«Дуже велика проблема — байдужість», — Дарина Вдовенко
04/07/2023 — 19:55 | АВТОРИ: ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ | ФОТО РУСЛАНА ГОРОВОГО
16-річна харків’янка Дарина Вдовенко, яка 25 червня вийшла на протест під час виступу Світлани Лободи у Харкові, розповіла «МедіаПорту», як пережила гейт у свій бік, що її розчулило до сліз, яку музику слухає і книжки читає.
Слухайте подкасти mediaport.ua
Тетяна Федоркова: У соцмережах зіткнулися прихильники та противники співачки. Світлана Лобода написала, що її словами маніпулюють, і їй шкода, що хтось побачив у її зверненні до Дарини зневагу. Реагуючи на це, Дарина сказала, що сумнівається у щирості слів артистки, адже її поведінка свідчила про протилежне. Потім було ще одне відео від Світлани Лободи, яка повідомила, що під час виступу у Харкові була дуже схвильованою і хоче вибачитися перед Дариною та її батьками. Скандал вщух, але вчинок Дарини відзначила велика кількість українців — не тільки словами підтримки, але і зустрічами, інтерв'ю. Я знаю, що Дарині надсилають книжки з автографами. І сьогодні ми хочемо говорити не стільки про цю ситуацію, а про саму Дарину. Про її захоплення, її уподобання, про силу власних переконань, свободу слова і таке інше.
Володимир Носков: Давай, по-перше, про реакцію на це все.
Дарина Вдовенко: Я дуже здивована, що люди так шалено підтримують. І причому не тільки словами, а ще й подарунками. І це не тільки книжки, але їх дуже багато дарують. Це і мерч, наприклад, Ukrainer. Також солодощі були навіть.
Тетяна Федоркова: Але, звісно, ти цього і не очікувала, і не хотіла, бо твоя мета була інша.
Дарина Вдовенко: Саме так, я взагалі не очікувала. Якогось розголосу маленького можна було очікувати, але не такого масштабного, щоб аж дарували подарунки.
Тетяна Федоркова: Світлана Лобода сама спровокувала таку ситуацію, бо її слова обурили багатьох людей.
Дарина Вдовенко: Так, саме так. Вона могла дуже просто вийти з ситуації, але вона зробила собі гірше, набагато гірше.
Володимир Носков: Я скажу так, що вона своєю поведінкою підтвердила ще раз свою антиукраїнську позицію, проти якої ви виступали.
Дарина Вдовенко: Так.
Тетяна Федоркова: Але багато прихильників Лободи і сама вона стверджують, що тепер вона «на боці добра»... Що, на твою думку, могла б зробити така співачка, як Світлана Лобода, щоб після визнання помилки, як вона говорить, завоювати довіру українців? Чи вже поїзд пішов?
Дарина Вдовенко: Якщо в неї і є якийсь шанс, думаю, має пройти дуже багато років, їй треба просто залягти на дно. Потім вже повернутися і робити щось більш корисне, а не такі штуки, як цей концерт — щоб просто вчергове нагадати про себе. Це ж не був ніякий благодійний концерт, з нього ніякі кошти нікуди не передавалися, бо він був безкоштовний. Це було просто, щоб ще раз нагадати суспільству про себе.
Володимир Носков: Це взагалі якась така дурна історія, тому що міська влада, обласна влада говорять, що не можна збиратися великій кількості людей, тому що це небезпечно. Театрам, філармонії, оперному театру забороняють працювати — якщо можна, то тільки десь там у підвалах чи під землею. Метрополітен, концертний центр в оперному театрі — ті, що знаходяться на мінус першому поверсі. І тут — раз, а виходить можна.
Тетяна Федоркова: Але це відкритий простір. Є такі дозволи, що на відкритому просторі начебто можна. Але суть не в тому.
Володимир Носков: Ні, в цьому теж. Подвійні стандарти.
