300-річчя Сковороди та «П'ятий Харків»: як Літмузей зберігає культурну спадщину

3 грудня виповнилося 300 років з дня народження філософа Григорія Сковороди. Про цю дату, постать Сковороди у харківському просторі та роботу музеїв у напрямку збереження спадщини в умовах повномасштабного російського вторгнення говоримо у 15-му епізоді подкасту «Герої Харкова». 

Герої епізоду: дослідник історії, автор книги «Дорогами Сковороди: Слобідська Україна» Андрій Парамонов, літературознавиця Ольга Бондар-Різниченко, директорка Літмузею Тетяна Пилипчук, керівниця ЄрміловЦентру Наталія Іванова.


heroes_15.mp3


Таня Федоркова: 3 грудня виповнилося 300 років з дня народження філософа Григорія Сковороди. Цій події та загалом збереженню пам'яті в умовах повномасштабного російського вторгнення ми присвячуємо цю розмову. Тим більше, що музей у Сковородинівці та педагогічний університет ім. Сковороди у Харкові безпосередньо постраждали внаслідок ракетних ударів Росії. 

Наслідки удару РФ по педуніверситету у Харкові, липень 2022. Фото Сашка Бринзи

Володимир Носков: Ти знаєш, я до нашої зустрічі заліз у свої журналістські архіви. Я якраз 5 років тому був у Національному меморіальному музеї Сковороди і подивився на те, що вони планували, як вони планували відзначити 300-річчя. Серед глобальних проєктів була реставрація дуба, накриття скляним куполом, вони хотіли у коморі створити артпростір, були глобальні плани на святкування 300-річчя Григорія Савича Сковороди. Але навесні ця історія з ракетою всі плани зруйнувала. І тепер головні святкування відбулися в Українському домі на вулиці Хрещатик у Києві. 

Музей у Сковородинівці. Фото: Telegram/Олег Синєгубов

Таня Федоркова: У ці дні відбувається виставка у Національному музеї історії України в Києві, де зібрали оригінали та копії праць Сковороди, документи, інші артефакти, пов'язані з його життям. Водночас у Харкові відбувається низка подій, яку підготував Харківський літературний музей. І мені б хотілося сьогодні розширити наш фокус уваги: розказати і про нову книгу, присвячену Сковороді, і про сам Літмузей — як один з потужних осередків культурного життя Харкова. 

Володимир Носков: Так, можемо з упевненістю говорити, що Літературний музей є потужним осередком української літератури від 1988 року, у квітні його відкрили. І, чесно кажучи, якщо брати наш український патріотичний рух, як все розвивалося в часи перебудови, то я інколи думаю: дідько, як комуністична партія дозволила відкрити цей Літературний музей, бо там точно були, як тоді казали, націоналісти. Тому що реально і письменники, і художники, той самий Валєр Бондар, інші, гуртувалися. Українська інтелігенція. З чого музей почав? Якраз з дослідження Українського Відродження 20-х і початку 30-х років, політичних репресій, потім вони зайнялися вже 60-70 роками. І сьогодні цей музей для нас є символом українського Харкова. Вони своїми літературними резиденціями продовжують цю традицію. 

Таня Федоркова: Так, і ми знаємо, що саме завдяки Літмузею і його активності у Харкові зберігають пам'ять... Квартира Шевельова. 

Володимир Носков: Не тільки Шевельова, а і Миколи Хвильового...

Таня Федоркова: Будинок «Слово».

Володимир Носков: Це вони знайшли мецената, який профінансував у Будинку «Слово» ремонт цієї квартири. І підтримує якраз Літературну резиденцію. І тепер у квартирі Шевельова можуть зупинятися письменники, писати. Я б так сказав, Літературний музей багатьом харків'янам взагалі вперше відкрив дуже багато постатей. Нам допоміг подивитися по-новому на того ж самого Шевельова. Що ніякий він не зрадник. Він був проти будь-якої тоталітарної імперії, як нацистської, так і радянської. І що, власне, українська мова — не російська. Шевельов робив цілі дослідження. 


Таня Федоркова: І, до речі, саме визначення «П'ятий Харків» так само належить Шевельову. І в рамках цього [однойменного] проєкту, який був започаткований Літмузеєм ще у 2016 році, і зараз він відбувається разом з письменником, поетом, музикантом, волонтером — цей список можна продовжувати безкінечно — Сергієм Жаданом, за його підтримки, у Харкові у ці дні відбуваються заходи до 300-річчя Сковороди — це дискусії, презентації. І зокрема — це презентація нової книги Андрія Парамонова у співавторстві з В'ячеславом Горбоносовим «Дорогами Сковороди: Слобідська Україна».

