Аватар пользователя Анна Гин

Сергей Жадан: В семнадцать я считал себя гением! Прошло

Признаться, мне не очень хотелось идти на интервью с писателем, я пыталась сменить этот жребий на кого угодно, вплоть до чиновника. Не потому, что не интересно, наоборот. Коллеги наперебой уверяли: Жадан — прекрасный собеседник. И нисколько не преувеличили. Но ответственность беседы с человеком, чьи книги переведены на десять языков мира, пугает.

Боялась задать какой-то тривиальный вопрос (который Сергею уже десять раз задавали), стеснялась, что плохо знаю его произведения (мне очень трудно читать с листа на украинском), да и вообще, всё-таки Звезда (с фамилией, знакомой всей Европе).

Страхи закончились, как только я увидела обыкновенного молодого человека, в джинсах и без короны. Интервью мы писали, примостившись на парапете возле Худпрома. Да какое там интервью, просто болтали, смеялись. И если передавать эмоции при помощи весёлых смайликов, пришлось бы разбрасывать их по всему тексту.

Повод для встречи — фестиваль «Аккумулятор», который в Харьков привезли украинские писатели и музыканты. Но о нём ещё столько скажут и напишут… Хотелось больше самого писателя «рассмотреть». Человека, который придумал строки:

Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру...

«Интересно, он сам такой»? Думала я ДО встречи.

И «да» и «нет». Не курит и очень вряд ли крадёт ножи. Но после нескольких вопросов я совершенно естественно перехожу на «ты». Мы говорим «різними мовами», но на одном языке.

Сергей, что обычно отвечаете на дурацкий вопрос, думаю Вам его задают, «Кто Вы?»

Ну, я гублюся кожного разу, а задають постійно. Я не знаю, ну хто? Я письменник, я пишу книги.

Думаете, это исчерпывающий ответ?

Це найбільш вичерпна відповідь. Можна всілякі інші означення вигадувати: організатор концертів, фестивалів, акцій. Але це лише частина того, чим я займаюсь. А так, передусім, я письменник.

А есть вещи, которые ты всегда хотел сказать, но никто не спрашивал?

Та ні, немає. В принципі все, що я хотів сказати, я говорив по сто разів. Крім того, сьогоднішній інформаційний простір дає стільки можливостей висловитись. Якщо людина хоче щось сказати, їй завжди є де це зробити. Я багато співпрацюю з різними засобами масової інформації, описую, так би мовити, своє життя. Все, що зі мною цікавого відбувається, десь є. В блогах, колонках, книжках.

Тогда давай я не буду задавать вопросов, чтоб не повторяться. А сыграем в игру. Правило одно — продолжить моё предложение. Одним словом или глубокой философской сентенцией — неважно.

Домовились, гаразд.

Не так давно я... Був на Донбасі. Це було надзвичайно цікаво. Я був на “Донбас Арені”. Власне, зараз пишу текст про “Шахтар”, і мені цікаво було познайомитись з цим середовищем. Взагалі я з великим інтересом ставлюсь до Донбасу, до Донецька. Це щось зовсім відмінне від Харкова.

А что пишешь про “Шахтер”? (Извини, придётся прерывать игру дополнительными вопросами).

Ми будемо робити таку антологію, присвячену Чемпіонату Європи. Євро-2012. Вісім письменників пишуть про міста, де будуть відбуватися матчі. Чотири українці та чотири поляки. Я пишу про Донецьк.

Хорошо, играем дальше.

Самый идиотский вопрос, который… О, я не готовий кваліфікувати жодне питання як ідіотське. Є багато питань, які повторюються. Є багато питань, які мене вганяють в ступор. Наприклад, “Чому Ви почали писати?” чи “Про що Ви пишете?”. Але ідіотськими я би їх не став називати. Насправді є різний рівень зацікавлення літературою. Іноді література для людей настільки далека, що поставити питання «про що ви пишете» — це є цілком нормально. Ось у мене таке ставлення до фізики. Якби я побачив фізика, я б в нього напевно запитав: “Що таке фізика?”, або “Чим ви займаєтесь?”.

