29 (16) квітня 1917 року у Харкові відбувся Перший український з’їзд Слобожанщини. Столітній ювілей цієї визначної події пройшов непоміченим. Хоча за логікою вона мала б займати одне з найпочесніших місць у регіональному історичному календарі. Чому так, спробуємо пояснити за допомогою аналогії...
Ще не так давно на майдані Конституції гордо височів величезний пам’ятник, відомий у народі під назвою «Четверо вышли из ломбарда». Відкрили його у 1975-му на честь події, схожої за формою та протилежної за змістом — Першого Всеукраїнського з’їзду Рад, який проходив у Харкові 24-25 (11-12) грудня 1917 року.
Щоправда, він не був ані першим, ані всеукраїнським. Перший відкрився 17 (4) грудня у Києві. Та делегати-більшовики, зрозумівши, що не отримають на ньому жаданої більшості, вибачте за тавтологію, втекли до Харкова. Під захист російських червоногвардійських загонів.
Бо після того, як на з’їзді зачитали відомий ультиматум Раднаркому Центральній Раді, бути більшовиком у Києві стало небезпечно.
У Харкові на той час проходив ІІІ з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. Хоча не мав би проходити. Адже згідно з правилами, затвердженими попереднім з’їздом, він міг вважатися правочинним за наявності делегатів від більше ніж половини Рад басейну. А приїхали 77 делегатів, які представляли лише 46 зі 140 Рад. Київських втікачів було більше — 124 людини. Але і їх правочинність була сумнівною: представляли 49 із 300 Рад, що існували тоді в Україні.
Об’єднавшись, дві напівлегітимні групи 25 (12) грудня 1917 року назвали себе всеукраїнським з’їздом і проголосили, що «влада на території Української Республіки віднині належить виключно Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів».
Ба гірше: ці людці з сумнівною правочинністю фактично підтвердили колоніальний статус України — розповсюдили на її територію дію декретів Петроградського Раднаркому. За що й отримали у часи «застою» вісімнадцятиметровий монумент з червоного граніту. Бо рішення, прийняте напівлегітимним збіговиськом, пишно поіменували «проголошенням Радянської влади на Україні».
Натомість, Перший український з’їзд Слобожанщини на Петроград не оглядався. Й у своїй підсумковій резолюції «єдиним представником українського народу в межах російської держави» проголосив київську Центральну Раду. Чим уже заслуговує на увічнення з огляду на нинішню політичну ситуацію.
На з’їзді було обрано Харківську Губернську Українську Раду — перший в історії нашого краю представницький орган місцевих українців. Щось на кшталт регіонального парламенту, який основним своїм завданням визначив «здійснення української автономії на Слобожанщині».
На повну незалежність тоді ще не заносилося. Це був лише квітень 1917-го — час революційної ейфорії та щирих сподівань на можливість перебудови колишньої імперії на демократичних засадах.
Саме під час з’їзду ці сподівання почали розвіюватися: серед купи поздоровлень, які отримав український форум, не знайшлося жодного від росіян. Навіть від най-найдемократичніших.
«Харьковский Губернский Общественный Комитет» — місцевий орган петроградського Тимчасового уряду — з’їзд проігнорував. Те саме зробила і Харківська Рада Робітничих та Солдатських депутатів (Совдеп), яку вже тоді іменували «другою палатою влади».
Та це не значить, що вони не усвідомлювали значення з’їзду. Якраз навпаки — добре розуміли: на їхніх очах народжувався ще один центр влади. Притому орієнтований, на відміну від них, уже не на Петроград. Не у кожного вистачить духу привітати потенційного конкурента!
Зате віддали належне українському з’їздові Загальні збори сіоністів Харкова: «Много веков раньше, чем украинцы, евреи потеряли своё самостоятельное государство. Как украинцы для своего народа, так сионисты для евреев верят в возрождение этой самостоятельности в будущем, теперь уже недалеком. Примите же от нас, братья по духу, искренние пожелания самой плодотворной работы».
До чого воно ведеться, євреї розуміли вже тоді, коли навіть вожді Центральної Ради обмежувалися автономістськими прагненнями.
Перший український з’їзд Слобожанщини було скликано завдяки титанічній роботі Харківського Українського Організаційного Комітету — громадської організації, заснованої 16 (3) березня 1917 року.
