Аватар пользователя Дарья Юровская

Олександр Ірванець: мені подобається трішки безбашений чорний гумор

Український письменник Олександр Ірванець цього літа приїхав у Харків взяти участь у фестивалі «Акумулятор». «МедіаПорт» зупинив Ірванця на півдорозі до початку літературних читань у дворі Харківського старого цирку. Інтерв’ю вийшло дещо калейдоскопним, але ми за це заздалегідь перед письменником вибачилися.

Олександр Васильович, з Харковом Вас пов’язує не тільки фестиваль та друзі-письменники, які тут живуть?

У мене мама з Богодухівського району, я маю тут родину, я маю тут багато рідних, і сьогодні вони прийдуть на мій виступ. Так, якоюсь мірою я харківський. У Харкові був багато разів. Мама взагалі з села Вінницькі Івани Богодухівського району, там я був тільки в дитинстві, два рази, а в Харкові багато разів, тут теж є моя родина.

Ви навчалися у Літературному інституті імені Горького в Москві. Чому навчив літературний інститут в Москві українського письменника?

Літературний інститут навчив письменника. Тобто вивчив мене на письменника незалежно, тому що у нас вчилися люди з Росії, з інших тодішніх союзних республік, з Білорусі, до речі, теж. Був такий Валерій Казаков, він зараз живе в Росії, він громадянин Росії, але він етнічний білорус, він з Вітебська, здається, такий дуже приємний і гарний чоловік, я з ним іноді зустрічаюся. Мене часто питають, чи можна навчити на письменника, я кажу, так, навчити не можна, навчитися — можна. І тому, якщо ти хотів навчитися, ти там узяв собі... І знову ж таки Літінститут не готував «русских писателей», він готував просто письменників.

Скажіть, а Ваше таке особливе ставлення до Білорусії з’явилося саме з цього часу?

Ні. Воно відкрилося пізніше. Десь з 2000 року я займаюся Білоруссю, це я точно пам’ятаю, тому що доти я просто в пасиві знав білоруську мову. Я сам з Рівненщини, і наша область межує з Білоруссю, і навіть у північних районах «береться» Білоруське телебачення — БТ. І я свого часу познайомився не по Літінституту, а по інших каналах з молодими білорусами, вони привозили мені книжки. Я побачив, що я можу читати, все-таки мова дуже близька. Нам постійно в радянські часи «втюхували», що найближча до української мови — російська. Насправді, близькість мов визначається спільністю лексики, спільністю коренів слів. І в цьому плані у нас з білорусами 87% спільних слів, це найближча. На другому місці по близькості до нас — польська мова, потім словацька і аж потім російська.

Ви працюєте у жанрі антиутопії, чи не заважає Вам зараз така однозначність нашої реальності, коли, здається, нема на що натякати, а все говорить прямою мовою?

Я не зовсім зрозумів питання. Тобто, чому я пишу антиутопії?

Ні. Чи не заважає Вам як письменнику така однозначність нашої реальності, тобто, коли раніше можна було на щось цим натякати, то зараз на що можна натякати, коли ясно зрозуміло, що відбувається?

Ага. Це як питали у Тарковського, після його «Сталкера», а що у Вашому фільмі символізує вода. Він казав: «Ну, що символізує, — воду». Ну, я не знаю, очевидно, я бачу це навколо себе, а те, що я все пишу у такий формі, мені у такій формі це цікаво робити. Тобто, я не хочу писати чисто документальну річ, є письменники, які дуже гарно пишуть просто реальне життя, той самий Жадан (Сергій Жадан — український письменник — ред.), от його «Депеш мод» — це просто взяти отаке — сфотографоване, а мені цікаве придумати фабулу, придумати якихось персонажів, я знаю, що Сергій теж придумує, але мені просто більше в плані форми подобається саме таке робити, це моє особисте, тобто мені подобається працювати саме так.

Чи не пов’язане те, що ви любите так щільно розробляти історії, з якоюсь особливою рисою вашого характеру. Ви ж захоплюєтеся нумізматикою — це таке хобі, що теж вимагає кропітливості?

