Загадки чекістського життєпису

Аватар пользователя Едуард Зуб

Довелося нещодавно попрацювати «на експорт»: колеги з Чехії зацікавилися нашим земляком. Бо теж історичним календарем керуються: дев’яносто років тому чекіст Павло Кисельов підвів під розстрільний вирок десятьох їхніх співвітчизників. Тут, у Харкові. А ще одинадцять отримали різні терміни ув’язнення.

Та сфабриковане «органами» підпілля, яке начебто працювало на чехословацький генштаб, виявилося лише одним із епізодів яскравої чекістської біографії. Тому захотілося викласти її у форматі, ширшому, ніж скупа довідка. Хоча б для «внутрішнього споживача».

Проблем не передбачалося. Адже лишилися цілі гори джерел — анкети, слідчі справи, послужні списки. І, на додаток, складена чекістом автобіографія. Та варто було вдатися до порівнянь, як посипалися сюрпризи. Цілком у дусі часу: стовідсотково чесним перед владою не міг бути навіть її ревний охоронець.

Згідно з автобіографією, народився майбутній чекіст 10 березня 1903 року. У Харкові, на вулиці Пєтінській, «№ будинку не пам’ятаю».

Національності своєї Павло Кисельов теж не пам’ятав. У різні роки то українцем називався, то росіянином. Лише у спецанкеті 1935-го визначився остаточно: «Батько росіянин, я народився і виріс на Україні. Вважаю себе українцем».

Випуск 30-го парафіяльного училища 1915 року. Павло Кисельов у другому ряду зверху. Обличчя кимось обведене. З особистого архіву Ольги Ромасько

Пустити б тут патріотичну сльозу, а вона не ллється! Бо достеменно відомо, що Кисельов певний час керував «Відділенням по розробці діяльності укр. контрреволюційної еміграції та галицьких націоналістичних організацій». Хоча, коли вірити автобіографії, частку української крові мав. Бо мати його, Параска Миколаївна, за анкетою, «українка», походила з Рогані Харківського повіту.

Все б нічого, та зберігся її «вид на проживання», виданий у 1923-му: «Уродженка Орловської губернії Малоархангельського повіту». Точно не Україна! Коли не брати до уваги уявлення Павла Кисельова про географію.

Ось що він писав про свого батька, Петра Гнатовича: «Походить з селян-бідняків с. Алісового Малоархангельського повіту Орловської губернії. 7-ми років залишився без батьків (померли) і з села переїхав на Україну, в Ростов, потім у Харків».

На відміну від «українізації» Ростова, «українізацію» рідної матері можна хоча б пояснити. Намаганням покращити соціальне походження — необхідну чекістові «класову ненависть» оголосити заледве не генетичною.

Під час першої російської революції Рогань відзначилася аграрними заворушеннями. За версією Кисельова, мамин батько брав участь «у селянському повстанні», був засланий до Сибіру і там помер. Перевірити важко — дівочого прізвища матері немає в жодній з анкет чекіста.

Сімейство Кисельових. На велосипеді — майбутній чекіст. З особистого архіву Ольги Ромасько

Зате лишилися документи, котрі свідчать, що попри голосно задеклароване робітничо-селянське походження Павлуші, до зовсім убогих сімейство Кисельових точно не належало. Батько чекіста був кравцем. І, очевидячки, непоганим, коли утримував чотирьох дітей і дружину-домогосподарку. У серпні 1915-го (світова війна у розпалі!) Кисельови придбали 300 квадратних сажнів садибної ділянки.

В тому ж році Павлуша закінчив парафіяльне училище, з якого його тричі відраховували, коли вірити анкеті. Та офіційному документу суперечать збережені нащадками «Сочінения Пушкина», з дарчим написом «Павлу Кисельову за відмінні успіхи і поведінку». Суперечать вони і автобіографії — «30-те парафіяльне училище закінчив в 1914-му, навесні». Число на книжці проставлене чітко — 25 квітня 1915 року.