Голова Комітету, відомий письменник та музикант Гнат Мартинович Хоткевич, послідовно закликав українців гуртуватися без огляду на класові, партійні чи соціальні перегородки. І до нього якийсь час прислухалися. Тому обрана на з’їзді Харківська Губернська Українська Рада (ХГУР) мала більш широку базу, ніж Совдеп, сформований за класовою ознакою — з представників робітників та солдат.
Ось що писав тижневик «Рідне слово» про учасників Першого українського з’їзду Слобожанщини: «Тут були представники від війська, волосних і повітових громадських комітетів, земських управ, «Просвіт», кооперативів, учительства, Жіночої спілки, різних українських політичних партій і професійних спілок. Можна сказати, що всі верстви українського народу Слобожанщини мали тут своїх представників». На загал — близько 500 чоловік».
До речі, Слобожанщина була репрезентована в її широких історичних межах — приїхали також делегати від українців Курщини та Вороніжчини.
Широта представництва мала і свої «мінуси»: у великій аудиторії Харківського університету, де проходив з’їзд, жовто-блакитні прапори сусідили з червоними. Тому без суперечок обійшлося хіба що урочисте відкриття та звіт оргкомітету про свою роботу.
Спільне виконання Шевченкового «Заповіту» і поіменне вшанування кращих синів українського народу на якийсь час згуртувало всіх присутніх. Цікаво, що список визначних українців, який ні у кого не викликав заперечень, лишається актуальним і дотепер: Шевченко, Франко, Сковорода, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Грінченко, Щоголєв, Кропивницький.
Та коли почалися промови з дебатами, намалювалася лінія розколу: з одного боку — «буржуї», з іншого — соціалісти. «Буржуями», за влучним спостереженням Хоткевича, українські есери та есдеки вважали всіх, хто не належав до їхніх партій.
Згадана вище підсумкова резолюція з’їзду змогла народитися лише завдяки вчасно знайденому компромісу. Ось його формула: «Соціалісти визнають повну національну волю України, виходячи з інтересів робітництва і бідного селянства. Демократичні ж завдання буржуазії, як і її саму, підтримують, доки вона не буде йти проти партії. Погоджуються на національно-територіальну автономію України. В Центральну Раду входять як в міжпартійну організацію для переведення в життя автономії України».
У межах Слобожанщини те саме мала робити обрана на з’їзді Харківська Губернська Українська Рада.
Під час її формування було враховано інтереси всіх груп української людності регіону. До Ради увійшли по три представника від кожної з п’яти українських політичних партій, по п’ять чоловік від селянства, робітництва, учительства і студентства. Трьома делегатами був представлений у Раді кожен з повітів Харківської губернії. Від кожної окремої громадської організації було делеговано по одному чоловіку, троє — від харківського жіноцтва, двоє — від «Просвіт» губернії.
Рада вийшла надзвичайно барвистою. Її голова — знаний харківський архітектор Сергій Тимошенко, стане у майбутньому міністром шляхів сполучення УНР. А на еміграції — сенатором Речі Посполитої.
Делегат від «Просвіти» села Миропілля, письменник Гнат Михайличенко, стане радянським міністром — наркомом освіти УСРР.
Гната Михайличенка у 1919-му розстріляють денікінці, а Гната Хоткевича — НКВД у 1938-му.
Голова організаційно-адміністративної комісії Ради Володимир Доленко пройде всі харківські тюрми, Суздальський політізолятор, Забайкалля та Соловки. Під час Другої світової стане неформальним лідером української громадськості окупованого німцями Харкова.
Члена Губернської Ради від українських соціал-демократів, уродженця Журавлівки журналіста Якова Довбищенка, можна вважати справжнім символом незнищенності слобідського українства. Рахуємо: два заслання за царя-батечка, арешт червоним трибуналом у 1918-му і денікінською контррозвідкою у 1919-му. Десять років таборів у 1937-му і ще одне заслання у 1949-му. Вижив! Ще й вантажником працював перед останнім засланням. На сьомому десятку.
На превеликий жаль, ці прізвища нічого не говорять сучасним харків’янам. За більше, ніж чверть віку української незалежності, для їх увічнення нічого не зроблено. Хоча місце під меморіальну дошку є: зберіглася будівля університету, де проходив Перший український з’їзд Слобожанщини.
Але сумувати не варто. Почали з аналогії, нею і закінчимо: 1975–1917=58. Он скільки років чекали на увічнення ті, хто повторно пристебнув Україну до імперської колісниці.
Час у нас ще є.
