Уроки 9 березня 2001-го року для українців 2011-го

Десять років тому українська опозиція вивчила урок, який теперішня політична верхівка не дуже добре пам'ятає: українське суспільство не сприймає насильницьких дій.

9 березня 2001 опозиція прорахувалася двічі. Перший раз, знаючи про готовність УНА-УНСО провокувати міліцію і здійснювати силові акції (наприклад, захопити Адміністрацію Президента на Банковій) - нічого не вдіяла, щоб запобігти. Ця силова акція, посилена "рекламним показом" на УТ-1, 1+1 та Інтері (тоді «опозиції» щедро дали ефірний час, щоб налякати глядачів) надовго відвернула від опозиції симпатії виборців. Другий прорахунок полягав у страху лідерів опозиції взяти на себе відповідальність як за своїх колег по опозиції (прем'єр Ющенко міг, наприклад, заблокувати бюджетний процес доки в країні є політв'язні), так і за студентів, яких пресували «правоохоронці» чи колаборанти режиму по деканатах.

Після 9 березня 2001 року і аж до закінчення Помаранчевої революції тодішні опозиціонери пам'ятали: якщо ми хочемо, щоб люди пішли за нами, то майдан має бути місцем любові, а не ненависті. Перемогти в Україні може тільки мирний протест, а не коктейль Молотова. Але після захоплення влади у 2004, амнезія у верхівки почала швидко прогресувати.

Ця безвідповідальність опозиції мала б нас застерегти на майбутнє, ще у 2001-му. Але ми, «журналісти-правдоборці», тоді настільки були в полоні своєї вендетти проти Кучми, що любо засліплювались власними політичними поглядами, не дивлячись на витверезливі «виховні розмови», які час від часу проводили з нами розсудливіші «журналісти-професіонали» з укр служби ВВС, DW чи ще звідкись. Це ми сьогодні розуміємо, що коли есдеки казали, що не бачать особливої різниці між собою і «Нашою Україною», то значною мірою мали рацію. Тоді ж ми користали з переваг свого чорно-білого сприйняття світу (де ти на, звичайно ж, білій стороні) і відмовлялися бачити відтінки сірого.

Сьогодні історія повторюється. Не знаю, що розуміють сьогоднішні журналісти із подій 2001 року, але паралель поруч: націоналісти СССР з Партії регіонів чи їхні колеги з ВО Свобода «по модулю» однакові: агресивні, безкомпромісні, популістські і безвідповідальні. Вони «в складі армій» з бандитською чи мафозною риторикою і такою ж естетикою «покращують життя вже сьогодні», не розуміючи країни, в якій живуть, натомість нав'язуючи себе цій країні.

А суспільство, яке не має досвіду самостійності, досвіду власних (у тому числі військових) поразок-з-перемогами, буде панічно лякатись будь-якого брязкання зброї чи агресивної риторики. Бо в персональній історії кожного на прикладі власної родини застосування сили буде означати одне - більше страждань. І навіть у тих випадках, коли страждання, на думку наших співгромадян, були виправдані (наприклад, УПА чи Червона Армія) - вектор цього виправдання буде неймовірно розділовим - «інші» українці просто на це не пристануть. І одне суспільство перетвориться на два натовпи.

Хочемо єдиної і успішної країни, чия велич проявиться в щасті та добробуті громадян? Мусимо залишити в минулому і червоні, і червоно-чорні прапори. Наша недавня історія вчить нас, що насильницькі дії ведуть до зростання страждань, і не ведуть до свободи.

Вміння досягати свого без насильства - це важлива цінність - ми за неї заплатили кілька десятків мільйонів життів наших предків. Часто «нації-переможці» йшли до цього розуміння внаслідок століть ломки і жорстоких, принизливих поразок у світових і локальних війнах. Зрештою, не всі дійшли. Деякі уламки імперій і далі засліплені величчю своєї зброї і грому муштри на плацах. І замість того, щоб зробити очевидні висновки, ми ризикуємо знову відкотитися в морок минулого, наслідуючи тих, від кого щойно втекли.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.