Тетяна Доцяк: «Я не вважаю себе активістом»

Харківська репортерка «Фактів» (ICTV) Тетяна Доцяк упродовж року так активно висвітлювала процес про ДТП на Сумській, що і сама стала джерелом інформації. У мережі — десятки повідомлень з посиланням на її Facebook. До Дня журналіста «МедіаПорт» розпитав Тетяну, чи вдається їй дотримуватися стандартів, відкрито висловлюючи свою думку у соцмережах, чи допомагає резонанс і як вона реагує на критику. 

За цей рік ти стала таким блогером з теми ДТП? Пам’ятаєш, як це сталося?

Так, це сталося десь рік тому. Я написала пост про ДТП на Сумській. Про справу, про те, що, як мені здавалося, і так вже знають, але люди мене питали, адже для себе не могли скласти цілісну картинку. І я просто вирішила написати, розклавши все по пунктах: як працювали слідчі, як працювала прокуратура, що знайдено, що не знайдено, що не встановлено. І коли я потім прокинулася і побачила, що там величезна кількість лайків, репостів, я була шокована. Тобто людям це цікаво і необхідно.

Чи впливає твоя активна позиція у соцмережах на твою повсякденну журналістську роботу? Я маю на увазі репортажі. Чи вдається уникнути власної думки у журналістських матеріалах?

Те, чого не вдається уникнути у Facebооk, емоцій чи власних думок, те, що я можу як блогер (якщо я можу себе так назвати, хоча я так не вважаю), то я не можу цього дозволити у сюжетах. В тому, що стосується справи про ДТП на Сумській, я взагалі намагалася уникати емоцій. Так, був емоційний сюжет до річниці трагедії. Я записала всіх потерпілих і родичів загиблих… Просто інформативно я чи не щотижня висвітлювала цю тему, і цей сюжет вийшов емоційний.

Але сюжети протягом року і прямі включення я намагалася робити без емоцій: що відбувається зараз, що відбувалося тоді, постійно нагадувала, щоб люди не забували і у них була цілісна картина. Я намагалася уникати власної думки. Не знаю, чи вдалося.

Знімальні групи на засіданні у справі про ДТП на Сумській. Фото Павла Пахоменка

Твоя діяльність у соцмережах очевидно межує з активізмом. Чи відчуваєш себе активістом, маючи підтримку у соцмережах?

Я не вважаю себе активістом. Якщо хтось так вважає, нехай так буде. Я не закликаю до чогось, але якщо це стимулює людей контролювати інші процеси, коли люди об'єднуються і контролюють інші справи, бо дуже багато справ, до яких не прикута така увага. Наприклад, дівчина, яку збив на пішохідному переході колишній поліцейський, 5 років не може домогтися вироку у суді. Бо там немає резонансу! Нехай хтось вважає, що це активізм і називає це як завгодно.

Зараз журналістика — не тільки телебачення і газети, це і соцмережі. Добре, ми постимо селфі. Але якщо ми можемо використовувати соцмережі для своєї роботи, ми просто мусимо це робити. Тим більше, що я бачу: це працює! Люди допомагають тримати на контролі.

Дуже часто так буває: стається якась подія, наприклад, ДТП, і журналісти приїжджають на перше засідання суду і забувать про подію аж до вироку. А потім кажуть: суддя ухвалив таке несправедливе рішення! Як це сталося? Розводимо руками і бідкаємося. Тому треба контролювати повністю. І хоча б у цій справі я для себе вирішила контролювати від початку до кінця. Показати — люди, дивіться, що відбувається всередині між подією і вироком.

У своїх дописах ти не уникаєш критики правоохоронних структур, адвокатів, а іншим — очевидно симпатизуєш.

Кому це я симпатизую?

Ну, наприклад, представниця потерпілих Лариса Матвєєва. Якщо стежити за твоєю діяльністю у соцмережах, може скластися таке враження.

Слухай, як журналіст я маю спиратися на джерело інформації. Я однаково часто телефоную і адвокату Зайцевої, і адвокату Дронова, і Матвєєвій, і решті. Що стосується представників потерпілих, можу сказати, що найактивніше з пресою спілкується Лариса Матвєєва та Дмитро Марцонь. Одного представника потерпілих я взагалі лише один раз бачила в суді. І якщо сторона у справі, представник потерпілих Матвєєва активно працює — надсилає запити і так далі — звісно, я мушу сказати, що цю інформацію я отримала від неї.

