Свято — не свято, а є що сказати…

Аватар пользователя Едуард Зуб

То чого б і ні, коли календар підказує, а цифри навіть змушують? 23 лютого — прекрасний привід згадати 23-ю Харківську стрілецьку Червонопрапорну дивізію.

День Радянської Армії в Україні уже не святкують. Але відзначають. Одні — розповідями про «немеркнущий подвиг», інші — про «свято окупантів».

Тому здалося цікавим глянути на військову частину, що довго перебувала у Харкові, з нейтральної точки зору. Оцінити її командування як типових представників специфічного соціального прошарку — професійних захисників «першої у світі держави робітників і селян». Ким вони були? Чим переймалися?

На допомогу допитливим — шістнадцять сторінок машинопису, датованих червнем-липнем 1929 року. Саме тоді партійний осередок штабу та управління 23-ї стрілецької дивізії (будинок по вул. Скрипника і зараз тішить око) було піддано ретельній чистці. Хіба що рентгеном не просвічувала поважна комісія кожного комуніста.

Ось воно — безцінне історичне джерело

Підсумком її роботи став своєрідний і вельми цікавий колективний портрет дивізійної верхівки. Щоправда, дещо неповний. З 27 членів партійного осередку «чистилися» тоді лише двадцять. Інші перебували у відрядженні або у відпустці.

Та перш ніж розглядати «портрет», скажемо про «художника». Комісію з чистки очолював теж військовий — командир і комісар 2-ї Української конвойної дивізії Григорій Зусманович.

Суміщення відразу двох посад було знаком високої довіри з боку радянської влади. Бо в той час армія ще тільки переходила до єдиноначальності. Зі скрипом і скандалами.

Командир 23-ї стрілецької, колишній царський поручик Михайло Лукін (в пасиві — дві догани «за выпивку и несогласованность в работе с парторганизацией») такою довірою, здається, не користувався. Тому за ним наглядав старий більшовик Іван Смірнов, який обіймав відразу три посади — начальника політвідділу, комісара і начальника спецчастини дивізії.

«Двоголове» керівництво 23-ї стрілецької дивізії. Вересень 1929 року

Статистика доводить, що підстави для обережності були. «Безсмертні ленінські ідеї» явно не користувалися популярністю серед командного складу дивізії. Із двадцяти перевірених членів партосередку тринадцять (!) представляли політвідділ. І ще двоє були особістами. А коли з п’яти, що лишилися, викреслити штабного писаря, то картинка вийде і зовсім вже невтішною.

Всі командири-партійці були селянського походження. Троє з них — Михайло Лукін, Федір Гавриченко і Сава Овчинников — за виявлену у боях мужність отримали ордени Червоного Прапора. Це на додачу до царських нагород часів Великої війни.

А от сумнозвісну «связь с деревней» станом на 1929 рік підтримував лише один Овчинников, начальник оперативної частини штабу дивізії. І навіть клаптик землі мав – убогих три чверті десятини. Звісно, він її не обробляв — віддав у користування рідному братові.

Яскравий плакат закликає червоноармійців до участі у колективізації

Та у рік потужного наступу на селянство сам факт володіння землею видався комісії підозрілим. Тому Овчинникова мучили питаннями довше, ніж усіх інших представників комскладу: а що ви зробили для колективізації у рідному селі? Чому не віддали землю товариству?

«Так земли той — кот наплакал», — виправдовувався орденоносець.

І, взагалі, брат мій, який нею користується, є членом сільради і ось-ось створить колектив. А батьки мої геть не заможні: мають лише корову і дві коняки, одна з яких напівдохла.

Помічнику командира дивізії Федору Гавриченку, майбутньому начальнику харківської Школи червоних старшин, комісія питань не ставила. В усякому разі, у протоколі чистки вони не зафіксовані. А шкода! Цікаво було б дізнатися, що саме він учудив у 1921-му, коли виганяли з партії з формулюванням «за мародерство». 

Помічник командира 23-ї дивізії Федір Гавриченко

Натомість довго спілкувався з «чистильниками» заступник начальника особвідділу дивізії Володимир Чалов. І підсумки того спілкування були для нього невтішними.

Бо загнав себе бідака тяжкою чекістською працею: «Принимая во внимание слабое здоровье т. Чалова и, главным образом, расшатанность нервной системы в результате продолжительной работы в карательных органах, а также наличие склонности у т Чалова к употреблению алкоголя, считать целесообразным перевод т. Чалова на другую работу».

Напевне, малася на увазі робота політична. Коли вірити протоколам чистки, нездар перекидали саме туди.