Незначна маніпуляція з датою мала свій сенс. Вона дозволяла Павлуші дописати собі ще одну повну освіту — «2-ге вище початкове міське училище, яке закінчив навесні 1918-го». Програма таких училищ була чотирикласною і, за логікою, розпрощатися з пером та чорнильницею майбутній чекіст мав би у 1919-му. Але у той час його, недовченого, уже крутив щосили «революційний вихор».

Лиха доля знайшла Павлушу у 2-й пекарні Харківського Совдепу, де він, шістнадцятилітній, заробляв на життя підсобником. Смикнуло хлопця вступити до збройного загону профспілки харчовиків. Все ж не мішки з борошном тягати — романтика!

Перша нагорода Павла Кисельова. Іменні маузери будуть пізніше

«Тоді (навесні 1919-го — авт.) кожна профспілка мала свій збройний загін», — розповідав пізніше Кисельов. Оскільки харчовики добре знали, де що лежить, їх використовували «за профілем»: «Наш загін… залучався Начальником гарнізону до виявлення та реквізиції продовольчих запасів для Червоної Армії, націоналізації приватної власності».

«Революційна» діяльність звела Кисельова з живим уособленням червоного терору — «самим» Степаном Саєнком: «Іноді наш загін підпорядковувався Нач. концтаборів Харківської губ. ЧК …, який, перед захопленням Харкова білими, вилучав буржуазію і конфісковував у неї майно».

Епізодичне спілкування ледь не стало для Павлуші фатальним. Коли до міста прийшли денікінці, знайомі гімназисти «здали» його контррозвідці: «Служив у загоні Саєнка, ходив при більшовиках з гвинтівкою, брав участь в арештах ЧК».

Влітку-восени 1919-го не існувало надійнішого засобу звести з кимось рахунки, ніж оголосити його наближеним до демонізованого ката. «Родичів» та «знайомих» Саєнка знаходили тоді чи не під кожним кущем. Як пізніше, у 1937-му — «правотроцькістів».

Кисельову добряче натовкли пику, але розстрілювати не стали: до тих жахіть, що творилися у концтаборі на Чайковській, хлопець не мав жодного стосунку. Інакше він би втік з Харкова. Чи, щонайменше, ховався б. Павлуша ж спокійно працював у пекарні, не почуваючи за собою вини.

Одначе, «біла» Феміда мала іншу думку з цього приводу: «Нас — партію арештованих в 700-800 чоловік, об’єднали з величезною партією з Харківської каторжної тюрми і етапом погнали в Новочеркаськ, в концтабори».

Під цією обкладинкою ховається справжній пригодницький роман

Конвоїри-корніловці були не більш милосердними, ніж Павлушин «друг» Саєнко. І розстрілювали в’язнів по дорозі, і рубали, і топили у Дінці. Та доля змилосердилася над Кисельовим: разом з кількома відчайдухами він втік з етапу десь між Святогорськом та Слов’янськом.

Повернувшись до Харкова і перехворівши тифом, Павлуша взявся за старе: у травні 1920-го записався добровольцем до продовольчого загону. Ті ж самі реквізиції, тільки тепер на селі. Немовби й не було допитів з мордобоєм!

Щоправда, добровільність вступу на шлях конфіскації чужого добра виглядає сумнівною. На ній Павлуша наголошував у 1935-му. Одначе послужний список 1931 року містить інше формулювання: «мобілізований на продрозкладку». Фактично — на війну із селянством.

«У жовтні 1920-го, — пише Кисельов у автобіографії, — з огляду на неможливість невеличкому загонові вести роботу з вилучення хліба і боротьбі з бандитизмом, наш загін влили до 1-ї Червоногусарської бригади Заволзької дивізії… У складі  Червоногусарської бригади вилучали хлібні залишки та ліквідовували політбанди: Брови, Циби — на Полтавщині, Каменюки і Савонова — на Харківщині. І часто зіштовхувалися з махновськими бандами на Катеринославщині».

