За склянку чаю: історія одного вироку

Аватар пользователя Едуард Зуб

27 липня 1920 року губернська ЧК «потішила» харківців черговим розстрільним списком: тридцять один пункт — тридцять одна смерть.

Третім у сумному переліку ішов такий собі Шевченко Андрій Олексійович, «ярый контрреволюционер, домовладелец и землевладелец».

Завинив він тим, що влітку 1919-го, після захоплення Харкова білими, «организовал благодарственный молебен-манифестацию при участии представителей деникинской власти, с произнесением черносотенных речей». І навіть після повернення «совєтів» не схаменувся — зберігав у себе вдома «белогвардейскую агитационную литературу».

Паспорт Андрія Шевченка зберігається тепер у конверті з красномовним підписом «Документы расстрелянных»

Офіційне повідомлення обіцяло трагічну повість про незламного підпільника, який пожертвував життям, але не поступився принципами. Та у слідчій справі знайшлося «дещо» інше — історія покарання за річної давнини застілля. Нещасного Шевченка зробили головним фігурантом фантастично-абсурдного «Дела о торжественном обеде в честь Добровольческой армии».

Виникнення цієї справи можна пояснити лише лютою мстивістю радянської влади: надто вже радісно зустрічали харківці добровольців у червні 1919-го! Та оскільки посадити все місто було фізично неможливо, вирішили розібратися хоча б з Основою. І знайти коли не всіх учасників «крамольних» урочистостей, то, щонайменше, організаторів. По тихому передмістю розбіглися чекістські сексоти…

Здобута ними інформація заносилася до спеціальної таблиці з дуже дивної назвою —  «Участники торжественного всенародного молебствия-обеда в честь прихода Добрармии в Харьков». Нічого собі обмовка! Навіть захисники радвлади визнали, що «народною» була геть не вона. І ще: навіщо таблиця, коли урочистості всенародні? Поголовний перепис організовують у такому випадку!

Але чекісти вчинили простіше: стали заповнювати таблицю не лише конкретними прізвищами, а й «гуртовими» категоріями. Папір терпів: «хор певчих», «стража», «причт епископа Феодора», «человек 15-20 высокопоставленных лиц из города». Найвеселіше виглядав пункт сімнадцятий — «народ»! Та не до сміху було тим, кого вирахували поіменно. Під час допитів їм довелося виявляти чудеса винахідливості, аби «к/р агитацию» не пришили.

Хай зрідка, а все ж зустрічаються у чекістських документах анекдотичні заголовки

«Каков был характер этого обеда?» — спитали у священника Іоано-Предтеченської церкви отця Миколи Григоревича. «Отличался хлебосольностью и простотой», — лаконічно відповів батюшка. Інструктор повітового фінвідділу Андрій Шевченко згадав лише склянку чаю, випиту ним під час урочистостей. Зате розійшовся регент церковного хору Максим Орленко: «Обед был парадный, звонкий, богатый…Говорились речи, кричали «ура», щелкало шампанское». Немов би слідчого меню цікавило!

Уточнюючі питання про тости та промови остаточно відбили пам’ять учасникам застілля. Всім, крім отця Миколи. Він коротко переповів зміст виступу протоієрея Воскобойникова, який встиг утекти з білими: «Мы переживаем болезненное время, но верим, что это время пройдет, и, добрый своею душою, великий русский народ снова найдет верный путь и приступит к мирному созидательному труду».

Де тут «контрреволюція»? Червоні казали те саме!

Вийти з глухого кута чекістам допомогли стукачі. Сексот Чертков повідомив, що церковний староста Прокопій Братько говорив за обідом про звірства більшовиків. А всі інші учасники бенкету перехилили не одну чарку за «верных сынов Великой, Единой и Неделимой России», тобто денікінців. Порцію компромату на отця Миколу Григоревича підкинув сексот Берцук: «Имел знакомство с кулаками, говорил проповеди при белых, собирал пожертвования».

«Гніздо контрреволюції» — Іоано-Предтеченська (Квіткинська) церква на Основі. Знищена радянською владою

Неоднозначну роль у долі обвинувачених зіграли свідчення конторника Сергія Світличного. Волосного старосту Івана Пархоменка, який теж був присутнім на бенкеті, він фактично врятував. Сказав, що той «человек ни правых, ни левых убеждений, обыватель, безвредный для Советской власти, как в прошлом, так и в настоящем». Натомість «потопив» Андрія Шевченка, засвідчивши, що «физиономия его политическая — противосоветская».

