Людмила живе на перехресті двох доріг. Шлях з Харкова рветься на мосту через Печенізьке водосховище. Поки на цьому напрямку тривають бої, його не відновлюватимуть. В об’їзд — задалеко, і жителям навколишніх сіл, волонтерам, місцевим підприємцям нічого не залишається, як долати шлях на човні. Люди займають чергу на острівку перед взірваною ділянкою під мостом і спускають до переправи торби краму з «великої землі». Вони стали вільними завдяки контрнаступу Збройних сил України і щасливі довгоочікуваній свободі пересувань, але поки стримані в емоціях. Ніхто не знає, що буде далі.
Розруха і безвладдя
Автобусом з Харкова до Старого Салтова можна дістатися за 150 гривень. «Удвічі дорожче, ніж до війни», — скаржаться літні жителі селища, яких російське вторгнення позбавило роботи, пенсій, спокійного життя. Інші ставляться з розумінням: дорога розбита, паливо подорожчало. Десятки жителів Салтова залишалися в окупації попри все і тепер, коли бої посунулися до кордону, озвучують претензії до української влади — здебільшого, побутові. На місці нагадати про відсутність світла, води, газу, вибиті вікна й діри у дахах — немає кому, крім самих місцевих і волонтерів. Зі звільненням селища у травні поліція та СБУ затримали голову громади Едуарда Коновалова за підозрою у державній зраді (провини він не визнає). Секретарка селищної ради Галина Курсачова загинула внаслідок обстрілу у березні.
Як і інші населені пункти Харківської області, куди після 24 лютого вдерлася Росія, Старий Салтів зруйнований наскрізь. Ринок, магазини, школи, центр адмінпослуг, багатоповерхівки, приватний сектор... Після поразки російські війська били по втрачених позиціях з іншого боку Сіверського Дінця. Тут є свої історії загиблих родин і свої зниклі безвісти. Пошкоджень зазнала місцева церква імені Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Її звели о другій половині 2000-х на тому ж місці, де радянська влада спочатку розграбила храм, а під час Другої світової війни знищила його вщент. 80 років по тому відновлена церква залишилася без купола, а з її даху звисає позолочений хрест.
Човняр підіймає хвилі, гребе за новою партією пасажирів. Відрізані від цивілізації на пів року жителі звільнених сіл везуть додому хліб, каністри з бензином, теплий одяг та ліки. Мати з донькою повертаються з Харкова до Хотімлі. Підприємець з Вільчі переправляє товар. Зверху — блоки туалетного паперу, ящики з продуктами, знизу — паливо і пляшки забутої в окупації «Кока-Коли». Прощання на острівку коротке, з іншого боку вже зустрічають. В останню мить човняр запрошує на борт пенсіонера. Обіцяє забрати і його, і велосипед з мотором.
«Залазьте швидше, а то вже намахався», — чоловік показує втомлені руки й сміється.
Переправляють безплатно. Щоб відштовхнути човен, знадобилася сила трьох чоловіків і дошка.
До Старосалтівської громади входять два десятки населених пунктів з населенням близько восьми тисяч людей. Кілька років тому Едуард Коновалов розповідав «МедіаПорту» про успіхи децентралізації і поповнений бюджет: «Якщо у 2016-му бюджет за рахунок власних надходжень був 13 млн грн, то у 2017 він склав 24 млн, а з субвенціями — 54. Зараз у нас залишається 60% податку на прибуток. Також намагаємося вкладати договори з базами відпочинку, щоб вони перераховували кошти саме нам у бюджет. У нас їх близько 30». Через російське вторгнення у громаді є зруйновані і розграблені бази. Знищений обстрілами Харківський яхт-клуб.