Тетяна Федоркова: Після того, як все сталося, і під час того, як все відбувалося, це ж великий стрес! Психологічно, наскільки ви пережили цей момент? Ми бачимо, що ви дуже потужно стояли на своєму, не дали волю емоціям — але, мабуть, всередині ви це переживали.
Дарина Вдовенко: Доволі цікаве запитання, бо на початку, коли в мене буквально розривався телефон від дзвінків, я могла з кимось говорити, а мені дзвонять паралельно... Я беру слухавку, потім мені знову паралельно дзвонять, і це просто можна було з глузду з'їхати. Це було того ж дня, 25 червня, і потім вже вдома, я думала, що може зараз якось трошки уляжеться, а мені тільки продовжили дзвонити.
Тетяна Федоркова: І я була серед тих, хто подзвонив у цей день ввечері...
Дарина Вдовенко: У мене вже іноді були такі моменти, що я вже не дуже могла контролювати емоції, бо була і втомлена, і це який-не-який стрес, коли у тебе телефон розривається, і всім треба відповісти. І номери всі незнайомі треба якось запам'ятовувати всіх або записувати. Був такий момент, що мені пропонували інтерв'ю, і я вирішила: ні, я вже дуже втомлена. Тобто, так, був емоційний момент, що я хотіла все кинути, від усіх зникнути, ні з ким не балакати, але потім я переосмислила цей момент з матір’ю, в тому числі з деякими людьми.
Володимир Носков: А як це? Стояти і бачити, що навколо тебе купа людей проти, і ще й сміються. Що всередині в цей момент?
Дарина Вдовенко: Всередині трошки розчарування в нашому суспільстві, в частині цього суспільства. І, можливо, це не дуже добре, але також було таке зверхнє ставлення: типу, ой, господи, поприходили.
Тетяна Федоркова: Я намагаюся поставити себе на твоє місце. У той момент я, мабуть, могла б зламатися і побігти, бо величезна кількість народу тобі сміється в обличчя. І потім, якби я прийшла додому, мабуть, я б точно розплакалася або щось таке. Тобто тут треба мати характер.
Дарина Вдовенко: У мене був один раз, коли я думала, що зараз дійсно розплачуся і не зможу втримати свої емоції. Коли я була біля фонтану, до мене підійшов хлопець, в якості моральної підтримки, він сказав, що біля мене побуде. Тоді мене це настільки вразило, настільки було приємно, що, чесно, думала, що я тоді заплачу.
Володимир Носков: У тебе було гасло «Харків без Лободи», а кому б ти ще такий плакат написала зі співаків?
Дарина Вдовенко: Можливо, якби поверталася Ані Лорак, хоча я дуже сумніваюся в тому, що вона повернеться. Але також є деякі запитання до інших публічних осіб в українському шоубізнесі. Той же Потап, Каменських, Оля Полякова. Але в них трошки краща ситуація. Каменських, здається, не робила ніяких концертів. Тобто вони обрали мудріший шлях: трошки припасти на дно. Хоча згадуючи той скандал з розіграшем «Інфініті» від Каменських — це була дуже дивна штука, на неї багато вилилось виправданого гейту. Але щоб у мене були ще якісь такі почуття до українських, які перебувають в Україні, артистів шоубізнесу — напевно, немає або я не можу згадати.
Тетяна Федоркова: Яку музику ти слухаєш сама? Що любиш?
Дарина Вдовенко: Легше сказати, що я не слухаю! Нещодавно мене попросили зробити грайлист з піснями, які я слухаю. Там вийшло пісень 103, здається.
Володимир Носков: Ого!
Дарина Вдовенко: І там майже немає випадків, коли пісні якогось виконавця дублюються, тобто там по одній пісні від кожного виконавця.
Тетяна Федоркова: Когось одного можеш виділити?
Дарина Вдовенко: Одного — дуже тяжко, але, напевно, на першому місці у мене буде Mistmorn. Я слухаю його з кінця 8 класу, зараз я випустилася з 11-го. Тобто він зі мною дуже довго. І це батько української сучасної музики — його так часто називають.