Може б не відбилися ті слова на долі податкового інспектора, але до них і факт додався: син Андрія Шевченка, двадцятилітній Олександр Андрійович, служив кулеметником в елітному Дроздовському полку. Щоправда, мобілізований був насильно і втік з частини за півтора місяця. Та кого цікавили такі дрібниці, коли в його батька ще й «белогвардейскую литературу» вилучили?

Цим пишним титулом чекісти нагородили складений учетверо листок, що лежав у кишені старого піджака Шевченка-старшого ще з 1917 року. Смикнуло тоді Андрія Олексійовича передрати з газети полум’яну відозву генерала Корнілова. Не для розповсюдження — просто на душу лягла.

Ось за цей листочок і вчепилися чекісти. Бо тости тостами, доноси доносами, а речовий доказ — справа серйозна. Тим більше, коли він один-однісінький.

Автор «крамольної» відозви, генерал Лавр Корнілов, загинув ще навесні 1918-го. Але за його слова розстрілювали і у 1920-му

І неважливо, що трирічної давнини відозва давно втратила актуальність, а нещасний переписувач клявся на допиті, що збирався «использовать ее для уборной». «Белогвардейщина» є? Є! Почерк збігається? Збігається! То ж рубай з плеча, товаришу!

Але рубонули не відразу. Перш ніж винести вирок у справі, чекісти доручили сексоту Берцуку «собрать слухи и разговоры по поводу обыска в Иоанно-Предтеченской церкви и арестов на Основе». Радянську владу страшенно цікавило, чи вся «контра» вирвана з коренем? Чи не викликали арешти протестних настроїв?

Та знайшлася лише дурість малоросійська, на жадібності та заздрощах замішана, їдкою зловтіхою приправлена. Байдуже було основ’янцям до арештованих! Дехто ще й підсміювався над ними: «Вляпалыся, как курица во щи».

Селян хвилювало інше: пройшла чутка, буцімто у церкві під час обшуку знайшли запаси продовольства та мануфактури. І всі дружно сподівалися, що влада ось-ось почне їх розподіляти.

Заступник голови ХГЧК Сергій Соломонович Шварц, колишній віленський фармацевт. «Автор» розстрільного вироку для Шевченка

Своєрідно відбився у «фольклорі» і злощасний папірець: «О Шевченко говорят чудовищное, что у него было воззвание, писанное чуть ли не самим Корниловым».

Насправді ж, «чудовищное» почалося пізніше. Після того, як 6 липня 1920 року слідчий Іваненко передав закінчену ним справу на розгляд колегії секретно-оперативного відділу ХГЧК.

У висновку Іваненко зазначив, що Шевченко, як «человек антисоветских убеждений и взглядов», заслуговує на рік концентраційного табору. Але якоїсь особливої небезпеки для радянської влади він не являє: 53 роки, вдівець, батько шістьох дітей. Чи до політики йому у голодний рік?

Та колегія секретно-оперативного відділу, що засідала 9 липня, за невикористаний вчасно туалетний папір відважила Шевченку п‘ять років табору. Рік такого самого «задоволення» отримав інженер Лотоцький, який виголосив кілька тостів під час злощасного банкету. Три місяці дали «безвредному» Пархоменку. Після чого справу передали на щабель вище — колегії губчека (вона ж — «большая коллегия»).

Довідка про те, як Андрій Шевченко вдівцем став: дружина його епідемії поборювала. Матір шістьох дітей доконав тиф, батька — чекісти

Між засіданнями першої та другої пройшло якихось п’ять днів. Жодних нових фактів за цей час не з’явилося. Але змінилося ставлення до вже здобутої інформації. Лотоцькому його рік залишили, Івана Пархоменка, «как случайного и пассивного участника торжества», з під-варти звільнили. А от Шевченка потрактували як страшенно небезпечну «контру». І постановили розстріляти «в течение 48 часов».

Склянка чаю, випита інструктором фінвідділу у недобру годину, виявилася чи не найдорожчою в історії Харкова.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.