І червоним, і коричневим: житіє святого отця як дзеркало епохи

Аватар пользователя Едуард Зуб

«Лист покликав у дорогу!» — казали радянські журналісти, збираючись у відрядження для перевірки чергового «сигналу».

«Лист покликав у дорогу!» – казали радянські журналісти, збираючись у відрядження для перевірки чергового «сигналу».

Щось подібне відбувається і з істориками. Тільки подорожують вони у часі, а не в просторі. Бо надто вже голосно «кличуть у дорогу» деякі мемуари.

Зацікавитися життєписом одного із харківських священників змусила згадка про дивну подію, знайдена у спогадах купця Івана Гаращенка. Наприкінці 1941-го, коли в окупованому німцями місті почало відроджуватися релігійне життя, правою рукою митрополита Теофіла несподівано для багатьох став отець Олександр Кривомаз. Відомий тим, що «ганебно зрікся сану і за це отримав працю в журналі «Безбожник», де був не останній робітник аж до Другої світової війни».

Страшні часи плодили різного штибу перекинчиків тисячами і десятками тисяч. Та приділити увагу саме отцю Олександру треба було вже тому, що примхою долі він опинився у центрі знакової для міста трагедії. Це Кривомаз у січні 1930-го здав до міськради ключі від першого харківського храму, приреченого на знищення.

Березень 1930-го. Останнє «прижиттєве» фото першої знищеної харківської церкви

Біографія «останнього настоятеля першого зруйнованого» виявилася не лише цікавою, а й символічною. В ній, мов у дзеркалі, відбилася доля всієї православної церкви. От тільки «дзеркало» те було розтрощеним — довелося збирати його по фрагментах.

Перші «уламки» знайшлися в листуванні громади Мироносицької церкви з органами радянської влади. І анітрохи не потішили.

У двадцятих роках минулого століття церкву душили штрафами. Мов картинки у шаленому калейдоскопі, змінювалися настоятелі. Бурхливою рікою текли доноси та скарги. То парафіяни «стукали» на батюшок, то батюшки — на парафіян.

Але й на цьому, вельми барвистому тлі, виділявся лист, отриманий головою ВУЦВК Григорієм Петровським у січні 1927-го. Парафіяни Мироносицької церкви (97 підписів!) повідомляли «всеукраїнського старосту», що їхній духовний пастир, отець Олександр Кривомаз, «развращает несовершеннолетних девочек, приглашает их к себе на квартиру и предлагает им всякие недостойные вещи».

Погодьтеся: отут отець Олександр виглядає вельми імпозантно

Не знали, наївні, що трохи раніше «недостойную вещь» запропонували самому батюшці. І він змушений був погодитися. Бо геть не в кожного вистачало пороху поперти проти «органів».

У 1926-му отця Олександра «вербонув» сумнозвісний Сергій Карин — уповноважений ІІІ групи секретного відділу секретно-оперативної частини ДПУ УСРР. І, напевне, не пошкодував про це ані разу.

Харківська топографія посприяла тому, що Кривомаз став вельми цінним агентом. Оскільки висвітлював не лише церковне життя.

Неподалік від храму, по Сумській, 54, розташовувалося німецьке консульство. Дружина консула походила із російських дворян і, як людина щиро віруюча, шукала собі духовного наставника. А де ж ти його знайдеш, як не в найближчій церкві? Отак чекістський сексот протоптав стежину до дипломатичного представництва.

У цьому будинку за «столичних» часів було німецьке консульство

Та вже у 1934-му Олександру Кривомазу довелося залишити «невидимый фронт». З суто «технічних» причин. Вразлива психіка не витримала подвійного життя, і на цілих два роки вчорашній священник застряг на Сабуровій дачі.

Коли саме він зрікся сану, встановити не вдалося. Але це точно сталося. Бо «особу духовного звания» не взяли б агентом із розповсюдження у видавництво Товариства політкаторжан. А Кривомаз з’явився там на початку 1930-го, відразу після того, як кинув напризволяще Мироносицьку церкву.

Важкий це був шматок хліба — продавати у голодні роки мемуарну макулатуру. Тому колишній батюшка знайшов собі підробіток: розповсюджував водночас ще й антирелігійні брошури. За що отримував якусь копійку у відділі культів ВУЦВК.

Принизливо? Але його колегам велося ще гірше. Ось яку картину зі столичного життя зафіксували польські дипломати у 1930-му:

«Бачили у Харкові православних попів, вигнаних з їхніх парафій. В такій безнадійній нужді, що не тільки відкрито жебрали (що теж їм забороняє міліція), а навіть вигрібали рештки їжі зі смітників».

У 1932-му Кривомаз спробував змінити роботу: влаштувався бухгалтером на паровозобудівельний завод (тепер — імені Малишева). Та скоро потрапив під слідство за підозрою у розкраданні державних коштів. На щастя, виправдали. Довелося повертатися до розповсюдження книжок.

Отаку літературу довелося розповсюджувати колишньому священнику

У 1936-1941 роках, після виходу з психіатричної лікарні, колишній батюшка уже ніде не працював. Жив на утриманні своєї дружини, друкарки за фахом. Знайти роботу у п’ятдесят з гаком, маючи нікому не потрібну «спеціальність», заплямовану анкету і невтішний діагноз, було практично неможливо. Та все змінилося з приходом німців…

Як саме, пощастило дізнатися зі слідчої справи, розпочатої 26 лютого 1943 року. В день, коли оперативна група НКВС взяла отця Олександра прямо на «робочому місці» — у Покровському монастирі.