Тетяна Федоркова: Це постпанк, так?
Дарина: Так. І на другому місці, я думаю, це може бути британський гурт The Garden. Вони в альтернативі роблять музику. І він дуже своєрідний, напевно, далеко не кожному сподобається. У них цікаве звучання. І на третьому місці Lemon Demon. Це гурт з Канади.
Тетяна Федоркова: Тобто це така сцена... вузькотематична.
Дарина Вдовенко: Так, можна сказати так. Мене дуже приваблюють артисти, у яких на YouTube Music сім підписників, але вони роблять класну музику, на мою думку. Це мене приваблює дуже!
Володимир Носков: А що твої однокласники? Чи були серед них, які сказали: ти шо, та Лобода [гарна співачка]?
Дарина Вдовенко: На щастя, таких не було. В чаті класному була підтримка. І навіть під час протесту до мене потім зайшла дівчинка на фонтан. Це була моя однокласниця. Я дуже сильно цим здивувалася!
Тетяна Федоркова: Вона не знала про твою акцію взагалі? Просто побачила?
Дарина Вдовенко: Так, вона побачила в класному чаті. А так, можливо, якщо хтось був проти, то вони цього не говорили, бо підтримки було більше. І вони були в меншості.
Володимир Носков: А загалом у колі вашому виникають якісь політичні розмови?
Дарина Вдовенко: Пам'ятаю, був такий випадок, що дві однокласниці захищали Лободу, казали, що вона норм, що вона зараз робить корисну справу і так далі, а потім я бачу в класному чаті, що вони зараз проти Лободи — ага, зрозуміло.
Тетяна Федоркова: Наскільки війна обговорюється в шкільному процесі, у твоєму оточенні, серед вчителів?
Дарина Вдовенко: По-перше, мало хто з вчителів якось висловив підтримку або написав взагалі про цю ситуацію. Але навіть відсутність реакції розказує більше про цих людей.
Тетяна Федоркова: Уявляю, як би це могло бути, знаєш, якийсь позакласний час...
Володимир Носков: Дарина вже не вчиться у школі, вже відбувся випускний. А з іншого боку, я думаю, вони зараз бояться зробити крок ліворуч — крок праворуч, щоб потім не вийшло так, що неправильно потрактували, чи навпаки, щоб їхнє трактування не пішло їм проти.
Дарина Вдовенко: А от щодо іншого питання — про обговорення російського вторгнення в оточенні шкільному — скажу чесно, іноді я не дуже часто відвідувала уроки онлайн, але бували такі дивні моменти, особливо на випускному: «коли цей кошмар закінчиться» — тобто не називали, що ж це таке. Можливо, це звучить як доколупування, але просто дуже рідко називали росію ворогом.
Володимир Носков: Речі своїми іменами, так?
Дарина Вдовенко: Так. Можливо, не вважали за потрібне, бо всім і так все зрозуміло. А можливо, просто не були на це готові через деякий свій життєвий бекграунд.
Тетяна Федоркова: Дарино, а тобі хотілося б почути реакцію міської влади на те, що сталося взагалі?
Дарина Вдовенко: Я б хотіла, щоб міська влада пояснила, як це взагалі трапилося, і хто до цього приклався. Бо, як вже сказав Володимир, це дуже дивно, але ми всі розуміємо, в якій країні ми живемо — подвійних стандартів.
Тетяна Федоркова: Тобто, жодної реакції — це гірше.
Володимир Носков: Це якби дають дозвіл, розумієш?
Тетяна Федоркова: Щоразу, коли виникають подібні протести, я взагалі відчуваю щастя, що це в принципі можливо, що у нас дійсно свобода думки, і кожен може висловитися і не бути побитим, як це було за часів Януковича, під час Євромайдану, або як це відбувається у сучасній росії, де люди виходять з плакатами «Ні війні» — таке собі, але менше з тим — і їх одразу забирають до слідчого ізолятора.
