Едуард Зуб

Наприкінці 1930 року депутати Харківської міської ради зробили розкішний подарунок майбутнім екскурсоводам – зібрали в єдиний реєстр всі накази виборців разом зі звітами про їх виконання.

21 листопада 1931 року «Харківський пролетар» оголосив про початок штурмової декади на тракторному заводі.

14 червня 1923 року у Харкові урочисто відкрили Центральний єврейський робітничий клуб. У колишній хоральній синагозі.

Історія Вознесенської церкви, що дивом збереглася на майдані Фейєрбаха, закручена, мов добрий детектив. А місцями нагадує чорну комедію.

22 березня 1918 року революційний Харків урочисто ховав… велику таємницю. Першого в історії міста успішного теракту проти радянського працівника.

Скажи кому, що у радянському місті колись запроваджували кріпацтво – не повірять. Але таке було. У березні 1929-го.

То чого б і ні, коли календар підказує, а цифри навіть змушують? 23 лютого — прекрасний привід згадати 23-ю Харківську стрілецьку Червонопрапорну дивізію.

11 лютого 1923 року радянський Харків вшановував кривавих катів. Геть не востаннє, як виявилося пізніше. Але з таким розмахом – точно уперше.

Слідчі справи часів «єжовщини» на перший погляд видаються однаковими. Як не «подозрительный по шпионажу», то «участник право-троцкистского заговора». А як не «право-троцкистского», то «националистического».

Пожовклий від часу документ бив наповал. З розмаху і межи очі: «Объявить строгий выговор за встречу Нового года с беспартийными».

Подорожі у минуле за маршрутом «мінус сто» — звичайна справа для історичної публіцистики. Та незвичайним був рік, у який ми сьогодні пірнемо: 1920-й став першим в історії Харкова від початку і до кінця радянським.

Давно побутує думка, що трагедію 1932-1933 років радянські газети «не помітили». Небезпідставна, начебто. І ще й авторитетними свідченнями підперта. На кшталт спогадів письменника Артура Кестлера.

«Лист покликав у дорогу!» — казали радянські журналісти, збираючись у відрядження для перевірки чергового «сигналу».

Сто років тому, наприкінці жовтня 1920-го, до слідчої тюрми губчека прибув черговий етап.

Втискувати епічну трагедію у рамки нарису — справа важка і марудна. Але вкрай необхідна, коли хочеш ознайомити читачів з біографією непересічної людини.

Таємниче зникнення Колі Руднєва з-під могильної плити у грудні 2017-го стало харківською сенсацією. Такої капості від покійника не чекав ніхто — ані його палкі прихильники, ані затяті декомунізатори.

Тихо і непомітно промайнув минулого тижня знаковий для Харкова ювілей — 85 років тому урочисто відкрили Червонозаводський парк. На місці колишнього Кирило-Мефодіївського цвинтаря.

11 серпня 1920 року у великій залі Громадської бібліотеки відкрилося перше засідання Найвищого революційного трибуналу УСРР. Не громом оркестру, але урочисто — вітальною промовою голови ВУЦВК Григорія Петровського. 

На думку українських мовознавців, назва найспекотнішого місяця походить від іменника «липа». Бо саме о цій порі вона цвіте.

Історія закриття святої обителі у селі Хорошевому довга і заплутана. Натомість, вельми яскраво описана. У книзі колишнього харківця Віктора Робсмана, виданій по той бік Атлантики у 1957-му. Хто читав його «Войну с Богом», повік не забуде, як до дівочого монастиря увірвався червоноармійський загін.

Більшовику Івану Каляєву щастило, як мало кому: не раз і два уникав, здавалося б, гарантованої загибелі. І «царські сатрапи» артилерійським вогнем накривали, і українські повстанці на розстріл вели. Та попри все упокоївся Іван Петрович аж у розпал хрущовської «відлиги», персональним пенсіонером союзного значення.

Долі земляків, розкиданих по світах, не раз привертали увагу харківських дослідників. Та частіше писали про відомих, ніж про видатних. Адже прізвище-бренд — справжній подарунок для краєзнавця: допомагає уникнути зайвих пояснень. Побачивши його у тексті, читач і сам допетрає, про кого йтиме мова.

«Церкви и тюрьмы сравняем з землей!» — голосно пообіцяли більшовики сто років тому. Та спромоглися виконати лише половину програми — ту, що стосувалася церков. З тюрмами вийшло навпаки: і царські залишили, і нових набудували.

Старі люди не дадуть збрехати: це було предметом гордощів для кількох поколінь харків’ян. Сам товариш Ленін наш Першотравень оспівав! Ще й іншим за приклад харківське святкування поставив. У тоненькій книжечці, виданій далеко за кордоном. 

Скласти об’єктивне враження про радянське минуле незаангажованій людині надзвичайно важко. Бо головне на сьогодні джерело знань — всемогутній Інтернет, забитий вкрай суперечливою інформацією.

Хто б і згадав про цю установу, коли б не COVID з карантином! Та не колеги-історики, які на гребні кон’юнктурної хвилі викинули у мережу гори оповідань про давні пошесті — від середньовічної чуми до холери 1970-го.

24 березня 1935 року тільки-но упокорена голодом радянська Україна отримала від влади розкішний подарунок — у Харкові відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку.

Тепер вже мало хто уявляє, що творилося на Харківщині сто років тому. А дарма! Відбувалися не просто цікаві, а, як виявилося пізніше, доленосні події: тут втретє поспіль радянську владу встановлювали.

Може, і не варто було б хапатися за таку специфічну річ, як історія окремої військової частини. Та надто вже химерно переплелася вона з історією Харкова. Ще й з найцікавішим її періодом — столичним.

У лютому 1930 року Секретаріат ЦК КП(б)У наклав на Харків… данину людьми. Без жартів! Так і ухвалили: «Мобілізувати на постійну роботу до села 135 членів міської та районних рад».