історія

Увечері 6 грудня 1919 року у південно-східному напрямку з Харкова вийшов найбільший за всю його історію піший етап — 2165 чоловік.
Гортав нещодавно старі архівні документи, і пісня у голові зазвучала. Теж стара, з часів комсомольської юності: «Если не я, то кто же? Кто же, если не я?!»
10 листопада 1929 року до президії Харківської міськради надійшло клопотання від окружної профспілки будівельників: передайте нам Михайлівську церкву «для організації нових культурних закладів».
Старовинний будинок по Сумській, 13 багато років поспіль вважався «місцем революційної слави». Ще б пак! Адже саме там народилася українська державність в її пародійному, радянському варіанті.
9 жовтня 1920 року Харківська ЧК оприлюднила черговий розстрільний список. Довжелезний, на тридцять п’ять пунктів. І вельми цікавий, яким би цинічним не здавалося таке визначення.
Оригінальне прізвище на обкладинці старої архівної справи не просто дивувало — нахабно дерлося в очі. Погодьтеся, на тверезу голову такого не придумаєш: Деррінг-Желтопухов! Ім’я та по-батькові — Норберт Боніфатійович.
24 вересня 1930 року друкований орган окружного комітету КП(б)У впевнено проголосив: «Харків є типовим містом бруду і антисанітарії. Добровпорядженість столиці України дуже відстає від буйного зростання міста».
Наприкінці 1919-го у тільки-но звільненому від денікінців місті радянська влада активно збирала свідчення про білий терор.
Кабінет міністрів України звільнив з посади голови Українського Інституту національної пам’яті Володимира В'ятровича. 
«Юдин гріх» — чи не найогидніший. Зате дуже добре досліджений, починаючи від біблійських часів. Та найкращим довідником з цього питання видається архівний фонд Харківського губернського революційного трибуналу. Збереглися цілі гори справ про «выдачу коммунистов деникинской контрразведке».