Володимир Носков: Це безперечно, у нас різні планети, різні підходи до… Це питання світоглядів і устрою.
Тетяна Федоркова: І молодь наскільки активно включається. Буквально днями — історія з цим таксистом, [який висловився проти України, коли пасажирка попросила вимкнути російську музику].
Володимир Носков: Я так розумію, що Харків переживає процес позбавлення від російського. Хтось написав у Facebook, що з поверненням людей повертаються ватники.
Тетяна Федоркова: Я тобі розкажу зворотну історію. Днями я їхала в таксі і, почувши українську, водій одразу перейшов на українську мову. Мене це дуже втішило. Він почав розмовляти зі мною навіть якоюсь літературною мовою! Мені це було приємно, незважаючи на те, що він привітався зі мною російською. Все нормально, я це розумію, без скандалів. І потім, коли ми всю дорогу говорили з ним українською і відчули цей вайб, я йому, звісно, відправила чайові. І ці чайові були рівні вартості поїздки.
Володимир Носков (cміється): Оголошуємо акцію від Тетяни Федоркової...
Тетяна Федоркова: Я думаю, що він зрозумів, чому я такі чайові відправила. Мені здається, що якщо у більш позитивне русло направити, це працює...
Дарина Вдовенко: Це дуже круто, коли людина у сфері обслуговування чує українську і переходить теж, бо такий закон і це їхній обов'язок. Я ходжу в одне «АТБ» постійно. І там щоразу, коли вітаюся українською, мені кажуть: «здравствуйте», а потім «до свидания». Одного разу після «здравствуйте» я сказала голосно: «до побачення». І мені відповіли: «До побачення».
Володимир Носков: Можна написати мовному омбудсмену. Інакше ми будемо пасивними в цій історії.
Дарина Вдовенко: Так, я про це думала. Може, справді якимось разом. На це мені піти тяжче, ніж на те, що я пішла.
Володимир Носков: Дуже часто таке буває, що кажуть «а, ну люди ж мовчать, значить їм це прийнятно». І мені вже доводилося чути такі аргументи від посадовців. Той самий Ігор Терехов переконаний, що більшість харків'ян підтримують його думку, що Харків розмовляє якоюсь харківською чи слобожанською, як він каже, мовою.
Тетяна Федоркова: Не згадуй її, будь ласка. Вово, ми з тобою домовилися не згадувати цю неіснуючу мову.
Володимир Носков. Так, я ж проти неї!
Тетяна Федоркова: Про музику ми вже спитали. Дарино, можливо, є якась книжка, яка тебе вразила і ти радиш почитати?
Дарина Вдовенко: Я просто зараз перебуваю в книгарні, це цікаво! Книги… Я ще до вторгнення трохи ними цікавилася, але почала більше і більше читати не так давно. У мене все почалося з того, як я купила «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса. Я прочитала цю книгу, можливо, за 5 днів, і це враховуючи, що я деякі дні не читала або читала по 10 сторінок. Це для мене дуже швидкий темп, це означає, що книга для мене дуже цікава. І я вважаю, вона запустила процес зацікавленості літературою, бо потім я почала читати «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Я купила цю книгу дуже давно, і з нею пов'язана така крінжова історія.
Тетяна Федоркова: Розкажи-розкажи, ми любимо крінжові історії.
Дарина Вдовенко: Я її купила ще до вторгнення, перед 10 класом. Чесно, я спочатку подивилася на обкладинку, на її оформлення, дуже стильне, чорні сторінки, обкладинка — дуже класні. Але я побачила, що вона українською. Я тоді була російськомовною, а тут така товстелезна книжка! І, увага, я підійшла до каси і спитала: «Извините, пожалуйста, а у вас нет такой книги на русском?» Боже, це просто! Я зараз це згадую, «який позор». Не буду продовжувати цей мем. Я нещодавно її прочитала, вона дуже класна.
