Шило з мішка: «Харківський пролетар» про Великий голод

Аватар пользователя Едуард Зуб

Давно побутує думка, що трагедію 1932-1933 років радянські газети «не помітили». Небезпідставна, начебто. І ще й авторитетними свідченнями підперта. На кшталт спогадів письменника Артура Кестлера.

Спостережливого іноземця, який потрапив до Харкова у розпал Голодомору, вразили не лише опухлі від голоду селяни та дикий «столичний» побут. Шокувало замовчування очевидного:

«Ми жили неначе уві сні. Газети писали про якусь іншу країну, створювали іншу реальність, яка анітрохи не торкалася нашого повсякденного життя».

Так-то воно так, та тільки трішечки не так: жахливе повсякдення все одно пробивалося на газетні шпальти. Придивіться до них уважніше і станеться диво — спогади закордонного гостя отримають офіційне підтвердження. А, може, й поблякнуть на тлі деяких публікацій «Харківського пролетаря». Попри весь свій безмежний натуралізм. 


Головна харківська газета 1932 року запросто складе конкуренцію будь-якому фільму жахів

Друкований орган «обкому КП(б)У, облвиконкому, облпрофради, ХМПК і міськради» слова «голод» категорично уникав. Але саме явище проглядалося «між рядків» аж надто виразно. Особливо у звітах про судові процеси. Бо у Харкові 1932-го підозріло часто карали за «розкрадання соціалістичної власності». Переважно продуктів харчування.

Спекотним липнем — саме тоді, коли до нашого міста прибув Артур Кестлер, сенсацією місяця стала складна і заплутана справа працівників Харківського торгу. Після її десятиденного розгляду Найвищим судом УСРР, ні багато, ні мало — 25 чоловік, отримали різні терміни ув’язнення. А ще трьох засудили до найвищої міри покарання. За те, що «зривали робітниче постачання».

Та це були ще «квіточки». А «ягідки» з’явилися після сумнозвісного закону від 7 серпня 1932 року, який посилив відповідальність за розкрадання громадської та державної власності.

Полягло у повному складі керівництво робітничого кооперативу «Турбінобуду» — громадяни Фельдман, Мазар, Штейман, Бараз та Грувер.

«Шкідницька зграя завдала шкоди робітничому постачанню», – суворо прорік 17 жовтня «Харківський пролетар». 

Отак вилазили боком крадені харчі…

Характерно, що нанесений «зграєю» збиток виразили у вельми специфічних одиницях: «200 робочих пайок мила, 833 пайки цукру, 400 — олії, 192 — пшона». Бо коли б переклали все це на кілограми з урахуванням тодішніх норм, цифри були би менш вражаючими. Здається, кількатисячному колективу просто «кинули кістку» — вказали на «крайніх».

Щедро розсипані по підшивці «Харківського пролетаря» і згадки про використання «указа семь-восемь» у сільській місцевості. Там стріляли частіше і більше, ніж у місті. Переважно тих, хто крав, аби вижити. Але не тільки.

Гідною цитування видалася публікація про події у Чистоводівці (тепер — Ізюмського району). Бо в ній несподівано відверто вказали на головну мету закону від 7 серпня — стимулювання хлібоздачі.

Згідно з цим актом розстріляли колишнього секретаря сільського партосередку. Що потягло за собою цікаві наслідки: «Коли до суду на 25.ХІ Чистоводівка продала державі 700 центнерів хліба, то за десять днів після суду колгоспники і одноосібники продали державі вже 1 300 центнерів хліба». 

Харків-1932: зголоднілий народ так жваво здає сімейні цінності, що не вистачає приймальників

За допомогою розстрілів не лише стимулювали хлібоздачу, а й карали за невиконання планів. Так, в усякому разі витікає із публікацій за 12 та 30 листопада, присвячених подіям у селі Пересічному.

Тамтешній радгосп імені Андрєєва відзначився «недосівом з зернових культур на 1121, 5 га і з городини — 359,5 га». А винними у цьому призначили бригадирів. Бо вони були зрозкуркуленими. Підсумок: «Деменка Данила, Деменка Максима, Лисненка Івана, Панченка Михайла, Холода Петра як ворогів народу засуджено до розстрілу». За те, що «зірвали засівну і просапну кампанії і тим завдали удару робітничому постачанню».

Багато чого говорили уважному читачеві і описи злочинів, характерних для 1932 року. Зі статті «Мереф’янська міліція не бореться за революційну законність» дізнаємося, наприклад, про дивне трактування поняття «хуліганство».

Сюжет — навмисне не придумаєш: «Робітники радгоспу мили моркву для відсилання на ХТЗ. Хулігани тут же, з рук робітників виривали моркву і несли додому, розікравши 100 кілограмів її». Невже від ситого життя вдавалися до такого?

Селянин «зразка 1932-го» був ситим хіба що на газетних сторінках

Двох нещасних робітники догнали і здали в міліцію. Але інспектор Кулішов виявився людиною: «Відпустив хуліганів на чотири сторони». За що і був підданий газетою нещадній критиці.

Чому мереф’янці бігали із краденою морквою, докладно пояснив той самий «Харківський пролетар»: а їм «трудящі міста» допомогли! І дуже ґрунтовно, коли спиратися на публікацію від 24 грудня.

