Давно те діялося — року Божого 1921-го. В будинку по вулиці Сомівській, 36, жінка чоловікові штани полоскала. У ночвах. Бо не було ще пральних машин на пролетарській околиці столичного міста.
Багато чого тоді не було. Ні «укрофашистів», наприклад, ні «розіпнутого» ними хлопчика. Та ставлення обивателя до чуток анітрохи не відрізнялось від нинішнього. Тому й отримав Харківський губвиконком невимовний головний біль. І саме на пролетарське свято!
Так сталося, що того року Першотравень з Великоднем збіглися. Що означало не лише подвійний удар по пролетарській печінці, а й геть небажану з ідеологічних міркувань плутанину. На кшталт тієї, якою розродився, начебто, вздовж і впоперек цензурований харківський «Коммунист»:
«В серпа и молота когортах
Идем сквозь мрак и холод скверн.
И не Христос восстал из мертвых,
А Солнцеликий Коминтерн».
Та щоб там не писали газети, обидва процеси у 1921-му проходили паралельно. Майдан перед Успенським собором почув в один день і «Христос воскресе», і «Вставай, проклятьем заклейменный». Ще зранку на ньому купчилися віруючі з кошиками, а вже під вечір зібралося кілька тисяч глядачів. На виставу «Освобожденный труд», влаштовану під відкритим небом.
Грали її не професійні актори, а ледь підготовлені підлітки з робітничих околиць. Що дало привід газеті «Пролетарий» захоплено вигукнути: «Они уже навеки приобщены к величайшей идее социалистической культуры!»
Ними її першотравневі здобутки і обмежилися. Бо зійшлися у той день не лише свята, а й старі блудослови з новими. В принциповому поєдинку! За право вішати локшину на довірливі вуха. І все через ту жіночку, з якої ми почали. Бо вона невчасно взялася до прання — 30 квітня, у страсну суботу.
І казав же чоловік: «Не берись, бо гріх!» Та куди там. Дружина завжди більше знає. Особливо, коли у неї є партквиток, а чоловіку до партії — зась.
Та не довго прала грішниця: закам’яніла! І хай би вся, а то тільки тулуб. Що ж стосується рук, то вони… продовжували працювати! А дуже скоро запрацювали і язики.
Про те, що Господь покарав комуністку, Харків дізнався 1 травня. Причому весь! І той, що бадьоро дефілював по центру з червоними прапорами, і той, що в цей же час активно шукав… Богородицю. За чутками, вона з’явилася на Благбазі і перетворила на камінь більшовика, котрий так поспішав на демонстрацію, що забув зняти перед нею картуза.
Оскільки ані Богородиці, ані постраждалого «ленінця» знайти не вдалося, пошуковий ентузіазм народних мас перекинувся на закам’янілу прачку. Бо її адресу точно якась падлюка вказала.
Що творилося на Сомівській в наступні два тижні — краще й не розповідати! Простіше переглянути пару епізодів стрічки «Собаче серце». Особливо уважно — ось цей: «Со Пскова я, странница. Говорящую собачку посмотреть пришла».
Ну, Псков — не Псков, а бабські делегації з Чугуєва та Мерефи були документально зафіксовані вже на четвертий день «сомівського чуда». Тоді ж там намалювався і представник відділу юстиції губвиконкому. Для офіційного розслідування справи.
Прийшли і міліціонери. Бо масове паломництво коштувало мешканцям будинку мішка картоплі і шматка сала. Серйозна втрата у голодний рік! На горе, ще й стару цеберку хтось потягнув.
Оскільки усні спростування представників влади не діяли жодним чином, до розвінчання «чуда» підпряглася преса. Республіканський «Коммунист» присвятив сомівській пригоді три публікації, а губернський «Пролетарий» — цілих п’ять.
Діяли газети по-різному. «Пролетарий» відверто глузував. То клопотався про видачу грішниці премії за безперервну роботу, то пропонував організувати надприбуткову артіль «Небеспрачстрастсуб» — «небесная прачечная страстной субботы».
«Коммунист» діяв підліше — апелював до класових почуттів. Бачите, мовляв, кого Господь покарав? Не бариньок з нафарбованими нігтями — просту трудівницю! Нещасна не з доброї волі в суботу за прання взялася — весь тиждень на фабриці пропрацювала. Не те що попові діти, які байдикують і взагалі «паничами ходять». Та й не для себе старалася — для сім`ї. А він її отак! Значить, і Господа, і байку про прачку лютий класовий ворог видумав. Не вірте йому, товариші!
Одначе, не допомагало. В безперервно працюючу вірили навіть ті, хто встиг побувати на Сомівській і ні греця там не знайти. Пояснювали це просто: так вивезли ж її кляті комуністи! Або ще варіант: вона-то там, але побачити прачку може не кожен — тільки чистий у помислах та почуттях. А хто з нас безгрішний?! Ти, кумонько, чи я?
Врешті-решт губвиконком кинув на стіл козирного туза: до комісії з розслідування «чуда» залучили обох харківських благочинних. В «добровільно-примусовому порядку».
Не пізніше, ніж 13 травня, отці Даниїл та Іоанн прикрасили своїми автографами солідний протокол: ну немає там нічого! І ніколи не було.
Та ажіотаж погаснув не відразу.
Ще й у червні «Пролетарий» друкував спростування. Санітарка 895-го шпиталю товаришка Хохлик від імені мешканців злощасного будинку просила не вірити брехливій чутці і дякувала міліції, за те, що та виставила у дворі пост. Бо з такими паломниками «мы бы остались совершенно голыми. Вот было бы чудо!»