Сталося це під час так званого «першого визволення». Радянська влада протрималася тоді у Харкові близько місяця. Але енергійні «органи» встигли не лише наловити «пособников оккупантов», а й вивезти їх далеко на схід. Тому найцікавіші сторінки батюшчиної біографії писалися аж у Казані. Ґрунтовно і неспішно.

Ось у такому вигляді прийняв Покровський монастир о. Олександр наприкінці 1941-го. «Будівля доведена большевиками до загрозливого стану», — значиться в акті обстеження

Слідча група НКДБ УРСР почала «працювати» з Олександром Кривомазом 6 червня 1943 року. Після того, як він одужав від підхопленого у дорозі висипного тифу. А обвинувальний висновок був складений аж 20 вересня.

Три з половиною місяці щирої чекістської уваги пояснювалися визначною роллю, яку отець Олександр відігравав у церковному житті окупованого Харкова: настоятель Покровського монастиря, заступник голови Єпархіального управління. Та предметом особливого інтересу слідчих була його третя посада:

«С марта 1942 года являлся официальным представителем Епархиального управления при гестапо».

Системно та добросовісно Олександр Кривомаз інформував німців «по основным вопросам жизни и деятельности церкви и духовенства в Харькове». Доповів, серед іншого і про дивну історію, що трапилася з ним у вересні 1942-го: «з того боку» незнайома дівчина прийшла. Передати полум’яний привіт від товариша Карина. У вигляді пропозиції про відновлення співробітництва.

Бувши стріляним горобцем, батюшка запідозрив провокацію з боку німців. Тому щиро вилаяв більшовиків і сказав зв’язковій, що анітрохи їй не вірить. Але дівчина «не смутилась и назвала ряд фамилий и фактов, которые могли быть известны только мне и Карину». Довелося батюшці ще і їй вивалити цілу гору інформації.

Чекіст Сергій Карин (Даниленко) був найкращим спеціалістом з питань церковного життя в Україні

Ледь за дівчиною зачинилися двері, отець Олександр послав кур’єра до нових господарів. Аби повідомити про звістку від старих. Невдовзі після того між ним і співробітником гестапо відбувся цікавий діалог. Хоч до анекдоту вставляй:

«На вопрос Льолейта — с какой стати пришла ко мне уполномоченная НКВД — я ответил, что прежде, при Советской власти, сотрудничал с органами НКВД наподобие того, как сейчас сотрудничаю с гестапо».

Оце «подобіє» вилазить, мов шило з мішка, з усіх протоколів допитів. «По требованию гестапо, — звірявся слідчим громадянин Кривомаз, — я от имени Епархиального управления согласовывал с ним кандидатуры всех лиц, предполагаемых к рукоположению в священники».

Так само ДПУ у двадцятих роках затверджувало склад притчу «рідної» для отця Олександра Мироносицької церкви. Попри те, що відділення церкви від держави сам товариш Ленін благословив. Одним із перших декретів радянської влади.

Радянські реалії: чекісти затверджують склад причту Мироносицької церкви

Коли спиратися на слідчу справу громадянина Кривомаза, основним змістом церковного життя в окупованому Харкові було суперництво між автокефалістами (прихильниками окремої української церкви) та автономістами, які зберігали підлеглість московському патріархату. Полягало воно у тому, хто першим випросить у німців чергову преференцію, обливши брудом конкурента.

Щось подібне спостерігалося і за більшовиків: батюшки різних орієнтацій «стукали» один на одного, аж гай шумів! Але відламів православ’я існувало ще більше: тихонівці, обновленці, автокефалісти, лубенці і т.д.

Комбінуючи агентурні засоби з репресивними, радвлада у двадцятих роках колола церкву на все дрібніші і дрібніші уламки. Аби згодом «помирити» духівництво за колючим дротом та у глухих підвалах. Та ще була морока релігійному відділу міської управи — вишукувати у Харкові 1941-го дивом уцілілих священнослужителів!

Єдина і авторитетна православна церква потрібна була німцям не більше, ніж радянській владі. А от існування двох конкуруючих, але жорстко контрольованих напрямів їх цілком задовольняло. Чого б і не використати віками перевірений механізм для промивки мізків у потрібному напрямку?

Одначе німців страшенно непокоїв потужний вплив, здійснюваний на Харківську єпархію УАПЦ групою місцевих націоналістів на чолі з Володимиром Доленком. Тому саме «украинские шовинисты» стали об’єктом особливої уваги гестапівського агента Кривомаза.

Тюремне фото громадянина Кривомаза Олександра Микитовича. 1943 р

Пізніше, під час допитів у Казані, він багато і докладно розповідав про свою роботу проти них. Хоча слідчих більше цікавила «антисоветская предательская деятельность».

Можливо, отець Олександр розраховував на певні послаблення, голосно заявляючи про наявність спільного з радвладою ворога. Та домігся лише того, що в обвинувальному висновку з’явилася цікава фраза: «информировал гестапо о конспиративной деятельности украинских националистов». От ще НКДБ за них не заступався!

Врешті-решт, 12 січня 1944-го «особлива нарада» вліпила Кривомазу Олександру Микитовичу десять років «за измену родине и антисоветскую агитацию». Але відсидіти термін до кінця колишньому батюшці не судилося: Господь забрав свого слугу уже 16 липня того ж 1944 року. Із спеціального корпусу Казанської психіатричної лікарні.

Отака от сумна біографія…

P.S. Автор дякує за наданий матеріал кандидату історичних наук Олені Василівні Дьяковій.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.