«Салтовом ніхто не займався»
Вулиці Старого Салтова порожні. З понад трьох тисяч жителів селища залишається бодай сотня. В обідній час місцеві збираються з посудом біля Будинку культури. Гарячі страви сюди щодня привозять харківські волонтери. Сьогодні команда спізнюється, але ніхто не йде, люди чекають під дощем і уважно роздивляються кожну машину. У двоповерховій будівлі Будинку культури розбиті вікна. На фасаді — розірваний плакат з віршем Сосюри «Любіть Україну». Поруч — мобільний пункт «Нової пошти», від якого можна вийти в інтернет. Життя налагоджується, але, за словами місцевих, вибухи віддалено періодично ще чути.
Селищу допомагають земляки — хто індивідуально, хто гуртом. Жителька селища Зоя Хабарова разом з Яніною Кальницькою, власницею знищеного внаслідок війни гостьового дому у Старому Салтові, та кількома іншими членами громади представляють громадську організацію «Добрі Дії». Разом жінки збирають інформацію про проблеми людей, намагаються їх вирішити та привернути увагу до Старого Салтова.
«Як закрити будинки від дощу, від снігу, тому що пошкоджені вікна, будинки, стіни. Зараз дуже багато питань, як бути з мишами, це проблема. Води не обіцяють, але у Салтові є кілька криниць. Ні Харків, ні область не надали нам тимчасового житла. Я це пов'язую з тим, Салтовом ніхто не займався: коли звільнили, голову взяли під варту, його заступники були у Вовчанську в окупації. І були такі сильні обстріли, що незрозуміло, як би ним хтось займався», — розповідає Яніна.
Вона додає, що ініціативу проявили самі місцеві жителі. Серед них — люди, які займалися евакуацією під обстрілами, а також ті, хто волонтерять у «Червоному Хресті».
«Депутати усі роз'їхалися, у всіх сім'ї, діти, усім було не до того. На час безвладдя ми теж намагаємося людям допомогти, зокрема у Харкові. За нашими списками у Харкові живуть близько 3,5 тисяч жителів Старого Салтова. Ми стараємося шукати якісь речі, продукти, гуманітарку. Вони так само, як і я, хтось живе у родичів, хтось у батьків, у дітей, хтось може собі дозволити оренду житла», — каже вона.
Знищена садиба Яніни Кальницької
«Я чула від них «Чечня», я чула від них «Сирія»
Шкільна медсестра Людмила Пугач живе біля Будинку культури. 18-річною вона приїхала з Хмельниччини на Харківщину і відтоді цей райський, як вона каже, край став рідним. Жінка говорить українською і наголошує, жодних утисків з цього приводу у Салтові не було: «Говорю українською, можу і російською. Зараз мені 52. І у мене за всіх і за все болить душа. До мене йдуть по якусь пігулочку, знають, що медсестра. Комусь потрібні буржуйки, комусь предмети гігієни, хтось сьогодні питає, а чи є мило?»
Людмила у стерильних перчатках, щойно роздала хліб й чекає на волонтерів з обідами. Після місяців окупації вона пояснює, наскільки важливою для селища є волонтерська допомога: «В основному все зруйноване, є багато людей, у яких немає ані даху над головою, а якщо є, то він тече, і через те їм ніде зготовити. У нас був дім, у нас було світло, у нас був газ, у нас була вода, каналізація, у нас нічого цього немає! Наш Старий Салтів був райським місцем».
Вона згадує, як окупанти провадили свої порядки — контролювали дороги, перевіряли документи й знущалися з тих, хто віз до Салтова допомогу.
«Вони зайшли в березні, здається, це було 17 березня. Всі шарахалися від них і ніхто на вулицю не виходив. У двоповерхівках було багато сімей з маленькими дітками. Дівчина замовила гуманітарку. І хлопець, волонтер, орки протягали його шість годин, що вони тільки не робили! Вони його роздягали, кругом передивлялися, чи він не атовець, я не знаю, може, чіпи шукали під шкірою?» — розповідає Людмила.
По кілька разів чоловіка змушували діставати вантаж, а потім відправили у підвал. У селищі були як представники невизнаних республік Донбасу, так і росіяни.
