Так 14 жовтня у Києві молодіжний культурно-мистецький центр «Капонір» провів першу Українську мілітарну вечірку, а в її рамках – велику гру. За принципом «Мафії», але з іншими героями.
***
«Ви – Василь Ткачук. Ваша легенда: Вам 42 роки, але ви ще неодружений. Представляєтесь як молодий кубинський дипломат Гонсалес Моралес, який не може вилетіти на Кубу з Москви і чекає на рейс із Києва. Затримався подивитися місто. А насправді ваше псевдо – Чужак. Зараз ви – заступник начальника секретного відділу УНКВС Святошинського району. Минулої весни вас підвищили по рангу. Маєте доступ до вищих чинів НКВС. Аби вас упізнали свої, подаєте знак, імітуючи покурювання сигари, чекаєте на зустріч коло буфету. Ваше завдання: 1) знайти свого напарника майора Соловейчика і разом із ним вирішити, хто стрілятиме цієї ночі; 2) залишатись інкогніто і по можливості виходити на зв'язок та співпрацювати з іншими членами НКВС».
«Ви – Олег Жук. Ваша легенда: Ви майстер із друкарського набору в редакції газети “Правда”. Вам 32 роки, одружений із Оленою Жук – теж майстринею набору. Живете на Кловському узвозі. Мрієте про дітей і закінчення війни. А насправді ви з УПА, псевдо – Вітер. У 1941-42 роках перебуваєте в Києві, налагоджуєте підпільну мережу ОУН. У жовтні 1941-го стаєте одним із організаторів політично-громадського центру. Ви – член Центрального проводу. Аби вас упізнали свої, ви помітно шкутильгаєте на праву ногу. Ваше завдання: ви маєте зустріти свою дружину, яка працює там, де й ви, і запропонує вам ходити під руку весь вечір. Далі прямуєте до печерського шпиталю на зустріч із подругою Хмарою, що працює там санітаркою. Вона має корисну для УПА інформацію, якою й поділиться з вами».
«Ви – мирна людина Кацапенко В.І. До війни працювали полотьором у пансіонаті “Більшовик” у Пущі Водиці. З 1941 року – в запоях. Шукаєте продавщицю Нюсю, яка постачає нелегальний самогон червоноармійцям».
***
Учасників гри під назвою «УПА-НКВС» було 50. Серед них – по 10 енкавеесівців та упівців і 30 мирних мешканців. Принцип гри – як у загальновідомій «Мафії». Протягом трьох умовних ночей герої обох таборів виходили «на справу» – треба було вивісити свій прапор і вбити когось (бажано – найголовнішого) з ворогів, надівши йому мішок на голову. Завдання мирних мешканців – вижити і, за бажання, допомагати одному чи іншому таборові. Перемагає та команда, чий прапор залишається висіти і представників котрої вижило найбільше...
Як на мене, це чи не найконструктивніший альтернативний спосіб вшанувати своїх героїв. Без зайвих пафосу, патетики й офіціозу, бодай віддалено відчувши складність завдань, що стояли перед ними. Учасники гри мали віднайти серед натовпу «своїх», користуючись підказками у картці, зібрати ланку, з’ясувати завдання... І при цьому, звісно, не видавши себе «ворогові». Найвеселішою частиною гри виявився суд, котрий збирався тричі – після кожної «ночі». Цього разу «радянський» суддя (на фото), розбираючи вбивство енкавеесівця, засудив свого ж агента, що працював під псевдонімом Гонсалеса Моралеса. Протягом слухання з натовпу час від часу виходив В.І. Кацапенко – питаючи, чи є в раю самогон, і постійну беручи на себе провину за кожне вбивство.
- Але свідки кажуть, що вбивця була блондинкою, – зауважувала суддя.
- А я перефарбувався, – безапеляційно відповідав В.І. Кацапенко. Він скидався на провокатора, котрий прагне виправдати «свого». Але, як ви розумієте, виявився мирним мешканцем. Ні, його таки не вбили :), справжня роль героя з’ясувалася вже по завершенню гри.
