Утім, одна із рис, що поєднують книжку Прохаська з іншими текстами сучукрліту, – те, що основою розповіді стають історії із життя письменникової сім’ї та автобіографічні спогади. «Люблю легенди нашої родини», ? написала свого часу Ліна Костенко, й іноді видається, що її слова стали дороговказом для всіх, хто береться нині за перо, пардон, сідає за клавіатуру :).
Якби в мене була хоч трішки ліпша пам'ять, я б уже могла достатньо добре орієнтуватись у родинних зв'язках сучасних українських письменників - у їх тетах, дзядзях, бабцях та дідусях... Але пам'ять у мене погана, та й устежити за сув'яззю поколінь буває важко. Особливо коли розповідь автора про дзядзя Михася і тету Міру, сестру його діда Богдана, маминого тата (дідо помер кілька років перед його народженням, а другий дідо - тато тата - загинув за кілька місяців до народження тата) плавно перетікає в історії про сестер із підпільного монастиря, службу автора в армії чи про якогось знайомого із Франківська, котрий зустрічався у Львові з донькою шведської красуні й арабського багача...
Справді, як і задекларовано в назві книжки, "з цього можна зробити кілька оповідань" :). І кожне з них буде пронизане іронічним ліризмом і шляхетністю, а мова заворожуватиме своєю витонченістю й дивуватиме відсутністю типової для сучукрліту «нестандартної лексики». А тепер скажіть, багато ви читали текстів подібного характеру, де згадувалось би про службу в радянській армії? :)
Не менш прозорою є й "мотивація до писання", окреслена в другій частині книжки - "Як я перестав бути письменником": спостерігаючи світ довкола, автор відчуває брак "лише найважливішого" - "про це все просто доконечно потрібно комусь принаймні розказати, якщо нема з ким співспоглядати". При цьому увага письменника звернена до буденних речей і фрагментів пам'яті, в яких зафіксовано ці буденні речі з самого дитинства. Саме про них розповідає він у своїй неспішній і вишуканій прозі: "Не можу твердити, що ці фраґменти є чимось винятковим, що їх треба запам'ятовувати. Але знаю, що саме так робив великий чеський письменник Богуміл Грабал, про якого я намагався щось сказати. Його талант полягав у вмінні не розділяти щоденне життя й щоденну літературу. Від цього виграла література. Від цього інакшим може ставати життя...»
Принципово відмовляючись від глобальних тем, автор говорить, що "одноразова найдешевша запальничка, якщо на неї звернути увагу, діє як щоденна перепустка до літературної практики. Навчившись описувати, якою могла би бути твоя запальничка, ти отримаєш всі можливі запальнички світу". Мимоволі спадають на думку аналогії з творчістю іншого апологета буденності – Чехова з його «хотите - завтра будет рассказ... Заглавие "Пепельница"».
Надмір предметів, якими заповнюється простір тексту ("годинник, багатолезовий ніж, електричний конструктор, ковзани..." або "...Поруч з піччю - вікно до лазнички. Навпроти печі - ніша, в якій тепер стоїть креденс, де віддавна складене різне причандалля..." та ін.), нагадує розлогі середньовічні та барокові каталоги речей чи явищ, гріхів чи чеснот, за допомогою яких людина намагалася освоїти світ. Прохасько теж говорить про "обжитість поступу" або "поступову обжитість", коли плинність світу долається через заповнення простору речами, упорядковується ними. Такою річчю, довкола якої структурується оповідь, є, скажімо, книга казок Оскара Вальда, що брала участь в усіх переміщеннях діда й бабці через полон, бараки, смерті, розпад імперії і дотривала аж до того часу, коли їх правнук узяв її з полиці.
Однак при всій реальності описуваних предметів - старих будинків, фото, книг, годинників, мундштуків і ламп - не полишає відчуття того, що це все-таки оті "справжні жаби в уявних садах", про які поетеса Маріан Мур писала, ніби вони є неодмінною ознакою поезії – «не будемо мати її, аж поки поети серед нас не стануть “уточнювачами уяви”».
Такими реальними предметами із символічним значенням виповнювали простір своїх творів українські письменники від бароко до Котляревського і далі - обживаючи поступ :).
До речі, класика ХІХ століття у чомусь позначилась на прозі Прохаська - чи не на стриманих пейзажних описах та філософських відступах: «Попри те, що ця пора осені особливо надається до такого виловлювання найменших сезонних змін, що зробити їх значними подіями свого приватного щоденного життя надзвичайно просто, я все ж намагаюся не зауважувати багатьох деталей. Не тому, що осінь спричиняє природний смуток, не через нелюбов до зими і зовсім не тому, що цієї осені є речі важливіші. Це лише дитяче намагання втекти від нагадування про щось таке, що тривожить...»
***
Показово, що книжка Прохаська була відзначена на літературних конкурсах 2005-го та 2006-го років (фінал конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі» та 1-ше місце в номінації «Белетристика» конкурсу «Краща українська книга» від журналу «Кореспондент»), а отже, попит на такого кшталту літературу в Україні існує, що не може не радувати:).
Автор: Тетяна Трофіменко