Візьмемо, до прикладу секретаря партосередку Павла Мойсейовича Кліппа. На питання, як він став політпрацівником, відповів щиро: виключили зі Школи червоних старшин за неуспішність. Тому подався виховувати інших.

Може, й прибрехав. Бо на Кліппа надійшов донос, буцімто його вигнали за політичну неблагонадійність. І прикинутися дурнем було у тій ситуації геть не найгіршим виходом.

Ось кому маємо дякувати за матеріали партійної чистки. Фото 1932 року

Політичний склад відрізнявся від командного, мов небо від землі. На тринадцять перевірених «бійців ідеологічного фронту» — жодного нагородженого. І не дивно: лише четверо з майбутніх вихователів брали участь у бойових діях, коли «громыхала гражданская война». Виправдовувалися різним. Хто — юним віком (бо братися за зброю у 18 — то ще рано), хто — пізнім ідеологічним прозрінням.

Більш барвистим, ніж у командирів, було соціальне походження політпрацівників: четверо робітників, троє службовців. І навіть один інтелігент знайшовся — завідуючий Будинком Червоної Армії Яків Менес, син відомого харківського художника.

От він і став єдиним членом осередку, виключеним з партії в процесі чистки. За цілу купу старих і нових «гріхів».

В юності входив до складу бойової дружини «Бунду», пару тижнів відвідував меншовистську партійну школу. У 1923-му «не разделял линию партии по отношению к Троцкому». Та найстрашніше звинувачення було зовсім свіжим: у 1928-му надавав зал підпорядкованого йому Будинку для зборів «внутрішньоармійської опозиції».

Яків Менес закінчив своє життя аж в Уфі. В 1986-му, що майже неймовірно як для троцькіста

Виникла вона після того, як у Червоній Армії взялися впроваджувати єдиноначальність. Тобто, забрали у комісарів право політичного контролю над командирами, а залишили їм одну тільки політико-виховну роботу.

Тепер подейкують, що то було наслідком конфлікту між Сталіним і Троцьким. Мовляв, Йосип Віссаріонович зачищав армію від прихильників Лева Давидовича, яких було чимало серед політпрацівників. Та комісарська братія сприйняла це по-своєму: вчинено замах на наші права. Так можна взагалі без роботи лишитися! По армії прокотилася хвиля зборів з відповідними резолюціями у підсумку.

Не залишився осторонь і партактив Харківського гарнізону. П’ятеро з тринадцяти перевірених політпрацівників проголосували тоді «неправильно». Покаялися всі, але крайнім зробили шостого — Менеса.

Постанова перевірочної трійки про його виключення стала предметом гострої дискусії. І межа між опонентами пролягла чітко: командний склад — «за», політичний — «проти». Особливо лютували безпартійні, які теж мали право виступати під час чистки.

Кавескадрон 23-ї стрілецької відпрацьовує шабельні прийоми. Чугуївські табори, 1927 рік

Феєричний зразок червоноармійської логіки продемонстрував помічник комбата Сердюк. Почав з таврування Менеса як бундівця-меншовика-троцькіста, а потім несподівано видав: «Тройка поступила правильно! У нас еще много коммунистов, которые пьянствуют, имеют жен, которые мажутся, красятся».

Щодо дружин — підтвердити важко. Про них у документах більше не згадувалося. А от щодо пияцтва, то воно, дійсно, об’єднувало. І не лише командний склад з політичним, а й начальників з підлеглими. Хоч піднімись на поверх вище – матеріали чистки штабу округу, хоч опустися нижче — кавескадрон 23-ї дивізії, охочі зазирнути у чарку траплялися всюди. На цей «гріх» дивилися поблажливо, аби тільки в міру і не з «чуждыми элементами».

Крім «п’яних» доган, члени партосередку штабу та управління дивізії мали низку інших стягнень — за розтрати, невитриманість у побуті, нехтування службовими обов’язками.

Червоноармійці двадцятих років на картині Івана Владімірова

Зате могли похвалитися досить високим, як на ті часи, освітнім рівнем. Вісім з двадцяти членів осередку в графі «образование» писали «среднее». Це могла бути школа прапорщиків, як у командира Лукіна та особіста Чалова, чи гімназія, як у Менеса.

А от національність у документах чистки чомусь не вказана. Тому етнічну приналежність перевірених партійців можемо визначити лише приблизно — за прізвищами. Українські, на диво, були навіть у двох інструкторів політвідділу.

Чи можна робити з цього далекосяжні висновки — питання риторичне. Врешті-решт, характер армії визначається тим, звідкіля нею керують.

Як називалася столиця Радянського Союзу, сподіваємося, ще ніхто не забув.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.