Загалом, мілітарна вечірка не обмежилася грою. За концепцією, гра являла собою воєнне життя, котре немилосердно вривається у життя мирне. Тож розмірена буденність була представлена літературними читаннями (звісно, про війну), театральною інсталяцією та (!) безперервною роботою буфету, в котрому продавалися гуцульські сирні коники, чай партизанський (трав’яний) та сухарі.
У літературній частині були помічені Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Павло Зуб’юк, Богдан-Олег Горобчук та Леся Мамчич. Виявилося, про війну можна писати так само непафосно і життєво просто, як і про інші речі. Коли боляче – не конче надривно кричати, інколи шепіт (шепіт емоцій, думок, порухів) виражає і вражає значно більше.
Вечірка тривала у центральному капонірі Київської фортеці, тож саме повітря було просякнуте історією. Щоправда, сама Київська фортеця, котра тривалий час була політичною в’язницею – спочатку імперською, а потім радянською, – і на місці котрої тепер працює чи то військовий шпиталь, чи то національний музей «Київська фортеця» – це вже геть інша історія. Утім, життя показує, що зло має здатність несподівано обертатися добром. І те, що було в’язницею, знову виходить на передову (бо капонір – це оборонна споруда, що стоїть в авангарді фортеці), але тепер уже культурну.
Мої враження від вечірки і гри чи не найкраще передасть історія, розказана того вечора Сергієм Пантюком. Його дід-циган разом зі своїм молодшим братом були в лавах УПА. Молодшому було близько 16-18-ти років, тож його час від часу відправляли у село. Якось повертаючись лісом, він натрапив на енкавеесівців. Ті прочісували ліс, йдучи на відстані двох-трьох метрів одне від одного. Малий причаївся під папороттю і приготував револьвер із єдиним набоєм – постріл у голову і мучитися не доведеться. Отак він сидів і чекав, відчував наближення одного з вояк – і раптом упіймав його погляд. Той подивився малому в очі... і несподівано відвів їх, переступив через хлопця під папороттю і пішов собі далі. Тоді, оповідав уже згодом цей хлопака, я зрозумів, що Україна буде незалежною.
За що боролася Червона армія? – За СРСР. – Є він зараз? – Нема...
За що боролася нацистська армія? – За Третій Райх. – Є він зараз? – Нема…
За що боролася УПА? – За Незалежну Україну. – Є вона зараз? – Є!
СЛАВА ПЕРЕМОЖЦЯМ! (c)
P.S. Маючи досвід спілкування з людьми, в котрих на слово УПА виникає лише одна низка асоціацій – фашисти, зрадники, убивці (і далі за списком), вимушена написати цю маленьку ремарку в кінці. Мені ніколи не подобалося це дурнувате розділення на наших і ваших героїв, на схід і захід – точніше, воно ніколи не здавалося мені справжнім. Якщо вже говорити про відмінності, то між чоловіком та жінкою їх значно більше :). Бо герої насправді завжди одні й ті самі – це не ті, хто «злодії, але ж наші». Це ті, хто виявив мужність, звитягу, якщо хочете жертовність, захищаючи свою родину і, відтак, свою батьківщину. Бо солдати захищали так, як могли, і від того, кого вважали за ворога. Рацію мали й ті, хто бачив ворога у Гітлері, й ті, хто у Сталіні. Тож герої є як серед червоноармійців, так і серед упівців (як, зрештою, і зрадники були в обох таборах). І насправді, це трагедія будь-якої війни – коли, перепрошую за пафос, брат іде на брата, захищаючи свою родину і землю. У таких випадках єдиний цивілізований і людяний вихід – примирення, обопільне визначення героїв та зрадників.
P.P.S. Нещодавно натрапила на світлину агітаційної листівки «За що бореться Українська Повстанча Армія». Глибиною і широтою розробки теми, текст цієї агітлистівки співвідносний із нашою Конституцією. Порівнювати їхню змістовність із сучасними листівками навіть не беруся. Повний текст можна почитати тут.
Автор: Катріна Хаддад, MediaPost.