Всё, о чём я могу сейчас думать, это… Ааааа. Я можу зараз думати про різні речі. Я займаюся одночасно багатьма проектами. Ось, окрім фестивалю, скажімо, пишу зараз нову книгу. Ще готую дуже цікавий футбольний проект…

Рассказывай!

Ми збираємо збірну письменників по футболу. Будемо наступного року робити міжнародний літературно-футбольний фестиваль. Німці вже погодилися приїхати. У німців сильна збірна письменників, їх підтримує їхній футбольний союз. Вони літають по всьому світу і грають з колегами. Росіяни погодилися приїхати. А четверта команда — або поляки, або, можливо, серби. Ми зараз думаємо, де це робити: можливо, у Львові, можливо, в Донецьку.

Кто в нашей команде будет?

Буде Фоззі (учасник гурту «Танок на майдані Конго» — ред.). Він вже грає за збірну зірок шоу-бізнесу, ми його ще до себе запросили. Буде Сашко Ушкалов (український письменник — ред.). З Харкова буде кілька молодих поетів. Буде цікавий письменник Володя Сергієнко, він з Берліна, але він громадянин України. І ще буде кілька письменників. Перший матч будемо проводити у Львові, у вересні. Запросимо кількох старших письменників, таких як, скажімо, Юрій Андрухович чи Юрій Винничук.

Ще робимо таку антологію, вже суто українську, теж спеціально до Євро-2012, вона називається “Письменники про футбол”. Там будуть тексти одинадцяти українських письменників. Думаю, будемо робити кілька презентацій, із футбольними матчами. Десь у жовтні.

А кто ты в игре? Нападающий, защитник?

Я на воротах стою. Але насправді це не принципово. Ми ж не професійні футболісти. Весь драйв в тому, щоб взагалі бути на полі, грати.

Ещё ты сказал «новая книга»

Це будуть вірші. Книга вийде, сподіваюся, наступного року. Там багато таких кримінально-біблійних сюжетів. Мені цікаво було подивитися на Біблію крізь призму розвитку вітчизняного бізнесу останніх 20 років.

Интересная призма

Насправді, Біблія, крім усього сакрального наповнення, містить універсальні сюжети, які фактично повторюються до сьогодні. Біблійні сюжетні ходи мільйони разів повторювались у художніх творах. Взяти будь-яку книгу, будь-який твір, він так чи інакше почерпнутий із Біблії. Мені захотілось подивитися крізь це на життя сьогоднішньої України. Якось так.

Продолжаем продолжать

Я впадаю в ярость, когда… Я не впадаю по-справжньому в «лють». Я людина миролюбива. І в мене, якщо буває якась лють, то вона короткочасна. Це такий фонтан, який швидко згасає. А викликати щось таке можуть дрібниці. Якийсь там перебіг футбольного матчу, який мені не подобається. Але я би не назвав це справжньою люттю.

Мне очень жаль тех людей, которые… Себе обмежують, не читаючи книг, не слухаючи цікаву музику. Які обмежують себе в творах мистецтва. Це дуже часто буває. Люди, особливо в нашому пострадянському просторі, часто обмежують себе форматом. Для них існує лише відформатований телепростір, радіопростір, полиці книгарень. І вони за цей формат навіть не намагаються вийти. А якщо виходять, раптом відкривають для себе купу всього цікавого.

Когда мне было семнадцать, я... Вважав себе генієм! Вважав, що я найкращій поет у світі. Це швидко минуло. Але, думаю, що в 17 років це цілком нормально. Якщо поет в 17 років не вважає себе найкращим, то, мабуть, йому не треба писати.