Чи гасав Павлуша з шаблею на коні, достеменно не відомо. На питання про участь у бойових діях відповідав «так». Хоча у продзагоні був порученцем, а у бригаді — співробітником Управління харчування. Там його помітив бригадний чекіст і допоміг влаштуватися на оперативну роботу: 6 вересня 1921 року Павло Кисельов став розвідником Південного окружного відділу транспортної ЧК.

Павло Кисельов у 1921 році. Щічки явно «продзагонівські»

Відтоді суперечності з його біографії щезають, а просування по кар’єрній драбині можна відстежити заледве не поденно. Та краще описати найцікавіші її щаблі.

У залізничній ЧК (ДПУ) Павло пропрацював чотири роки — до жовтня 1925-го: розвідник — старший розвідник — уповноважений по боротьбі з бандитизмом — уповноважений «по осведомлєнію». Ватажок стукачів, простіше кажучи.

Власне, і слово «розвідник» геть не означає Штірліца у ворожому тилу. Та не писати ж в документах «топтун» чи «тіхушечнік»?! Хоча, з іншого боку, свій же власний тил для радянської влади довго був ворожим. Тому, подібно полковнику Ісаєву, Кисельов користувався ще й запасним прізвищем — «Краснов».

В жовтні 1925-го, згідно з тодішнім законодавством, Павла призвали на військову службу. Одначе рідне відомство він не залишив: став курсантом 3-ої Прикордонної школи військ ДПУ.

Закінчивши її у січні 1927-го, Кисельов прибув до 24-го Могилів-Подільського прикордонного загону на посаду помічника уповноваженого комендатури. Тут він «брав участь у ліквідації диверсійних банд» і… зводив старі рахунки. Це ж треба було — зустріти на кордоні свого колишнього конвоїра, корніловця Нестеренка! Та ще й… політруком. Гикнувся політрукові давно забутий етап!

«В боротьбі з українською к/р, румунським шпигунством та бандитизмом» прикордонник Кисельов досяг значних успіхів. За що був відзначений подякою у наказі по ДПУ УСРР №86 від 19 квітня 1929 року. Всемогутній Всеволод Балицький підписав! Та повернути Павлуші здоров’я, що почало стрімко погіршуватися, не зміг би навіть він…

Павло Кисельов у 1929-му. З особистого архіву Ольги Ромасько

У червні 1930-го, маючи з роду лише 27 років, Кисельов був визнаний непридатним до стройової служби. Одначе звільнили його з найкращими рекомендаціями.

«Т. Кисельов — дуже здібний працівник, — писав начальник прикордонного загону. — Виявив себе в роботі, незважаючи на те, що хворів, з найкращого боку. Він може бути прекрасним уповноваженим у будь-якому Окружному відділі».

Та потрапив Павло відразу до республіканського управління! Помічником уповноваженого 4-го відділку Особливого відділу ДПУ УСРР і Українського військового округу.

Змінюючи підрозділи та посади, Кисельов пропрацював у центральному апараті майже вісім років. Незмінно зберігаючи один і той же напрямок руху службовими сходами: тільки вгору!

Керівництво Павла шанувало: «Грамотний і політично розвинутий цілком задовільно. Активний, чесний та відданий член партії… Працюючи над собою, підвищує свій культурний та ідейно-політичний рівень. З морально-побутової точки зору виключно бездоганний та чесний. Побутове середовище — тільки чекістське. Прекрасний товариш».

Та значно цікавішим виглядає короткий перелік його чекістських заслуг, датований 15 квітня 1935 року: «Працюючи в органах ЧК-ГПУ-НКВД з 1921 року, брав активну участь в розробці та ліквідації солідних контрреволюційних справ: «ЕМІГРАНТ», «НАЛЬОТЧИКИ», «ФІЛАТЕЛІСТИ», «ШИФР» та ін… Хороший слідчий, виявив себе в минулому у справах «ВЕСНА» та «ПРОФЕССОР».

