Повернення «триколору»: свято не для всіх

На ранок 25 червня 1919 року у Харкові не залишилося комуністів. За винятком тих, хто не встиг утекти. Залякане розстрілами місто повністю захопили частини Добровольчої армії генерала Денікіна і… успішно продовжили розпочате більшовиками.

Тепер про це рідко згадують. Керуючись давньою традицією, до дня початку білого терору у Харкові місцеві краєзнавці приурочують розповіді про терор червоний. Що змушує зайвий раз шанобливо схилити голову перед денікінськими пропагандистами. Створена ними схема і за сто років потому виглядає настільки зручною, що мало у кого виникає бажання вирватися з неї.

Але чому б не спробувати? Тим більше, що столітньої давності ситуація у місті виглядає підозріло знайомою: нова влада розпочала свою бурхливу діяльність з розслідування злочинів попередниці. Кращого прикриття для власних темних справ годі було і шукати!

Повернувши собі Харків за півроку потому, про це голосно заволали ображені у кращих почуттях більшовики. Бюлетень губернського ревкому аж захлинався від обурення: біляки влаштовували безсудні розстріли саме тоді, коли у присутності європейських дипломатів з ям на Чайковській витягували «жертв чрезвычайки»! То як можна говорити, що разом з денікінцями до міста повернулися законність і порядок? Питання риторичне.

Денікінці у Харкові. З бібліотеки Конгресу США

Чужий як білим, так і червоним український націоналіст Володимир Доленко залишив короткий опис першого «денікінського» ранку у Харкові:

«Іду в бік Благовіщенського базару, де багато, як передають, валяється на березі Лопані порозстрілюваних. Дійсно, на березі багато постріляних у голови і груди, переважно єврейських трупів».

Більш емоційна розповідь знайшлася у боротьбистській «Пролетарській правді». Це про вечір 24 червня:

«На Миколаївській площі в калюжах крові плавали тіла повбиваних мучеників-червоноармійців. А саме страшне було те, що молодесенькі дівчата, одягнені в каракулі та шовкові кофточки, панночки, такі тендітні та випещені… дивилися залюбки на ті тіла».

За наявності бажання можна розширити топографію терору перших днів денікінщини. Варто лише переглянути документи Комісії з обслідування злодіянь, вчинених Добровольчою армією.

Чотирнадцятьох червоноармійців розстріляли на Катеринославській, біля мосту, що веде на Холодну гору. Між іншим, «нонкомбатантів» — санітарів 10-го шпиталю, які не встигли евакуюватися. На станції Балашовка скінчили своє життя захоплені у полон команди панцерних поїздів «Гроза» і «Коммунист» — четверо матросів та четверо китайців.

Отут засідали найкращі знавці білого терору

Більш вражаючі цифри містить звіт інструктора губвиконкому Герасима Шовкуна:

«На одном Южном вокзале было расстреляно более 50 человек. Так же много коммунистов было расстреляно в ту ночь (з 24-го на 25 червня — Авт.) и в других местах города».

Чи можна довіряти цим цифрам — питання відкрите. Достеменно відомо, що після зміни влади у Харкові до міського моргу доправили 16 трупів: 13 червоноармійців, хлопчика, випадково убитого на Зміївській вулиці, і 2 бандитів, розстріляних за спробу пограбування магазину на Кінному майдані.

З іншого боку, виступаючи перед гласними міської думи, санітарний лікар Володимир Фавр говорив, що геть не всіх, хто загинув 24-25 червня, везли у морг. Декого закопували там, де і знайшли. Скільки таких — невідомо.

У будь-якому випадку число жертв більш, ніж двозначним, бути не могло. Бо коли у грудні повернулися червоні і, за прикладом білих, стали розслідувати діяння попередників, вони змогли пред’явити громадськості лише 107 трупів з ознаками насильницької смерті. І це за півроку денікінщини.

Чесно кажучи, цифра була трохи натягнутою. До неї увійшли три тіла, привезених аж з Рогані, що знаходилася тоді далеко за межами міста. Плюс один викинутий з вікна і один перерізаний поїздом. Чи був той поїзд денікінським, експерти не вказали.

Могила жертв білого терору у Григорівському лісі. Грудень 1919-го

Судово-медичні документи — річ вперта і принципово аполітична. Тому вони змусили піддати сумніву навіть досить правдоподібні мемуари про жахіття білого терору.