Я не люблю книги, в которых… Мене повчають. Не люблю моралізаторства, не люблю дидактики і не люблю пафосу. Тому намагаюся таких книг не читати. Ну, і сам намагаюся нікого не вчити. Вважаю, якщо ти письменник, потрібно ставитися з повагою до свого читача. Ставитися як до рівноправного партнера. Весь корпус соціалістичної радянської літератури, він не просто повчав, він на цьому базувався. Та і пострадянський теж. В нас же тільки прізвища змінилися, а підходи, на яких базується шкільна програма, — ні. Чомусь обов’язково треба, щоб письменник навчав чомусь вічному-розумному-доброму . А «розумне і добре» — насправді це дуже умовні, суб’єктивні речі. Кожен для себе все це сам визначає. А шкільна програма, вона намагається втілювати певні стандарти і стереотипи.

Ну, литературу надо же как-то преподавать?

Це складне питання. Я думаю, чим далі, чим старший клас, тим більше треба якогось факультативного вивчення. Принаймні, якщо вивчати щось в молодших класах, то якусь класику. Загалом — це делікатна справа. Я, оскільки сам педагог, викладав в університеті, бачив ці проблеми з викладанням літератури. Зацікавити літературою непросто. Дуже легко відштовхнути школяра від письменника. Що часто і відбувається. І дитина виходить зі школи зі стійкою ненавистю до української, чи російської, чи світової літератури. Тут все залежить від вчителя. Я маю задоволення знати кількох педагогів у Харкові і Києві, які дуже люблять літературу і цю любов передають дітям. Вони творчо підходять до справи, і це дає просто фантастичні результати. Школярі захоплюються поезією, запрошують до себе письменників...

Мне кажется, это касается любого предмета, нет?

Так. Але що стосується алгебри чи фізики, то там багато чого необхідно так чи інакше заучувати. Якісь формули, теореми. А література, це така річ, яку краще не зазубрювати. Можна, звісно, але це нічого не дасть.

Сам хотел бы, что бы твои стихи и проза вошли в школьный курс?

А вони є. В старших класах, для факультативного вивчення. Я насправді був проти, коли їх туди ввели. Мені здається, що треба вивчати все ж таки класику і не поспішати з введенням до шкільної програми сучасної літератури.

Я ось сьогодні був на «балці», взяв хрестоматію «Література рідного краю», з печаллю знайшов там своє прізвище. І подумав — ось це шлях в нікуди. Якщо ти потрапляєш до хрестоматії — через два роки твої книги будуть валятися на «балці», і їх ніхто не буде купувати. Це смерть.

Живи. И продолжай.

Каждое утро я... Іду до комп’ютера. В мене Інтернет-залежність, це біда. Я просто мушу весь час шаритись по якихось сайтах. Розумію, що нічого корисного там не знайду, але ж кожного ранку...

Это социальные сети?

Ні, ні. Це новини. Ну і штук п’ять літературно-мистецьких сайтів, які я дивлюсь. Соціальними мережами я не користуюсь. В фейсбуці я є, але це не я. Це хтось відкрив за мене мою сторінку і поставив там навіть свій день народження. І мене тепер двічі вітають с днем народження. По фейсбуку і насправді.

Когда я пишу, то... Намагаюся нічим іншим не займатися. І ні про що інше не думати. Тому, що писання потребує цілковитої концентрації, інакше нічого не вийде. А концентруватися важко, бо є певні чинники, котрі тебе постійно відволікають.

Потому у тебя нет мобильного телефона?

Так, мені заважає мобільний, правда. В мене він коли є, от скажімо зараз, то ненадовго. Ми готуємось до фестивалю, і я на місяць взяв ось таку найдешевшу модель, щоб мене можна було знайти. Закінчиться фестиваль, я його віддам. Це дійсно жахливо, коли у всіх є постійна можливість вирвати тебе з якогось твого стану... Мені це не подобається.

Когда меня узнают на улице я... Ну, мені стає незручно. Але приємно. Люди підходять, щось говорять. Особливо, коли щось приємне говорять... Але я розумію всю кумедність ситуації, коли тебе вважають публічною людиною. Треба до цього іронічно ставитися, мені здається.

