Лондон як бізнес-пральня

Ознаки цих змін помітні всюди. Розташовані в аристократичних районах міста маєтки — порожні, ті самі, що були продані російським олігархам і катарським принцам. Британський естеблішмент вже не той, що раніше; стара правляча еліта стала грубою і корисливою.

У понеділок один британський чиновник був сфотографований на вході в будівлю на Даунінг-стріт^*Офіційна резиденція прем'єр-міністра Великобританії знаходиться за адресою Даунінг-стріт, 10., де проводилося засідання ради національної безпеки, з не прихованим текою документом у руках.

Ми самі можемо прочитати рядки конфіденційної доповіді про те, як прем'єр-міністру Великобританії Девіду Камерону слід реагувати на Кримську кризу. У повідомленні звучить рекомендація: Великобританія «не повинна, на даному етапі, підтримувати торговельні санкції», а також «закривати доступ Росії до фінансового центру Лондона».

Білий дім застосував візові санкції до деяких російських чиновників, і Президент Обама видав розпорядження, що дозволяє розширити коло санкцій в майбутньому. Проте Великобританія вже зруйнувала можливість консолідованих дій, зробивши вибір на користь власної наживи.

Вибір зводиться до наступного: Британія готова зрадити Сполучені Штати заради захисту лондонського сховища брудних російських грошей. І забути про Україну.

У відкритій для бізнесу Великобританії більше немає «місії». Залишки моралі Британської імперії випарувалися; Англія повернулася у піратський період часів Сера Уолтера Рейлі^*Уолтер Рейлі жив у 16 столітті, — англійський придворний, державний діяч, авантюрист, корсар, поет і письменник, історик, фаворит королеви Єлизавети I.. Британський правлячий клас прогнив настільки, що його головним пріоритетом стало збереження свого шматка російських грошей, — і не важливо, чи гуркотять вантажівки з озброєним російським контингентом вулицями Севастополю. Естеблішмент прекрасно розуміє, що вирішальну роль в 21-му столітті відіграють банки, а не танки.

Росіяни це також усвідомлюють. Їм відомо, що Лондон — центр російської корупції, де їх награбовані «бабки» тонуть у податковому раю Британської імперії — від Гібралтара до Джерсі, від Кайманових до британських Віргінських островів, де ніколи не заходить сонце.

Посвідки на проживання в Британії розпродаються. «Інвесторські візи» можна придбати усього за один мільйон фунтів стерлінгів (1,6 мільйона доларів США). Лондонські юристи Комерційного суду витрачають 60% робочого часу на обслуговування клієнтів з Росії та Східної Європи. Більше 50 компаній з головними офісами в Російській Федерації нарощують торговельні обороти на Лондонській фондовій біржі. Будівельні закони ігноруються, і вздовж Темзи височіють металеві та скляні шпилі будинків для класу представників хедж-фондів^*Хедж-фонд — приватний, не обмежений нормативним регулюванням, або такий, що підлягає слабкому регулюванню, інвестиційний фонд, недоступний широкому колу осіб і керований професійним інвестиційним керуючим. Точно оцінити розміри активів під управлінням конкретного фонду складно через особливості юридичної структури, яка може бути дуже заплутаною..

Молоді британці, що подавали надії, стають консультантами, арт-дилерами, приватними банківськими брокерами та співробітниками хедж-фондів. Іншими словами — слугами олігархів.

Російський президент Володимир Путін зметикував: якщо ти їм платиш, ти ними володієш. Пан Путін був абсолютно впевнений, що британські менеджери, які взад-вперед снують між обертовими дверима чиновницьких кабінетів і фінансових структур, ніколи не відмовляться від своїх гонорарів і комісійних від «олігархічних» мільярдів. Він був правий.

У аскетичні роки нульового зростання, що пішли за фінансовим крахом 2008 року, відмовитися від цього нового джерела безкрайнього багатства було немислимим.

Тоні Блер — сучасне втілення британського пірата Сера Уолтера Рейлі. Зараз колишній прем'єр-міністр консультує правителя Казахстану Нурсултана Назарбаєва з питань іміджу на Заході.

Послуги пана Блера з навчання свого покровителя ухиленню від випадів щодо репресій та випадків мінометних обстрілів, які нерідкі в Казахстані, щедро оплачуються.

Саме такий він — нинішній зростаючий бізнес Британії: відмивання брудних мільярдів олігархів і їх брудної репутації.

Але все може бути інакше. Банківські санкції можуть перекрити фінансовий канал, через який корумповані чиновники качають російські гроші. Візові обмеження можуть відрізати кремлівським міністрам доступ до їх маєтків. Податковий рай, що обкрадає державний бюджет на мільярди, можна зробити підзвітним. У Британії достатньо сил, щоб довести до банкрутства банду Путіна.

Але Лондон змінився. І «Шард» — катарський 72-поверховий хмарочос, що підноситься над потворним берегом Соутуорка — символ цих змін.

«Шард» ототожнює собою нову ієрархічну систему міста. На верхніх поверхах «ультрарозкішні, гідні чистого прибутку особи», яких в елітних апартаментах розважає свита. Поверхами нижче в денний час доби інвестиційні банкіри торгують сумнівними цінними паперами.

З настанням ночі ліфти — повні африканських прибиральників, зарплата яких майже дорівнює нулю і з якими поводяться як з «нулями». Акри скляних вікон труть польські робітники, які по четверо живуть в одній маленькій кімнатці у міських нетрях. А поруч із «Шардом» — мігранти з Литви та Румунії, що надірвали спини на будівельних роботах, жебраки, які понуро вбивають час біля берегів Темзи.

«Шард» — це і є Лондон, символ міста, в якому прославляються олігархи і експлуатуються мігранти, міста, що вважає себе мультикультурної мрією. Тут, у столиці, англійська — вже не мова тих, хто віддає накази. Але тих, хто прислуговує.

Бен Джуда — автор книги «Крихка імперія: як Росія полюбила і розлюбила Володимира Путіна».

Джерело:  The New York Times.

Переклад з російської українською: MediaPort™