Володимир Носков: А що з українською зараз? Ви і у побуті спілкуєтеся українською постійно?
Дарина Вдовенко: Я перейшла у побуті на неї ще 22 лютого 2022 року, тобто за два дні до повномасштабного вторгнення. Я і до того думала про перехід, але не дуже серйозно. І тут я бачу, що росіяни можуть от-от напасти вкотре.
Тетяна Федоркова: Як такий момент захисту, самозахисту, так?
Дарина Вдовенко: Так, самозахисту. І також я гортала Twitter, коли я в ньому ще сиділа, і побачила фразу, яка мене дуже сильно змотивувала, і стала рушієм, чому я так впевнено переходила. Навіть попри те, що в школі однокласники... ні, не сміялися, але було таке дивне ставлення, не дуже приємне: типу, чому я спілкуюся українською?
Володимир Носков: Дуже багато говорять, намагаються знайти якісь лайфхаки, як перейти легше, організувати процес переходу на українську. У тебе як все відбувалося?
Дарина Вдовенко: Якраз про цей процес — фраза, яку я прочитала. Можливо, на когось так само вплине, як вона колись вплинула на мене, що українською треба не тільки говорити, а перш за все думати. Все починається з думки — і якщо ви почнете в голові формулювати, навіть наодинці, потім це переходить в якийсь діалог з людьми. Ви почнете думати про буденність, можливо, навіть на якісь філософські теми... Здається, в «Хмарах» — я не читала, хочу ще прочитати — в повісті «Хмари» Нечуя-Левицького був такий момент, що українці спілкувалися у побуті українською і не розуміли, що нею можна спілкуватися не тільки про побутові речі, а й про щось високе — як мистецтво, наука, філософія і так далі. Можливо, я трошки скривджую те, що в цій книзі, бо я її не читала, якийсь уривок почула, але ось.
Тетяна Федоркова: А вдома спілкуєтеся українською?
Дарина Вдовенко: Моя мама все життя спілкувалася українською, потім вона переїхала до Харкова і трошки суржиком спілкувалась. І зараз трохи суржиком.
Володимир Носков: Вона зраділа, мабуть, твоїм переходом.
Дарина Вдовенко: Так, коли я прийшла додому, підійшла до мене, дуже сильно обійняла і сказала: круто.
Володимир Носков: Класно, коли батьки можуть цьому підтримати.
Тетяна Федоркова: А цей момент переходу на українську мову і загалом українські книжки, українська музика, щось таке сталося, крім того, що повномасштабна війна? Був такий шлях, ти обдумувала це і потім перейшла? Наскільки це було так природньо для тебе?
Дарина Вдовенко: Я не впевнена, бо погано пам'ятаю цей момент, але, здається, я не обдумувала аж дуже сильно. Кілька днів, можливо, про це думала, а потім мене добила та фраза про думання і говоріння українською. Все, зараз час!
Володимир Носков: А однокласники не переходять з тобою на українську?
Дарина Вдовенко: Коли як, але зазвичай ні. В нас у класі десь 30 з чимось людей було. Тільки одна дівчинка перейшла до повномасштабного вторгнення, після повномасштабного перейшло дві, здається. Тут погано знаю, бо з деякими можу не спілкуватися і не знати.
Володимир Носков: Я спілкувався з вчителем української мови, який цікаво сказав, що ми спочатку українську мову сприймали як не свою, як мову офіціозу, мову паркету. Якщо вчителі викладали українською, то сварилися (робили зауваження) обов'язково російською мовою. А якщо українська мова, то це якісь вправи... Це все і продовжується у харківських школах — викладання мовою із таким присмаком офіційності? Чи вона все-таки вже стає більш близькою до тебе у викладанні?
Дарина Вдовенко: Цей момент тяжко простежити, але, скоріше, мало що змінилося, бо часто вчителі на російську переходять, як тільки ця мова перестає стосуватися предмета, який вони викладають. Хтось навіть в таких моментах залишається з українською мовою, але багато хто переходить.