Другие писатели должны… Толерантно ставитися до колег. Мені не подобається, коли письменники зневажливо ставляться до інших письменників. Іноді це конкуренція, іноді нездоровий якийсь апломб. Це не лише письменників стосується, це в будь-якій сфері важливий елемент — солідарність. Коли журналісти або політики починають один на одного гнати — це не симпатично.

Мои родители считали, что… Я займаюся тим, чим я маю займатися. Мої батьки завжди з розумінням ставилися до всього того, чим я займаюся. Тобто вони ніколи мене не критикували, не намагалися кудись спрямувати. Власне, за це я їм дуже вдячний. Вони завжди вважали, що я сам добре розумію, що роблю і для чого.

Они твои читатели?

Ні, ні. У них, звичайно, є мої книги, але я не впевнений, що вони їх читають.

А для тебя это важно?

Насправді, ні. Я просто ставлюся до того, читають мої друзі, мої знайомі, мої рідні те, що я пишу, чи не читають.

Та ладно, неужели не обидно?

Ні. Абсолютно. Це ж така річ... Нав’язувати комусь книгу — доволі невдячна справа. Це настільки специфічна штука. Ось у мене є багато друзів-письменників, яких я насправді не дуже люблю читати. Але я їм цього ніколи не говорю, щоб не образити.

Я всегда раздражаюсь, если... Мене не розуміють. Коли я пишу про одне, а людина, коментуючи, пише про інше. Це часто буває в Інтернеті, коли є можливість відразу реагувати на прочитане. Дратує, коли людина неуважно прочитує текст і складає якусь категоричну думку. Особливо це стосується статей про футбол. Футбольні вболівальники взагалі категоричні в своїх судженнях. Кожен думає: «Якщо я люблю футбол, то я в ньому розбираюся краще за всіх». Дуже багато таких коментарів, коли людина, навіть не прочитавши текст, чи просто перекрутивши те, що я написав, — починає критикувати. Ось це дратує.

Критики, это такие люди... Які часто за рахунок чужих творів реалізують свої комплекси. Комплекси, пов’язані с письменництвом. У нас, в Україні, інститут критики знаходиться в печальному стані. Часто з’являються відверто нефахові критичні матеріали. Якесь таке поливання помиями письменників, причому, доволі некомпетентне. Тому я до критики ставлюсь обережно. Хоча, якщо це конструктивно, завжди намагаюсь прислуховуватись.

А как критика может быть конструктивной, если мы выяснили, что литература исключительно субъективна?

Ну, я ж можу елементарно помилитися в своєму тексті.

Фактаж?

Так, фактаж. Навіть стилістичні якісь зауваження. Якщо це грамотно відзначено, я на це зважаю. Якщо мені говорять: «Чувак, тут в тебе відверта лажа, прокол», — я прислуховуюсь. Справжня критика в цьому і полягає. Говорити про якісь плюси, мінуси, формальні, стилістичні, жанрові, тематичні. Чому ні?

А судьи кто? То есть кто такой профессиональный критик?

Будь-хто. Хто ставиться до цього сумлінно. Хто говорить про текст. Не про письменника, не про малюнок на обкладинці, не про фото автора, а власне про текст. Але, на жаль, хороших, фахових критиків дуже мало в Україні.

Если посмотреть со стороны на то, что я уже сделал... Це може подобатись, а може ні. Я з розумінням ставлюсь до людей, кому це абсолютно не цікаво. Насправді, я ще не так багато зробив і не ставлюсь з якимось пієтетом до вже зробленого.

В мене зараз виходить книга, у вівторок презентація. Називається «Прощання слов’янки». Це майже всі вірші, які я написав до сьогодні.

Ого. Сколько страниц?

Сторінок 400-500, я її ще не бачив. А наступного року вийде вже нова книга, сподіваюся, вона буде краща за попередні.

