Матеріали партійних чисток — найкраще джерело для вивчення сталінського Харкова. Своєрідна «золота середина» між казенним оптимізмом більшовицької преси і фантастичними зізнаннями, вибитими у підвалах на Чернишевській.
Зазирнути у старі папери змусили дві святкові дати, що пролетіли непоміченими, хоча колись були обов’язковим елементом радянського календаря. 5 травня традиційно наливали журналісти, а 19-го…
Ні, 19-го ніхто не наливав. Бо тоді, як і тепер, заборонялося продавати алкоголь неповнолітнім. Навіть у День піонерії. Хоча без урочистостей, звісно ж, не обходилося.
Влаштовувати їх зараз було би дурістю, але й не згадати про «іменинників» — гріх. Особливо коли маєш на руках датовані 1934-им унікальні документи, присвячені водночас і піонерам, і журналістам. Бо у липні того року партійна комісія перевіряла не просту газету, а піонерську — бадьорий листок «На зміну», що виходив у Харкові чотири рази на декаду.
Підрахувати неважко: піонери початку тридцятих – це призовники сорокових. Причому всі — і ті, хто «грудью встал на защиту», і ті, які полками та дивізіями здавалися у полон. То чого б не придивитися до газети, що виховувала їх змалку?
Про рівень цього видання найкраще говорять віршовані рядки, якими «На зміну» уславилася ще у 1926-му:
Із зборів Ленінських додому
Прибіг малий Денис.
І портрета дорогого
В пазусі приніс.
Він тремтячими руками
Витяг той папір
І внизу під образа́ми
Леніна прибив.
Після знайомства з цим поетичним шедевром важко було повірити відповідальному редактору Петру Бєлінському, який оголосив під час партійної чистки: «До недоліків нашої роботи варто віднести те, що ми даємо мало гумору в газеті».
Насправді, газета виходила дуже смішною. От тільки гумор був специфічним — із серії «сміх крізь сльози». І геть не випадково, як видається з висоти ХХІ століття. Адже два найголовніших завдання, поставлених перед газетою, об’єктивно суперечили одне одному.
По-перше, журналісти повинні були вбивати у дитячі голови той самий ідеологічний намул, що і газети для дорослих. А, по-друге, мали робити це весело, захоплююче, максимально спрощеною мовою. Щоб і малеча зрозуміла.
З часом, запросивши до співробітництва фахових дитячих письменників, газета досягне певних успіхів у поєднанні непоєднуваного. Але станеться це після кількох неприємних ляпів.
8 січня 1934 року «На зміну» вмістила статтю про суть націоналістичного ухилу Миколи Скрипника. Вмістила і… отримала на горіхи від партійного керівництва: «плутано, малозрозуміло». Там і дорослий ні греця не втямить!
Це було щирою правдою. Бо і з більш серйозних газет важко було зрозуміти, чому заслужений більшовик посмертно перетворився на лютого ворога.
11 червня того ж року вийшла редакційна стаття про великого російського поета:
«Ми любимо Пушкіна за те, що він з неперейденою художньою силою втілив думки найкращої, найпередовішої частини людства свого часу… За невичерпну бадьорість і віру в краще майбутнє, коли не буде рабства і свавілля царів. Пушкіна треба читати, вдумуючись в кожний рядок, заслуха́ючись в звучання кожного вірша. Пушкіна треба стократ перечитувати».
Райком знову осмикнув: та не робіть з нього такого вже революціонера!
Крім маси претензій до конкретних статей, були й загальні: «У всій подачі матеріалу, у нарисах мало теплоти, мало ліричності».
Закид здавався слушним. Адже особливістю газети, за словами її редактора, було ось що: «Ми — дитяча газета, ми її робимо для дітей і за безпосередньої участі самих дітей». З іншого боку, список матеріалів, що викликали претензії, замикала стаття про напад на радянське представництво у Фінляндії. Спробуй, зроби її ліричною!
З участю дітей у випуску газети теж не все було просто. Особливо після того, як 20 березня 1934 року товариш Постишев оголосив, що основним матеріалом для преси повинні стати дописи робсількорів «з місць». Позаштатників, коли по-сучасному.
Газети затопив каламутний вал графоманської писанини: «На зміну» отримувала близько шестисот листів на місяць!
— Мало! — казали в райкомі.
— Рятуйте, потопаємо! — репетували журналісти.
Проблема полягала в тому, що навіть на лист, котрий не піде до друку, все одно треба було давати відповідь. І ще наприкінці 20-х журналісти робили це з усією можливою серйозністю. Буквально розжовували юним дописувачам, чому той чи інший твір неможливо оприлюднити.
Ось цікавий приклад:
«Вірш «Есер вбиває Леніна» не піде. Ніколи не пиши таких віршів! По-твоєму виходить, що Ілліч весь час те тільки і робив, що боровся з есерами. Розпитай гаразд у вашого керівника про життя Ілліча, то, може, не будеш писати такої нісенітниці про Ілліча, як ти написав у цьому віршові».
Після «доленосної» постишевської вказівки довелося призначати окремого працівника, який би займався виключно листуванням з читачами. 22-річний комсомолець Міша Волович швидко допетрав, що ляже на такій роботі, і знайшов вихід — підготував кілька стандартних шаблонів для відповідей. В залежності від тематики, що геть не відзначалася різноманітністю. Тільки прізвища змінювати лишалося!
Та замість премії за винахідливість Міша отримав стягнення за… «обезличку»! Бо ж турботлива партія вимагала індивідуального підходу до кожного диткора — дитячого кореспондента.
Хай і з примусу, але міцний зворотній зв’язок з читачем був відмінною рисою газети «На зміну». Бо тоді керувалися відомою ленінською вказівкою: «Газета — не только коллективный пропагандист и коллективный агитатор, но также и коллективный организатор».
Через оце «также» акули пера змушені були займатися купою справ, які безпосередньо не стосувалися журналістики. Вони організовували для дітей виставки та екскурсії, зустрічі піонерів з полярниками, з червонофлотцями. Провадили по навчальних закладах республіки різноманітні кампанії: за чистий конспект, за збереження майна, за виявлення талантів.
Морока була страшенна, але навряд чи журналісти нарікали на долю. Бо їхні колеги з «дорослих» газет, траплялося, на хлібозаготівлі їздили. І могли на власній шкурі переконатися, що «куркульський обріз» — цілком собі «об’єктивна реальність».
Комісія з чистки проаналізувала географію поїздок співробітників газети за 1933-й — початок 1934-го року. І виявила цікаву закономірність: переважали великі міста — Київ, Одеса, Полтава. На село вони просто боялися потикатися, і на Донбас з’їздили лише двічі. У Сталіно учили школярів виявляти «клясового ворога», а маріупольських діточок організовували на збір колосків.
«Це добре!» — резюмувала комісія з чистки. Одначе самій газеті дала невтішну оцінку: «Малочитабельна!» Якість друку — погана, паперу — така сама. А шрифт є дрібним навіть за дорослими мірками.
Та одним досягненням «На зміну» відзначилася: стала єдиною харківською газетою, яка за 1933-1934 роки жодного разу не зірвала графіка випуску. Попри усі труднощі, друковане слово доходило до діточок вчасно.
Отак би ще й з хлібом — ціни б комуністам не було…