Навпаки, я дуже розпорошений. Я навіть працюю, не скажу, що мало працюю, але я знаю, як працюють інші мої колеги. Деякі з них сидять при комп’ютері, скажімо, з дев’ятої до третьої години дня. Я можу посидіти біля комп’ютера півгодини, сорок хвилин, потім я мушу встати, попити чаю, почитати газету, послухати радіо. Потім я знову сідаю, потім знову встаю. Просто я завжди любив придумувати всякі історії. Ось, наприклад, у двір зайшла дівчинка (у двір перед приміщенням старого цирку, де ми розмовляли, в цю хвилину справді зайшла дівчина – Д.Ю.), я можу придумати про неї історію, можливо, це не буде матиме відношення до реальності, але… Тобто я творю якийсь сюжет. Це можно придумати і про це авто, про цеглину, про камінь на вулиці, цікаво придумувати історії, я з дитинства любив придумувати історії, ось цим і займаюся.

У Вашому творі «Львівська брама» є згадка, якщо я не помиляюся, про національну українську ідею, яку Ви словами одного з героїв описуєте, як щось таке, що загорнуте у купу паперу, і щось, що смердить, здається, оселедцем. З того часу щось змінилося?

Там немає слова «національна». Там вона просто називається «українська ідея» і це принципово. Розумієте, коли писався цей твір, це був, здається, 2003 рік, я зараз точно не згадаю, це була пряма цитата, бо саме тодішній Президент Леонід Кучма у своєму виступі сказав: «Українська ідея не спрацювала». Ви можете набрати оці процитовані слова в Інтернеті і вам «викине», коли він це сказав. Мене це, звичайно, обурило, і тому я надав українській ідеї у своєму творі такої форми. Насправді вона ширша. Але… Але запах є.

Ви багато перекладаєте. Чи багато мов ви знаєте?

Ні-і. Я більш-менш середньо знаю англійську, я не можу сказати, що я знаю німецьку, але я в Німеччині багато прожив, я даю собі ради. Я читаю всіма слов’янськими мовами, розумію 95% тексту, але я не говорю всіма. Польською я говорю на рівні рідної, я вивчив білоруську, я говорю білоруською. Чеською, словацькою тако-сяко вже кострубато і також болгарською. Тобто слов’янськими мовами я даю собі раду. Але перекладати я можу тому, що в перекладі найважливіше знати свою мову, і тоді ти будеш добрим перекладачем, якщо ти добре знаєш свою мову. А чужу мову — можна і в словник підглянути. Я навіть польську мову, яку я знаю на рівні рідної, я все одно підглядаю у словник. Мені подобається перекладати, я люблю це робити.

Ви перекладали «Вредные советы» Остера? Це був Ваш вибір чи замовлення?

Це було замовлення видавництва, але з іншого боку — потім я ще переклав, був такий дитячий поет, нажаль вже покійний, в Росії, Олег Григор'єв, і я його переклав — це книжечка «Гави и роззяви». Те видавництво, що замовляло «Вредные советы», воно збанкрутіло, і всі кінці пропали, видання мені дуже подобалося, воно розійшлося, його зараз неможливо знайти, у мене лишилися два примірники. Мені просто прикро, бо, якби вона зараз була, її б купували. Ну, нажаль її нема, і видавництва нема, і кінці згубилися, я не можу відшукати.
Тобто це теж один із моїх таких проектів, якими я пишаюся, я би хотів, щоб він далі тривав. Загалом мені просто подобається ось такий трішки безбашений чорний гумор, я сам в цьому ключі працюю, і тому творчість Остера я знав раніше, коли навіть книжок його не було, але його дитячі вірші друкували ще в «Огоньке» часів перестройки, і вони мені страшенно подобалися, тому це було моє. А я люблю перекладати те, що моє, близьке мені за стилем.

Чи можете Ви на завершення інтерв’ю надати якийсь «вредный совет» своїм читачам?

М-м… Не вірити, не вірити нікому, особливо політикам. Особливо тим політикам, які говорять серйозно. І чим серйозніше говорять, тим менше вірити. Як у фільмі про Мюнхгаузена, там говорить герой, що всі на світи мерзоти і підлоти робилися із серйозним виразом обличчя. Не вірити серйозному виразу обличчя.

P.S. від автора. Люди! Почитайте Ірванця. Почніть з «Рівне/Ровно», продовжіть «Очамимрею», підкріпіть оповіданнями і переходьте до «Хвороби Лібенкрафта» :))

Редактор: 
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.