під розстрільний вирок десятьох їхніх співвітчизників. Тут, у Харкові. А ще одинадцять отримали різні терміни ув’язнення.

14 червня 1923 року у Харкові урочисто відкрили Центральний єврейський робітничий клуб. У колишній хоральній синагозі.

Величний храм Зішестя Святого Духа прикрашав Кінний майдан з середини ХІХ століття. А за радянської влади несподівано псувати став. Ба більше: муляти очі!

До президентської програми «Велика реставрація» включили три об’єкти з Харківської області. В обладміністрації сподіваються згодом додати ще низку.

Історія Вознесенської церкви, що дивом збереглася на майдані Фейєрбаха, закручена, мов добрий детектив. А місцями нагадує чорну комедію.

Фасад старого будинку на вулиці Фейєрбаха, 3 років зо три-чотири тому несподівано «прикрасили» перевернутим пісуаром. З коротким пояснювальним підписом: «Не фонтан».

Скансени для пам’яток народної архітектури — як геріатричний пансіонат для літніх, часом нездорових людей. Стереотипний набір аргументів: «серед своїх», комфортні умови, медичний догляд. Попри очевидні переваги, віддати старенького батька у будинок для людей похилого віку соромно: це означає публічно визнати, що не доклав достатньо зусиль, не впорався.

Українські дерев’яні церкви — це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села — вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі.

Ви бачили величний пам’ятник у східній частині майдану Конституції? Бронзовий, одинадцятиметровий. Не бачили?! Та ото ж. І ніхто його не бачив. А мав би стояти!

22 березня 1918 року революційний Харків урочисто ховав… велику таємницю. Першого в історії міста успішного теракту проти радянського працівника.

Скажи кому, що у радянському місті колись запроваджували кріпацтво – не повірять. Але таке було. У березні 1929-го.

Видавець Олександр Савчук презентував у Мерефі віртуальну модель дерев'яного храму XVIII століття, знищеного за радянських часів.

То чого б і ні, коли календар підказує, а цифри навіть змушують? 23 лютого — прекрасний привід згадати 23-ю Харківську стрілецьку Червонопрапорну дивізію.

11 лютого 1923 року радянський Харків вшановував кривавих катів. Геть не востаннє, як виявилося пізніше. Але з таким розмахом – точно уперше.

Слідчі справи часів «єжовщини» на перший погляд видаються однаковими. Як не «подозрительный по шпионажу», то «участник право-троцкистского заговора». А як не «право-троцкистского», то «националистического».

Пожовклий від часу документ бив наповал. З розмаху і межи очі: «Объявить строгий выговор за встречу Нового года с беспартийными».

Подорожі у минуле за маршрутом «мінус сто» — звичайна справа для історичної публіцистики. Та незвичайним був рік, у який ми сьогодні пірнемо: 1920-й став першим в історії Харкова від початку і до кінця радянським.

Давно побутує думка, що трагедію 1932-1933 років радянські газети «не помітили». Небезпідставна, начебто. І ще й авторитетними свідченнями підперта. На кшталт спогадів письменника Артура Кестлера.