З третьої спроби: як радянська влада харківську святиню пограбувала

Аватар пользователя Едуард Зуб

Екскурсій «по ленинским местам» у Харкові не водили ніколи. Оскільки «вождь світового пролетаріату» не те, що на Слобідщині, а й в Україні взагалі жодного разу не бував. Та «ленінських місць» у нас — більше, ніж достатньо. І найцікавіше з них… Покровський монастир.

Аніскілечки не жартуємо! Адже саме він став першою у Харкові жертвою знаменитого ленінського декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви».

Тепер уже мало хто пам’ятає, що «родзинкою» цього законодавчого акту, підписаного 20 січня 1918 року, був його останній, тринадцятий пункт. Він відділяв церкву не лише від школи та держави, а й від усього її майна, рухомого і нерухомого: воно оголошувалося народною власністю.

Ексклюзивним представником народу на наших теренах спробував виступити товариш Васильченко, комісар у справах управління Донецько-Криворізької республіки. Обставини змусили: буйний вітер гуляв у скарбниці цього дивного державного утворення, яке не мало ані герба, ані прапора, ані власної грошової одиниці. І трималося лише завдяки фінансовим ін’єкціям російського Раднаркому.

Семен Пилипович Васильченко, нарком у справах управління Донецько-Криворізької республіки

Залізний привід поповнити касу трапився у березні 1918-го: Покровський монастир відмовився надати притулок інваліду війни. Розлючений нарком відповів драконівським наказом: монахів переселити у Куряж, все монастирське майно конфіскувати.

Кому конкретно воно мало дістатися, Васильченко і сам до пуття не уявляв. Пункт четвертий наказу передбачав, що приміщення монастиря відійде комісаріату освіти. А пункт сьомий так само чітко вказував, що «недвижимость и остальное имущество Покровского монастыря» переходять у власність Харківського Совдепу.

З виконанням наказу теж не склалося. Бійців червоної гвардії, надісланих 29 березня для проведення конфіскації, зустрів у монастирському дворі величезний натовп вірян. До того ж, налаштованих вельми рішуче: нічого не давати, стояти до останнього!

Поки червоногвардійці роздумували, як діяти далі, хтось з протестувальників зателефонував товаришу Сановичу, командиру бойового загону, що встиг уславитися рішучою боротьбою з бандитизмом. І сталася накладка: одна рука радвлади боляче вдарила іншу. Санович надіслав до монастиря  матросів під командуванням Сергія Сімушкіна, які і стали між червоногвардійцями та розлюченим натовпом.

Те, що трапилося потім, не влазить ні у радянські, ні в антирадянські стереотипи: буржуазні дами і солідні батюшки цілували руки революційним матросам. Як рятівникам харківської святині. А з балкону архієрейського будинку, можливо, вперше за весь час його існування, промовляв геть не православний Санович. Про те, що не дозволить винести з монастиря жодної чаші.

Покровський собор. З колекції Стефана Таранушенка

Подробиці цієї історії, яка заносилася на трагедію, а скінчилася «хеппі-ендом», допитливі зможуть знайти у газеті «Возрождение». Значно складніше з другим, куди більш вдалим пограбуванням Покровського монастиря, що сталося 18 червня 1920 року. Від нього залишилося лише три листочки, які дозволяють реконструювати вельми цікаві події хіба що частково…

Давно забутим спекотним літечком 4-та група секретно-оперативного відділу губчека трусила харківські храми. Під тим приводом, що «слуги Господні» начебто переховують речі буржуїв, які втекли з денікінцями наприкінці 1919-го. Чим не лише порушують закон, а й виявляють політичну неблагонадійність: сподіваються на повернення «влади поміщиків і капіталістів».

Не можна сказати, що чекістські підозри виявилися зовсім вже безпідставними. І пачки хрустких купюр за іконами знаходили, і ювелірні прикраси під вівтарями. Та, нечистий, як завжди, ховався у деталях. Які саме коштовності вважати церковними, а які — ні, визначали самі чекісти.

У Покровському монастирі під час трусу знайшли залізний ящик, забитий срібними речами. Наповнювати його почали ще перед революцією м священники і миряни жертвували коштовності на виготовлення раки для мощей святителя Мелетія. Всі надходження ретельно фіксувалися у спеціально заведеній для цього книзі.

Та от біда: книга та щезла разом з колишнім монастирським керівництвом під час зміни влади у місті. І три пуди срібла, походження яких було визнано сумнівним, чекісти вилучили разом з ящиком. Конфіскували також мішечок золотих монет і значну суму грошей.

За два роки потому, коли почалася кампанія з вилучення церковних коштовностей на допомогу голодуючим, про цей неприємний епізод можна було згадувати як про зразок чекістської делікатності і виваженості. Бо у 1922-му вигрібати стали все, без огляду на походження речей. В першу чергу — богослужбові предмети.

Покровський монастир у 1922 році. З колекції Стефана Таранушенка

5 квітня з монастиря навіки винесли 46 срібних лампад загальною вагою близько пуду. Наступного дня слідом за ними пішли ще три з половиною пуди срібних виробів. Разом з чотирма митрами, рясно обшитими коштовними перлинами.

Не обійшлося без ексцесів. Бо 6 квітня, грубо порушивши інструкцію, представники влади прийшли на вилучення без жодних документів. Власне, папірці були формальністю. Товариш Гаврило Генюк виносив коштовності не вперше, і всі добре знали, що мають справу не з підставною особою, а з полум’яним більшовиком. Та серед вірян знайшовся грамотний — громадянин Петро Вінтер, бухгалтер за фахом. От він і попросив Генюка показати мандат. Упс…

Після гарячої суперечки за документами збігали: губвиконком знаходився поруч, на Соборному майдані. Та ображена влада зробила хід у відповідь: а де ваші інвентарні книги, громадяни монахи?! Не провадите належного обліку — значить, щось ховаєте.

Отак на голому місці виникло відразу дві слідчих справи — про спротив вилученню коштовностей (громадянин Вінтер) і про їх приховування (намісник монастиря ігумен Палладій). Обох покарали позбавленням волі терміном на один рік.

Щоправда, ігумену пощастило з юристом. Правозахисник Воронецький склав касаційну скаргу до Верховного Трибуналу УСРР, і Палладію (в миру — громадянин Єськов) замінили ув’язнення штрафом. А от Петро Вінтер за своє буквоїдство таки відсидів.

Харківський «Пролетарий» про суд над «пособниками голода»

Комісія з вилучення відвідувала святу обитель ще й у травні. І є вагомі підстави вважати, що саме тоді її обчистили вже до нитки. Але точної інформації поки що знайти не вдалося.

Зате достеменно відомо, що події весни 1922-го ще раз вписали Покровський монастир у список «ленінських місць». Адже саме «великий вождь» чітко і однозначно визначив основну мету вилучення церковних коштовностей. В листі до товариша Молотова, який радянська влада насмілилися оприлюднити лише у 1990 році.

Надрукований в «Известиях ЦК КПСС», цей лист став справжньою перебудовною сенсацією:

«Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы сможем обеспечить себе фонд в несколько миллионов золотых рублей… Без этого фонда никакая государственная работа вообще, никакое хозяйственное строительство в частности, никакое отстаивание своей позиции в Генуе в особенности, совершенно немыслимы».

А наївних харківців втішали байками про допомогу голодуючим …

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.