Срібний портсигар чекіста Кисельова

У 1959-му, коли постало питання про реабілітацію Кисельова, за цей документ, мов Бог за душу грішну, вхопилися одеські кагебісти. І почали пошуки та вивчення згаданих справ: а чи не порушував Павло «соцзаконність»?

На «ВЕСНУ» (побиття офіцерства у всесоюзному масштабі) розпачливо махнули рукою. Та хай її собака злий вивчає: 3 717 томів! Все ж 65 з них «вибірково» переглянули, але згадок про Кисельова там не знайшли.

А от у «ПРОФЕССОРІ» (32 томи) Павлушині сліди відшукалися. В 1930-31 роках уповноважений особвідділу Кисельов добряче приклався до ліквідації «контрреволюційної організації, створеної чеським генштабом». Насправді — вигаданої чекістами.

Значними були його «досягнення» і на українському напрямку. Залишилося декілька вельми красномовних «довідок про оперативну діяльність начальника 3-го відділу ІНО УДБ НКВС УРСР ст. лейтенанта Кисельова Павла Петровича».

На кшталт оцієї, за друге півріччя 1936-го: «Керував роботою 7 закордонних і 4 внутрішніх агентів. Підготував та завербував кур’єра-вербувальника, через якого здійснив вербовку 2 закордонних агентів. Через іншого кур’єра завербовано одного закордонного агента в Галичині по ОУН. Безпосередньо вів закордонну розробку «Проводу ОУН», по якій працювало 2 закордонних агенти… Провів спеціальну роботу з виявлення явок та переправ (23) ОУН на польсько-радянському кордон. Виявив ділові зв’язки в УРСР резидента ОУН, що знаходився в одній з сусідніх країн. Завів 20 справ-формулярів на активних членів ОУН, що ведуть боротьбу проти України…». Суто чекістська логіка: ОУН — проти, НКВС — за Україну!

«Шапка» першого послужного списку чекіста Кисельова. Чомусь без прізвища

В дійсності ж, Павло мав добре знати, хто друг Україні, хто ворог. Його старший брат Сашко (1899 року народження), за сімейними переказами, служив у Петлюри. А потім емігрував до Франції. Таємна зустріч з братом на борту французького судна, що прибуло до Одеси, начебто, і стала причиною краху службової кар’єри чекіста.

Жодних документальних підтверджень цієї історії знайти не вдалося. Та в тому, що вона темна, можна не сумніватися. За версією, яку Павло озвучив в автобіографії, Сашко у 1918-му пішов до Махна. Потім став «червоним козаком», воював з поляками. «Останню звістку, — пише Кисельов, — рідня отримала від нього у 1921 р., з врангелівського фронту, і потім він пропав безвісти». От тільки врангелівський фронт перестав існувати ще у листопаді 1920-го.

Псував чекістську анкету і наймолодший брат, Микола: «В 1928 чи 1929 році, обертаючись серед злодіїв, був ними убитий». Поки Павло давив на кордоні політичний бандитизм, його брат став жертвою бандитизму кримінального. Миколу застрелили у Харкові при спробі отримати картярський борг.

Насправді, не близький родич, а дуже далекий посприяв падінню Кисельова. У квітні 1937-го на нього написав донос чоловік жінчиної двоюрідної сестри, такий собі Леонід Демченко. Прислухайтесь, мовляв, товаришу Балицький, ваш чекіст веде антирадянські розмови!

Якимось дивом Кисельов виправдався. Можливо тому, що з листа виразно стирчали вуха його колег. Ну, не міг Демченко, рядовий плановик райвиконкому, знати назву підрозділу, в якому служив Кисельов! Дуже вже підозріло збіглися арешт Демченка за кримінальний злочин, його швидке звільнення і поява доносу.

