Літератури на теми, пов'язані з Голокостом, та уваги до цієї теми в Україні має ставати все більше попри повномасштабне російське вторгнення.
Таку думку в Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту 27 січня під час розмови в межах проєкту «П'ятий Харків» Харківського літературного музею висловила письменниця Софія Андрухович.
«Дуже багато причин, чому відрізняється кількість творів, присвячених Голокосту, в українській літературі і в інших літературах, літературах західних країн. Як на мене, основна причина полягає в тоталітарній політиці, в тому, що ця тема дуже швидко стала забороненою і небезпечною. З одного боку це була жахлива, величезна травма свідків, сусідів, які були поруч, виникає велетенська, нерозв'язна тема почуття провини і причетності до цієї ситуації. Але в кожному разі це була величезна травма спостерігача. Водночас ті ж спостерігачі переживали в той самий момент свої жахливі події... Після Другої світової війни, коли пам'ять стала чимось забороненим і небезпечним, людська психіка почала до цього дуже швидко прилаштовуватися, це було захисним механізмом — заховати всі ці теми, позбутися їх повністю», — говорить Софія Андрухович.
Авторка роману «Амадока», який зокрема порушує тему Голокосту, розповіла, що мала великий досвід спілкування на цю тему зі старшим поколінням. Не усі погоджувалися ділитися спогадами.
«Їм було занадто боляче про це говорити... Я думаю, що це суміш різних факторів. Завдяки творам все-таки цей процес відбувається і зрушення відбувається. І я думаю, що якраз зараз — той час, коли цього буде ставати все більше і більше», — сказала Софія Андрухович.
На її переконання, суспільство потребує розмови про катастрофу Голокосту попри повномасштабну війну. Хоча це може здаватися неприродним, додала Софія Андрухович, зараз це є необхідністю.
«Це відчувається як дуже велика і серйозна потреба, пов'язана якраз з тим, що зараз з нами діється, тому що все це суцільно та сама історія. І для того, щоб продовжувати робити те, що ми зараз робимо, для того, щоб зберегти себе, щоб себе відстояти, ми просто змушені говорити. Це питання нашого виживання як народу, як українців — говорити про все, що з нами відбувалося», — додала письменниця.
За спостереженнями кандидатки філологічних наук Наталії Горбач, друге дихання в сучасній Україні отримали твори про югославські війни.
«Коли у них це відбувалось, 90-ті роки, у нас життя економічно було складне, але життя було мирне. Це моє пояснення, чому ці твори значною мірою прийшли повз увагу українського читача. Нам це здавалося не зовсім зрозумілим, не зовсім близьким. І сьогодні, переживаючи війну, ми розуміємо, наскільки важливе співчуття і емпатія тих, хто навколо тебе. Я з вами згодна, що твори про Голокост, взагалі твори, в яких йдеться про трагедію, історію, але історію завершену, вони дають нам досвід якоюсь мірою условити, вербалізувати те, що ми переживаємо зараз», — сказала Наталія Горбач.
І хоча порівнювати події минулого і сучасного з історичної точки зору не завжди коректно, «з емоційної точки зору — це ще одне свідчення того, що ця тема надзвичайно актуальна», сказала Наталія Горбач.
Над романом «Амадока», який вийшов у 2020 році, Софія Андрухович працювала три роки.
«Прочитавши певну кількість мемуарів, спогадів людей, які мали в досвіді Голокост, намагаючись писати про це свій твір, мені було важливо уникнути створення закам'янілих образів — однозначно негативного персонажа, однозначно позитивного персонажа, тому що це нереальні люди. Література все-таки намагається вловити людську суперечливість і людську мінливість. Важливо було показати, яким чином тиск ситуації, обставин щомиті змінює ту саму людину», — сказала Софія Андрухович.
Під час роботи над книгою Софія Андрухович багато думала про те, що здатна робити психіка, «як вона ховає від нас правду і створює карколомні картинки, в які ми віримо і які відмовляємося заперечувати, навіть якщо нам подадуть тисячі доказів».
Почуття дискомфорту, яке здатна нести література, письменниця вважає цінним, адже, на її переконання, за цим слідує пошук того, що дає полегшення.
«Принаймні, для мене це так завжди працює і це було те, що я постійно переживала, пишучи «Амадоку»: це точно для мене був весь час дискомфорт, дуже сильний, м'яко кажучи, але в результаті переживання такого глибокого дискомфорту приносило якусь певну сатисфакцію, що я можу цей дискомфорт довго витримати. І це вже щось важливе, набування цієї властивості — витримувати болючі відчуття руйнування і пофрагментованості», — сказала Софія Андрухович.
28 січня учасники проєкту «П'ятий Харків» говоритимуть про геноцид та осмислення Голодомору в українській літературі. Розмова відбуватиметься в артклуб Pintagon (вул. Данилевського, 26). Вхід вільний.