Тетяна Федоркова: Дарино, а ти вже знаєш, ким хочеш бути? З чим пов'язати своє майбутнє? Чим цікавишся, в якійсь сфері хочеш себе спробувати? І, можливо, з тією увагою до тебе, може, щось змінилося?
Дарина Вдовенко: Я планую вступати до художньої академії. Ще не знаю, ким я хочу бути, але з чимось пов'язаним з дизайном. Я б хотіла робити чи виставки, прикольні артівенти, брати в них участь або самій робити такі цікаві штуки. Щоб була купка людей, але всі ці люди прикольні і з ними є про що поспілкуватися, мати таку компанію.
Володимир Носков: А скажи, будь ласка, яка ти вважаєш, якою повинна бути комунікація, наприклад, з твоїми однокласниками?
Дарина Вдовенко: Я думаю, це ще і залежить від віку людини, бо зараз нам по 16-17 років, у цей час ще хочеться побалуватися, погратися, пожити несерйозним життям. Можливо, це теж має вплив. Також іноді думаю, що скільки б не було розмов, все одно є люди абсолютно невиправні, до яких не доходить ніяк, як той таксист. Респект цій дівчині, що також винесла це на суспільне обговорення. І таким людям, що не кажи, як не говори — вже була лагідна українізація, вже чого тільки не було, але до деяких просто не доходить.
Тетяна Федоркова: Ця твоя така тверда, активна позиція, вона чому виникла, як ти думаєш? Бо коли був Майдан, тобі було скільки років, мабуть, 8? Тобто щось на твої переконання вплинуло? Події в Україні тоді або це просто виховання, я так розумію, що мати прищеплювала тобі якраз всі ці цінності?
Дарина Вдовенко: Не сказати, що мене дуже сильно патріотично виховували, щось прищеплювали. Пам'ятаю тільки момент, що після Майдану, здається, мені мама пояснювала, що таке червоно-чорний прапор, що він на рівні з українським і що це класно. Я така: о, прикольно, буду його малювати на малюнках атовцям. Здається, я ще в школу його намалювала. Ну харківська школа і після Майдану... Тобто, багато там таких ватних елементів було...
Тетяна Федоркова: Я думаю, за червоно-чорний прапор можна було й отримати.
Дарина Вдовенко: Я вішала стрічку синю-жовту на рюкзак і мені мама сказала, щоб я її або зняла, або щоб ходила з нею (мамою).
Володимир Носков: Ти кажеш, що малювала малюнки військовим, це що було?
Дарина Вдовенко: Просто дитячі малюнки з українськими прапорами, з військовими.
Володимир Носков: Це приватно? Ти сама малювала, чи це ви з класом робили?
Дарина Вдовенко: Здається, це було індивідуально, так. Пам'ятаю, я і листи писала, пам'ятаю фразу таку, що я там написала: щоб всі сепаратисти вимерли, як мамонти.
Тетяна Федоркова: Дарино, тобі хотілося б більшої активності людей твого віку або трошки старше, щоб вони брали участь у житті громади?
Дарина Вдовенко: Безперечно, хотілося, тому що дуже велика проблема, одна з найнебезпечніших проблем — це байдужість. Вона просто руйнує і стосунки, руйнує націю, руйнує людину. Якщо людині байдуже на себе, їй байдуже скільки разів на тиждень приймати душ, або яку їжу їсти. Це просто шлях до дуже кепського життя. Тому я б хотіла, щоб люди не були байдужі і щоб більше задумувались про причину і наслідок.
Тетяна Федоркова: Ти будеш стежити далі за публічною діяльністю Світлани Лободи чи вже цей шлях пройдений?
Дарина Вдовенко: Це стосується не тільки її, але і її також. Буду слідкувати виключно заради того, щоб вчасно зреагувати на подібні випадки. ■