Наприклад, товариш Покко, перший голова ХГЧК, згадував, що мав у денікінському Харкові надійного агента, який постачав йому інформацію. І, серед іншого, доповідав «о массовом повешении всех тех, кто находился хотя бы на малейшем подозрении, и эти повешенные висели по три-четыре дня на столбах». Але от біда: характерну странгуляційну борозну на шиї мав лише один зі ста семи знайдених червоними трупів.

Правдивішими за чекістські мемуари видаються свідчення, зібрані у 1919-му представниками харківської єврейської громади. Вони переконливо демонструють, що терор перших днів денікінщини зачепив не лише військовополонених, а й цивільне населення. Цілком певної національності.

Характерний приклад — сумна історія студента-медика Еммануїла Виноградського, який мешкав на вулиці Конторській.

26 червня четверо військових провели обшук у його квартирі, під тим приводом, що Виноградський начебто, служив у ЧК. Та жодних доказів причетності студента до каральної структури знайдено не було. Коли не вважати такими 50 тисяч готівкою, цінні папери і 5 золотих годинників. Відібравши все це, військові вивели Виноградського з дому і розстріляли на березі річки Харків.

Газета, що надрукувала цей некролог, за іронією долі, називалася «Новая Россия». Яка ж вона нова? Стара, чорносотенна!

Тоді ж, 26-го, почалися біди громадянки Феліціан. До неї на квартиру прийшли офіцери-дроздовці і арештували двох її синів і брата. Заодно реквізували срібні чарки, срібний портсигар, шість пар чоловічих штанів і кілька сорочок. Анітрохи не переймаючись такою «дрібницею» як відсутність ордерів на обшук та арешт.

Коли за кілька днів згорьована мати пішла в розташування полку навести довідки про долю арештованих, їй там вліпили 50 шомполів. І пояснили, за що: один з синів, Фіма, був червоноармійцем, другий, Гірш — агентом кримінального розшуку. Що ж стосується брата, Мойсея Горелика, то його «провина» була меншою — служив у червоних в музикантській команді. У підсумку дроздовці розстріляли всіх трьох.

Зміна влади обернулася для міста справжньою хвилею збройних пограбувань під виглядом обшуків. І майже всі такі випадки супроводжувалися мордобоєм. А бувало, що і тортурами та зґвалтуваннями. Задокументованих фактів — десятки.

24 червня «шесть лиц, одетых в черкесскую форму и вооруженных винтовками» пограбували мешканців будинку №20 по Білгородській вулиці. Позабирали харчі, одяг, цигарки, гроші. 28 червня те саме проробили вже солдати якоїсь з регулярних частин, доповнивши пограбування побиттям євреїв, що мешкали в будинку.

25 червня невідомі військові витрусили ледь не до нитки торговця Вульфа Етінгена, що проживав у Ващенківському провулку, 14. Обізвавши його більшовиком і комісаром, винесли з квартири всі коштовності та одяг. У такій кількості, що підводу довелося наймати. А на прощання ще й побили дружину.

Безумовними лідерами за кількістю подібних злочинів були бійці козачих та кавказьких частин. Але згадуються у свідченнях і славетні дроздовці, і геройський Білозерський полк.

Поки відспівували жертв червоного терору, з’явилися жертви терору білого. 15(28) червня 1919 року

Нинішні фанати «белых рыцарей», яким «несть числа», авторитетно доводять, що денікінський терор принципово відрізнявся від червоного. Вже тим, що білим і на думку не спадало проголошувати ворожими цілі соціальні прошарки. І це правда! Але з іншого боку і антисемітизм ніколи не вважався офіційною ідеологією Добровольчої армії. А от по факту…

Крім євреїв та комуністів (частіше видуманих, ніж справжніх), знайшлася у Харкові і своя, специфічно місцева категорія жертв білого терору: з кінця червня стали неймовірно множитися родичі та знайомі Степана Саєнка. Бо не було кращого засобу звести з ким-небудь рахунки, ніж пов’язати його з демонізованим денікінцями комендантом концтабору.

Не пощастило шістнадцятилітньому пекарю Павлуші Кисельову. Він тільки раз постояв поруч із Саєнком, коли той залучав до обшуку загін профспілки харчовиків. Та з біса пильний знайомий доніс про цей факт «куда следует». І потрапив хлопець до контррозвідки, де його добряче віддухопелили.

Хтось, може б, і пробачив, а впертий Павлуша, дивом звільнившись, вирішив присвятити своє життя нещадній боротьбі з контрою. В часи «єжовщини», дорісши до капітана держбезпеки і начальника Одеського НКВД, заплямував себе кров’ю так, що свої ж мусили пристрелити.

Бо зло може породити тільки зло. А якого воно кольору — то вже діло третє...

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.