«Канатка зуміла як слід мобілізувати робкорів на практичну допомогу у боротьбі за хліб, — повідомляла газета. — Робкорка Груньова, наприклад, працюючи у бригаді села Мерефа, знайшла не одну сотню пудів хліба, захованого куркулями, допомогла селу виконати план хлібозаготівельна 101%».

Чи допомагала та «допомога» самим робітникам — питання цікаве. Напевне, так, коли вірити святковим репортажам «Харківського пролетаря». Газета аж захлиналася, розповідаючи про жовтневу демонстрацію: «На передньому плані з гордістю несуть ударники макет ордена Леніна, недавно одержаний будівниками ХТЗ в нагороду від уряду… Ідуть ХПЗ, ХЕМЗ, «Серп і молот», Завод ім. Шевченка, «Світло шахтаря». У перших лавах кращі ударники заводів несуть портрети своїх героїв праці, цифри досягнень». 

Жовтневі урочистості 1932 року на майдані Дзержинського

Нагадує спогади Кестлера: 

«Щоранку я читав у харківських газетах звіти про виконання і перевиконання планів, про змагання між ударними бригадами, про героїв праці».

Але той самий перелік заводів, що і у святковому репортажі, знаходимо у статті «Секрет недовісу» за 3 листопада 1932 року. Хтозна, наскільки бадьоро марширували майданом Дзержинського робітники того ж ХПЗ: протягом шести місяців їм не додавали хліба. У трохи менших масштабах обкрадали трудівників «Серпа і молота» та «Світла шахтаря».

Ще 2-го серпня «Харківський пролетар» писав про орденоносний ХТЗ:

«На терені Харківського тракторного заводу останнім часом спостерігається розхитаність в роботі хлібних розподільників. В ряді розподільників хліба систематично не вистачає, хоча випікання хліба цілком забезпечує потребу людності. Ця нестача пояснюється систематичним запізненням підвозу хліба на тракторобуд».

Серйозні шанси стати світлою плямою на загальному похмурому тлі мав Харківський електромеханічний. Там трудящий люд повинен був наїдатися «од пуза». Звісно ж, коли вірити офіційним цифрам. 

Фото Олександра Вінербергера: Харків-1933, черга біля магазину

«На фабриці-кухні ХЕМЗу, – повідомляв 24 грудня «Харківський пролетар», – щодня харчується 19 360 робітників, а хліба фабрика-кухня одержує на 28 400 робітників». 

Але оця солідна «дельта», очевидно, якось вивітрювалася. Бо біля хемзівського розподільника спостерігалося те саме, що й біля усіх інших: «Щодня черга на 250-300 чоловік». З цілком логічними наслідками: «Користуючись з натовпу, різчики обважують споживачів, збільшують ціни, крадуть хліб, тут же відкладаючи його під прилавок».

Протягом всього 1932-го «Харківський пролетар» щедро годував читачів розповідями про дикі зловживання у системі розподілу продуктів. Можливо, найбільш шокуючі цифри були оприлюднені за підсумками перевірки «управи забірних документів» — установи, що відповідала за видачу хлібних книжок у масштабах міста.

Тут теж солідна різниця знайшлася: «За даними держплану, в листопаді у Харкові проживало 650 тисяч людності, а фактично було видано 758 908 хлібних книжок". Крім книжок, існували ще й щоденні талони на харчування, які видавалися сезонним робітникам. Так от їх… взагалі не рахували! 

Хлібна картка 1934 року

Перегляд підшивки «Харківського пролетаря» у хронологічному порядку дозволив виявити ще одну цікаву особливість: десь з кінця листопада змінився головний винуватець «продовольчих труднощів». Бо значно побільшало статей про «куркульський саботаж». Швидше за все, нестача харчів у місті була вже наскільки відчутною, що списувати її лише на «шкідників» із системи робітничого постачання стало неможливим.

А 18 грудня «Харківський пролетар» видав справжню сенсацію. Газета підтвердила чутки, що вже давно ходили містом: у Харкові пропадають діти дошкільного віку. Сумний факт офіційно визнав начальник обласної міліції Ряботенко.

Відкритим текстом він повідомив, що факти викрадення дітей фіксували ще у вересні. А з початку грудня мовчати про них стало вже незручно – кількість викрадень суттєво зросла. 

Це оголошення 1932 року можна й не коментувати

Згадок про людоїдство, звісно, не було. За твердженням високопосадовця, крали виключно з метою роздягання. І, начебто, відпускали живими. Винятків він згадав лише два — одна дитина замерзла раніше, ніж її підібрали, і дитину харківського міліціонера Харламова знайшли забитою чомусь аж у Мерефі.

«Управа обласної міліції мобілізувала весь оперативний склад на розшук грабіжників», — повідомляла газета, посилаючись на Ряботенка. Стверджувала, що вже є затримані і обіцяла скоро надати повний звіт по цій справі.Та протягом наступних кількох місяців більше нічого на згадану тему у «Харківському пролетарі» не з'явилося.

Але, здається, і надрукованого цілком вистачить, аби оспівані радянською пропагандою «роки перших п’ятирічок» добре уявив собі наш сучасник.

Уявив і жахнувся: такого нам не треба!

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.