Останнє фото Кисельова. 1938 рік

Так чи інакше, з контррозвідки Павла поперли — відправили керувати водним відділом республіканського НКВС. Потім він протягом двох місяців очолював відділ оперативної техніки, і врешті-решт, 28 травня 1938 року зайняв свою останню посаду — начальника Одеського УНКВС.

Колишній підлеглий Кисельова, чекіст Сальніков, засвідчив під час допиту, що у 1938-му «за квартал від приміщення УНКВС можна було почути «калісь, шпіон!», а також крики та лайку». Сам Павло, здається, не катував, але підлеглим наказував.

«Я Кисельову пояснив, що ні в чому не винен, — свідчив громадянин Дубецький. — А він, замість того, щоб розібратися… вилаяв, наказав покликати кількох чоловік, розкласти і побити мене, а потім погрожував арештом моєї сім`ї».

Ось іще цікава цитата, з прокурорського висновку від 30 січня 1990 року: «Трійкою УНКВС УРСР по Одеській області під головуванням Кисельова в період з 21 вересня по 2 листопада 1938 року на 17 засіданнях були розглянуті справи на 2084 громадянина, з яких 1381 визначили розстріл». Врешті-решт, сумну статистику поповнив і сам Павло.

Капітана держбезпеки Кисельова арештували 15 листопада 1938 року, в кабінеті першого секретаря Одеського обкому партії Телешева. За особистою вказівкою товариша Берії.

Павло потрапив під зачистку, викликану втечею наркома внутрішніх справ УРСР Успенського. 14 листопада той несподівано зник, залишивши записку «труп мій шукайте… у Дніпрі». І хоча, замість того, щоб шубовснути у річку, накивав п’ятами, «кола по воді» все ж таки пішли: розпочалися арешти «наближених».

Павла Кисельова оголосили членом «антирадянської змовницької організації», начебто створеної наркомом-втікачем. І отримав він за це кулю в потилицю, згідно з вироком Військової Колегії Верховного Суду СРСР. За іронією долі, якраз у день Червоної Армії — 23 лютого 1939-го.

Нарком-утікач Олександр Успенський

Звістку про смерть свого служаки радянська влада надіслала його дружині із запізненням на вісімнадцять років. За звичаєм, збрехавши. І дата стояла інша, і причина смерті. Та, власне, і дружина була… не та. Адже Павлуша ще й в особистому житті начудив.

Довідку прислали «офіційній» дружині — Аллі Тарасовій. А побивалася за чекістом та робила спроби дізнатися про його долю зовсім інша жінка — Зінаїда Сєргєєва-Кисельова.

«Дорогий Микита Сергійович, — писала вона Хрущову у грудні 1958-го. — В м. Одеса працював депутат Верховної Ради СРСР Павло Петрович Кисельов. 18 листопада 1938 року його забрали. Нас вигнали з квартири на вулицю і конфіскували всі речі. І наші теж. І ми в чому стояли, в тому і поїхали додому, до Харкова. Дочці було лише 18 днів… Зараз їй 20 років. Вона нічого про це не знає… Прошу дуже вас написати, щоб ми знали хоча б що-небудь про нього…».

З цього листа і почалася пошукова робота одеських кагебістів. Одначе результат її виявися для Павлушиної рідні невтішним: реабілітації не підлягає. Хоча антирадянським змовником Кисельов не був, зате відзначився «перевищенням влади»: незаконні методи ведення слідства, фальсифікація справ. З тих, кого Павлуша в Одесі прирік на смерть, 677 чоловік реабілітували уже 1957-му.

…Пам'ять про чекіста та його речі зберіг брат Сергій, який прожив більше ніж Павло, Микола та Олександр, разом узяті — 92 роки. Можливо тому, що все своє життя чесно пропрацював на заводі.

Це не мораль — лише припущення.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.