«Вони його у Шестаковому тримали у підвалі. І я бачила, коли вони ходили по квартирах, шукали атовців, я там зустрілася з головорізами, від яких дійсно всередині холоне. Я чула від них «Чечня», я чула від них «Сирія». Їм було холодно і вони казали: «Це тобі не Сирія!» І коли ввечері вони супроводжували цього волонтера, то на нього було страшно глянути. В нього трусилися руки. Я навіть не уявляю, що йому довелося пройти. Потім ми весь день бігали по Салтову і шукали йому бензин, щоб він міг повернутися у Харків. Сподіваюся, і далі волонтерить», — згадує Людмила.
У створених окупантами умовах селищний голова намагався допомагати як міг, запевняє жителька селища, тому не вважає його колаборантом.
«Я не бачила, що він колаборант. Йому орки сказали: знімай прапор, він сказав — я його не буду знімати. Вони: «Тоді ми тебе розстріляємо». Він сказав: «Добре, давайте». Це було біля районо. І потім я бачила, як цей флагшток вони самі довбали. А тоді назад іду — а його вже немає, його вже прибрали люди! Люди все одно стояли за Україну», — запевняє Людмила.
«Російського прапору у нас тут не було ніде», — додає чоловік Людмили. Він стоїть у дворі, де під навісом з шифера висить український стяг.
Евакуація та повернення
Коли у травні українська армія вибивала окупантів з селища, бої посилилися. Людмила з чоловіком виїжджала під обстрілами: «Ми не брали ніякого майна, вибігли з погреба, взяли собаку, забрали сусідів, поїхали за бабусею, по дорозі ще зустрілися люди, зрештою ми вивезли вісьмох людей і двох собак».
За кілька місяців родина повернулася у пошкоджений російськими обстрілами будинок. Дах пробитий, один зі снарядів влучив у стіну. Її довелося розібрати. І тепер з двору можна зазирнути в оселю. А у двір — через залишки воріт.
«Ми знаємо, що прилетіло від орків, наших «визволителів», які вирішили звільнити нас від усього. Вони були за річкою і їм було байдуже, куди стріляти. Вікна у нас були цілі, все у нас було! І оселя наша була тепла, затишна. І дім — 150 метрів квадратних! Вистачало місця всім», — каже Людмила і проводить до зали.
У кожній кімнаті сиплеться стеля. Подружжя намагається підлатати пошкодження власноруч, під діри підставляють відра.
«Світ має це чути і бачити! Вони нас звільняють тільки від того, що ми нажили за все життя. А яке може бути відновлення? Ми щось забиваємо, а з іншого боку ми думаємо, коли гухне і як воно далі буде. Багато чого потрібно людям. А перше — це перемоги. Перемоги і спокою», — каже Людмила Пугач.
Трохи далі за перехрестям — ще одне рідне місце для Людмили, місцева школа, де навчалися понад 400 дітей. Будівля початкових класів вигоріла вщент. Нова, відремонтована школа, з сучасними меблями та інтерактивними дошками значно пошкоджена.
«Ситуація болюча. У всіх на душі — рани. Зруйновані будівлі. Це все зроблене людськими руками. У когось ще і родичі загинули. Я знаю, що у двоповерхівці сім’я загинула. І приїжджали їхні діти і питали, чим можна Салтову допомогти?» — переказує Людмила.
«Коли ми приїхали у Харків на вокзал, там була зала очікування, я іду і бачу: Салтів, Салтів, Салтів. Я з усіма вітаюся, хтось вітається зі мною. А коли сіли в евакуаційний поїзд, то дітвора прибігає: «Людмило Іванівно, і ми тут! І ми тут!» Хтось вже знає, що вони їдуть за кордон, хтось до Львова, до Ужгорода», — продовжує згадувати Людмила.
Вона навряд чи залишатиметься у Салтові. До зими треба законсервувати будинок, захистити його від руйнувань. Це значить, що попереду у її родини ще одна евакуація — тимчасова, упевнена жителька селища.
«Вчителі скидають списки, де хто. У нас так світом розкидані діти! І так хочеться, щоб вони повернулися і допомогли підняти нашу землю», — говорить Людмила Пугач.
