«Ноїв ковчег»: з історії побудови

Коротенький підпис бринів традиційним для радянської преси оптимізмом:

«На смену старым ветхим домам строится новый социалистический Харьков».

А от ким і як саме, газета уточнювати не стала.

На щастя, збереглися документи, що дозволяють не лише висвітлити процес зведення будинку, а й… відновити історичну справедливість. Бо ж недобре виходить: архітектора пам’ятають, а начальника будівництва забули. Можливо, через те, що дореволюційна його спеціальність була дещо специфічною: «боевик-террорист на нелегальном положении».

Так, в усякому разі, він назвав себе сам під час партійної чистки у серпні 1934 року. Одначе геть не всі погодилися тоді з Анатолієм Лебеденком. Товариш Шрейбер, наприклад, стверджував, що «экспроприация 50 рублей у лавочника» — досить сумнівний революційний подвиг. Та й взагалі, каламутна якась біографія у начальника: до революції був есером, а 18 років каторги отримав за приналежність до анархістів.

Але з іншого боку, лихо не без добра: перебуваючи у тюрмі, Анатолій Григорович мав час і можливість опанувати будівельну спеціальність. Не тільки сам фарбував та штукатурив, а й гідних учнів виховати встиг — майбутнього голову профспілок Михайла Томського та наркома робітничо-селянської інспекції Яна Рудзутака. Хто б сказав тоді, що Пугачовська вежа Бутирської тюрми стане кузнею кадрів для найвищого радянського керівництва?

Ще менш імовірним видавалося під час громадянської війни плідне співробітництво білих з червоними. Та, за іронією долі, найближчим помічником Лебеденка під час будівництва став такий собі товариш Кузін — колишній кулеметник 1-го Дроздовського полку. Він був сьомим (!) за рахунком «председателем постройкома». І першим, який щось петрав у будівництві і по-справжньому викладався на роботі. Добре, що Кузін не перетнувся з Лебеденком у 1920-му, коли той очолював революційний трибунал 36-го стрілецького полку Червоної Армії!

Натомість під час будівництва постійно перетиналися героїчне революційне минуле з бадьорим радянським сьогоденням. Адже «Ноїв ковчег» для колишніх політкаторжан зводили переважно ті, кого вони «ощасливили» — розкуркулені. Ладні були за копійки працювати, аби не вмерти з голоду.

З одним таким зіткнулася, отримуючи хліб, товаришка Ребека Шмідова, дивом не повішена свого часу за підготовку замаху на царя. По одній справі з Олександром Ульяновим проходила, старшим братом «великого вождя». Та оскільки політкаторжанам видавали харчі поза чергою, Ребеці Абрамовні довелося на сімнадцятому році революції почути про себе дещо не надто приємне.

Робітників можна було зрозуміти: та якого біса?! Мешкаючи, мов худоба, у бараці, зводиш розкішні кам’яні палати. І ще й мусиш дякувати тим, хто туди в’їде, за «нове, щасливе життя», яке вони тобі, начебто, подарували.

Як те «щастя» виглядало насправді, відверто розповідали під час зборів самі партійці. Робітників систематично обраховували, злодійкуватий комендант вдавався до махінацій із хлібними книжками. На додачу, щезнув якось у день получки табельник-комсомолець. І не сам, а з грошима, котрі мав видати будівельникам. Ще й прихопив з собою чи не найтвердішу на той час валюту — пачку талонів на обід.

Тому й залишилася у протоколі чистки дещо дивна, як для партійного документу, фраза:

«Приняты меры в отношении розыска удравшего комсомольца».

Та ще веселіше описується у ньому «новий соціалістичний побут». З виступу комуніста Колесникова:

«Моя жена работает на стройке. Культмассовой работы нет, систематические пьянки до одиннадцати часов ночи, а с одиннадцати начинают придираться к женщинам. Завкадрами пришел в барак к моей жене ночью».

Ось ти, виявляється, яка, «романтика великих строек»!

Але коли придивитися уважніше до закритих колись партійних документів, виявиться, що вони не так суперечать газетній тріскотні, як її доповнюють. До прикладу, у 1933 році «Харківський пролетар» нестримно оспівував процес паспортизації, називаючи його «могутнім ударом по класовому ворогу». Робітничі кореспонденти щиро дякували уряду за введення паспортної системи, бо вона дозволяла «виявити весь шкідливий елемент і виселити його за межі Харкова».

Так воно і трапилося: робітники почали розбігатися! Не стали чекати примусового виселення. За щирим зізнанням одного з керівників будівництва, паспортизація призвела до того, що «рабочую силу приходиться набирать чуть ли не с Благбаза».

Приймали і людей з явно сумнівними довідками, і взагалі без документів. Що прямо суперечило першій із «шести історичних умов товариша Сталіна», про які тоді торочили ледь не на кожному кроці — «грамотно и организованно набирать рабочую силу».

Відповідно, і плинність кадрів була страшенною. За десять днів, що передували чистці, з будівництва звільнилося 32 чоловіки. П’ята частина усього колективу!

Є підстави припускати, що політкаторжани взагалі б не отримали житла, коли б його будівництво проходило з дотриманням усіх тодішніх правил. До прикладу, критикували Лебеденка за перевитрату фонду заробітної плати. А що було робити? Це вчорашні селяни погоджувалися тягати цеглу вручну за 3-4 карбованці на день. А фахові штукатури, яких запросили для серйозної роботи, вимагали 13. І довелося платити!

Характерною для того часу можна назвати історію з нестачею цементу, що сплила на поверхню під час перевірки. Як виявилося, нестача була наслідком незаконної оборудки:, використавши давнє знайомство з директором макаронної фабрики, товариш Лебеденко обміняв будівельний матеріал на харчі. Аби його підлеглі не простягнули з голоду ноги раніше, ніж закінчать будівництво.

Окрема тема — взаємини у «трудовому колективі». От де годі було шукати щирості! Хоч серед начальства, хоч серед рядових виконавців.

На робітницю Гриньову стуконули її ж односельці: дочка куркуля! А її довідка з сільради — фальшивка. Відзначився огидним вчинком парторг-п’яниця Дергачов: підкинув Лебеденку у шухляду пляшку з-під горілки. Яке життя — така і «війна компроматів».

Та попри все, як казав один відомий персонаж, «мы строили, строили и, наконец, построили!». Колишні політкаторжани отримали прекрасні квартири і вельми тішилися з того. Можливо, так само безмежно, як і… 25 жовтня 1941 року.

Хто читав спогади Анатоля Гака, відомого у довоєнному Харкові фейлетоніста, згадає цей епізод: колону вермахту, що рухається Пушкінською, щиро вітають звільнені від більшовизму люди. І чи не найбільше радіють… мешканці будинку №49. Ті, кому пощастило пережити «єжовщину».

Отака вона, невідома історія «Ноєвого ковчегу»!