Жить не могу без... Перебування в Харкові. Я багато подорожую, але мені подобається постійно сюди повертатись.

Жити не можу без своїх книжок. Себто, не написаних мною, а книжок, які я читаю. В мене на столі, на робочому місці, завжди лежить багато поетичних книжок. Авторів, котрих я люблю. І постійно ці книжки перегортаю. Останній там з’явився Олександр Введенський. Ну і, крім того, там постійно лежать збірники моїх улюблених поетів. Це такий певний хаос. І ось ці книжки для мене дужі важливі. Коли їх деякий час зі мною немає, мені їх по-справжньому бракує. Взагалі дуже люблю книжки. Навіть ходжу по букіністах, купую старі книги.

Терпеть не могу, когда… Мене виховують. Коли мені вказують, що робити. Навіть коли розумію, що неправий. Але перша реакція — мені це не подобається.

А что, например? «Почисти зубы»?

Навіть таке. Це мене дратує, хоч я і розумію що взагалі-то треба їх почистити. Це таке підліткове несприйняття.

Гипертрофированная самостоятельность? Всё сам?

Мабуть, так. Але я люблю, скажімо, коли мені допомагають, коли мене підтримують. Ось зараз ми робимо фестиваль, і мені дуже важливо, щоб була команда. Я не авторитарний в таких речах. Але, знову ж таки, не подобається, коли хтось вказує, що робити. Можливо, це не дуже розумна риса.
Я, власне, й звільнився з роботи, щоб жити без керівництва. Для мене свобода завжди була пов’язана з відповідальністю. Свобода — це не тільки можливість робити що хочеш, але і самостійно відповідати за те, що зробив.

Старость — это когда… В тебе вже немає амбіцій. Коли немає бажання щось змінити. Коли ти цілком заспокоївся. Коли ти абсолютно несамокритично ставишся до себе. Коли немає бажання щось міняти, кудись рости.

Я считаю безвкусицей… Багато речей. В плані стилістики, одягу, звичок. Ось ми сидимо, лімузини їздять весільні, сигналять. Мені здається, що це несмак і є. Якісь такі побутові речі. Манера одягатися українська. Всі ці палені майки з написом «Дольче й Габана», яскраві, з камінцями. Я не ставлюся до цього різко, розумію, що це така специфіка пострадянського простору, коли люди намагаються оточити себе великою кількістю яскравих, блискучих речей. Це ніби такий перехід до якогось кращого життя, новий рівень. Очевидно, що це такий трансформаційний період. Думаю, що це буде відходити. Що дівчата не будуть надягати на себе речі, в яких на Заході ходять проститутки, а хлопці знімуть нарешті одяг, в якому ходять мафіозі.

Я не перестаю удивляться тому... Як багато довірливості в нашого населення. Люди по-дитячому наївні. З купою якогось ідеалізму. З одного боку це прекрасно, це робить нас не такими прагматичними, як, скажімо, на Заході. Ця слов’янська відкритість, і навіть пофігізм (в хорошому смислі слова), який присутній, — його ніде більше не зустрінеш.
З іншого боку, це несе купу якихось проблем, з цим пов’язаних. Довіра повна. Рекламі, наприклад, в тому числі політичній. Немає жодного критичного аналізу, прагматичного оцінювання обставин навколо себе. Немає бажання конструювати своє життя і життя навколо себе. Починаючі від неможливості відремонтувати ліфт в своєму під’їзді чи прибрати сміття, і закінчуючи загальними проблемами України. Ми такі, об’єктивно. Треба розуміти, в якій країні ми живемо, що відбувається, хто приходить до влади. Всі думають лише про сьогоднішній день і намагаються перекласти всю відповідальність на якогось месію, який прийде і все швидко змінить. Це така ознака суспільної інфантильності, мені здається.

Давай закончим чем-то позитивным. Ну, например

День моего рождения обычно… Супроводжується феєрверком! Тому, що в мене день народження 23 серпня.

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.