Едуард Зуб

Увечері 6 грудня 1919 року у південно-східному напрямку з Харкова вийшов найбільший за всю його історію піший етап — 2165 чоловік.
Старовинний будинок по Сумській, 13 багато років поспіль вважався «місцем революційної слави». Ще б пак! Адже саме там народилася українська державність в її пародійному, радянському варіанті.
9 жовтня 1920 року Харківська ЧК оприлюднила черговий розстрільний список. Довжелезний, на тридцять п’ять пунктів. І вельми цікавий, яким би цинічним не здавалося таке визначення.
Оригінальне прізвище на обкладинці старої архівної справи не просто дивувало — нахабно дерлося в очі. Погодьтеся, на тверезу голову такого не придумаєш: Деррінг-Желтопухов! Ім’я та по-батькові — Норберт Боніфатійович.
24 вересня 1930 року друкований орган окружного комітету КП(б)У впевнено проголосив: «Харків є типовим містом бруду і антисанітарії. Добровпорядженість столиці України дуже відстає від буйного зростання міста».
«Юдин гріх» — чи не найогидніший. Зате дуже добре досліджений, починаючи від біблійських часів. Та найкращим довідником з цього питання видається архівний фонд Харківського губернського революційного трибуналу. Збереглися цілі гори справ про «выдачу коммунистов деникинской контрразведке».
2 вересня 1935 року «Харьковский рабочий» потішив читачів цікавим малюнком: стара хата поруч з величним будинком Товариства політкаторжан. Тим, що тепер називають «Ноєвим ковчегом» — на честь архітектора Ноя Підгорного, автора проекту.
23 серпня — священна дата для кожного харків’янина. Чи щонайменше була такою донедавна. Поки не виявилося, що гітлерівців вигнали з міста, насправді, на кілька днів пізніше. А заміну нацистської влади на більшовицьку вважали визволенням геть не усі.
14 серпня 1924 року вийшло перше число газети «Вечернее радио». Тепер її не минає жоден серйозний спеціаліст з історії непівського Харкова: друкований орган Радіотелеграфного агентства України по вінця забитий унікальною інформацією.
Докладна стенограма — той самий аудіозапис. Гортаєш пожовклі сторінки і ніби чуєш наживо харківських партєйців літа Божого 1933-го. Або Жванецького слухаєш — «Собрание на ликеро-водочном заводе». Бо ж стилістика — один до одного! І було б так само смішно, коли б не було страшно.