Як позначається критика правоохоронних структур у постах на твоїй роботі?

Так, я критикую прокуратуру. Прокуратура дуже хоче, щоб я любила їхнього шефа так, як вони його. Але вони мають давати відповіді на ті питання, які від них вимагає преса. І вони не мають права відмовлятися від коментарів. Що я отримала? Я не можу отримати коментаря, мені треба писати запити. Насправді це не вплине на мою роботу. Я як робила, так і робитиму сюжети.

Фото Андрія Марієнка

Як колеги реагують на твої дописи і як ти сприймаєш критику?

Я не запам’ятовую тих, хто критикує, хто не критикує. Я пам'ятаю, що один з адвокатів написав: справа є такою, якою є, просто треба змиритися і чекати вироку, яким би він не був, і готувати потерпілих до цього вироку. Я з цим не згодна, я вважаю, що робота адвокатів — представляти інтереси, виконувати свою роботу. І справа про ДТП на Сумській показує, що результат може бути не таким, як очікувалося.

Критикують, нехай критикують. Я не видаляю з друзів чи ще щось. Колеги — ну не знаю. Ми зустрічаємося на роботі, в тому ж суді, поговорили і розійшлися.

Як складаються твої справи з прес-службами? Здається, це після твого прохання про коментар щодо аварії на тепломережах взимку 2018 року речник міськради Юрій Сідоренко назвав журналістів ідіотами і видалився з чату харківської преси у Viber?

Так, це було у лютому минулого року. Аварії на тепломережах, сотні людей без опалення. Щодня пориви, люди мерзли кілька днів. І коли я запитала у тій групі преси, дайте, будь ласка, коментар, він відповів, щось на кшталт: сьомий день — це божий день, вихідний. Мовляв, він відпочиває. Я не розумію, як можна відпочивати, коли таке відбувається. Мене це обурило. Однак, я вважаю за потрібне оприлюднювати цю інформацію, якщо це не наша особиста розмова. Виходить так, що прес-секретар може відправити когось на три букви, ми між собою поговорили, обурились і на тому все скінчилося. І вони будуть розуміти, що можна так і далі робити.

Тобто ти хотіла послатися у сюжеті на його слова — про вихідний?

Так, і він після того видалився.

Сідоренко не раз відмовляє мені у коментарі під різними приводами. Він каже, що ми не можемо це прокоментувати. Або у мене був сюжет про дороги — про те, як у ямах поселилися качки, і у міськраді образилися. Ну, образилися і образилися. Це не заважає мені працювати над сюжетом. Я знайду інформацію в інших джерелах.

Пряме включення. Фото: facebook.com/tetyana.dotsyak

Бувало у твоїй практиці щось на кшталт самоцензури? Можеш дати оцінку цьому явищу у харківській журналістиці?

Є таке поняття як совість. Я навряд чи зроблю щось таке, що суперечить моїм внутрішнім переконанням. Я не йду на компроміси зі своєю совістю. Окрім того, що інформація має бути правдива, вона ще має бути отримана чесним шляхом.

Сьогодні такий день, коли владні структури видають подяки. Ну, від прокуратури і поліції ти подяку навряд чи отримаєш ;) Але як ти загалом ставишся до нагород преси?

Мені приємно, коли телефонують, вітають. Але я намагаюся відмовлятися від нагород і подяк. Я пам’ятаю, як мені телефонували з обладміністрації і говорили, що готують подяку, надішліть нам свої документи з місця роботи, там якась процедура. Люди добрі, не треба мені дякувати! Я нічого такого не зробила, щоб мені дякувала обладміністрація або інший орган. Я намагаюся від цього відсторонитися.

Чому? Відзначити ж хочуть.

Часто дякують за ту роботу, за яку дякувати і не треба. Якщо взяти прокуратуру і мою критику у справі про ДТП на Сумській: мене дивує їхня позиція, я ж допомагала їм працювати! (сміється) От якби мене привітала прокуратура (до речі, вони цього не зробили), це було б щире привітання. Бо я вважаю, що я допомагала їм працювати.

А взагалі — більшість подяк видається для галочки, бо треба когось привітати. Заслужених журналістів у нас зараз дають тим людям, які взагалі до журналістики не мають стосунку. І це неправильно.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.