Ольга Різниченко та Андрій Парамонов на презентації книги «Дорогами Сковороди: Слобідська Україна»

Володимир Носков: Григорій Сковорода для Літературного музею, можна сказати, був таким стовпом, основою. Вони до цієї постаті звертаються не вперше. Ще в середині 2000-х у них була величезна виставка на цілий перший поверх, яка розкривала саме Сковороду як духовну особистість. Треба сказати, що тривалий час радянська влада нам представляла Сковороду як філософа-атеїста, бунтаря, людину, яка була проти царя, проти влади, проти багатіїв... А насправді, я згадую зараз слова одного з директорів музею Сковороди Валерія Манженка, він говорить, що Сковороду своїм визнають у багатьох релігійних течіях. І буддисти, і протестанти, але сам Сковорода писав, що він у православному лоні, хоча у нього були досить неоднозначні стосунки із православними священниками, чиновниками. 


Таня Федоркова: Повертаючися до книги, яку представили 3 грудня. Зміст книжки буквально відповідає назві «Дорогами Сковороди», а саме — Андрій Парамонов йшов шляхом Сковороди і розповів не тільки про ці напрямки, а й про найменші, здавалося б, дрібниці, а насправді — зовсім не дрібниці — це річки, криниці, поля, дерева. І як каже автор, природа є однією з головних у книзі. 

Володимир Носков: Природа допомагала Сковороді пізнавати багато глибинних речей. Мабуть, Сковорода довіряв природі, він дуже любив усамітнюватися і писати якісь думки, сентенції, байки. Скільки часу він провів у своїх подорожах, мандрах. Якби тільки Україною, а то й багатьма країнами світу. І якщо ми пройдемося алеєю у меморіальному музеї Сковороди, там якраз до війни були прапори країн Європейського Союзу, де був Григорій Савич Сковорода. 

 Фото: Oleksandr Osipov Photography

Таня Федоркова: Хочу наголосити на тому, на чому наголошує автор книги Андрій Парамонов. Однією з цілей його роботи було розвіяти міфи навколо Григорія Сковороди. Дослідник історії намагався зібрати якнайбільше фактів. Зокрема, це стосується того самого музею, зруйнованого Росією. Розбомблена будівля подавалася центральною, але поруч є інша будівля, і саме вона автентична і саме на неї має бути переведена увага, вважає Андрій Парамонов. 


Андрій Парамонов: Взагалі [недосліджених] тем дуже багато. Ви вважаєте, що ми все відшукали, все зробили? Та ні! Ще попереду довгий шлях. Мене дуже непокоїть, що сковородинівський музей не веде наукову роботу, серйозну і потужну. Я розумію, що є проблеми, втрачена експозиційна зала. Справжній будинок Андрія Ковалевського зберігся. У подальшому потрібно розвивати саме його. Було зруйновано фейковий музей. Фейковий будинок Ковалевських, кімната, в якій начебто помирав Григорій Савич Сковорода. А справжній будинок Ковалевських існує. Він поруч стоїть на території цього комплексу. І його треба відновлювати, робити експозицію в підвальному приміщенні, бо там заходиш і одразу розумієш, що ти як на машині часу повернувся у 18 століття.  


Володимир Носков: Знаєш, мабуть, кожен музей має свої міфи. Так склалося. Хоча постать Сковороди для них точно є оповитою містикою. Вони кажуть, що він у певний час вимикається світло, чутно якісь шорохи... Тобто вони люблять таке розказувати. 


Таня Федоркова: Презентація книги Андрія Парамонова в ЄрміловЦентрі і транслювалася онлайн, запис можна переглянути на Facebook-сторінці Літмузею. А модерувала цей захід літературознавиця і співробітниця Літмузею Ольга Бондар-Різниченко. За її словами, шляхи Сковороди почали прицільно вивчати ще понад двадцять років тому, і ці пошуки досі тривають. А ще пані Ольга і команда Літмузею займаються волонтерством. І мені було цікаво дізнатися про враження Ольги від поїздок на деокуповані території.


Ольга Різниченко: Коли книга до мене потрапила, я її перечитувала, і одразу мені згадувалися ті місця, де вже ми були. І ті села, куди ми зараз возимо гуманітарну допомогу, вони згадуються в книзі. Це і Куп'янщина, сам Куп'янськ, Моначинівка, Гусинка, де ми були із допомогою. А зрештою ще раніше, у 1999 році, бували тут же, підходили до Моначинівки, до того дубу — існує така версія, що це була дубова алея, яку поруч з помістям в Куп'янську посадив сам Григорій Савич Сковорода. Куп'янськ, Ізюм, Золочів, Довжик... У Довжику, наприклад, я говорю людя: ви знаєте взагалі, що тут у прокурора Петра Щербініна зупинявся Григорій Сковорода? Вони зазвичай говорять: та ми знаємо, що поруч Сковородинівка, де він помер. Насправді, у Довжику Сковорода бував доволі часто. І ми буквально декілька днів тому привозили від Української освітньої платформи туди великі продуктові набори. 

— Тобто зараз накладається цей шлях Сковороди...

Так, аж до того, що ракета влучила в той будинок, в якому насправді не жив Сковорода, який збудований у середині ХIХ століття. Коли Андрій Федорович у книзі пише, що, може, це Сковорода навів цю ракету на той будинок, навіть в цьому я абсолютно згодна з Андрієм через те, що в цих подіях, які зараз відбуваються, знімається павутиння, нашарування всієї тієї міфології, які століттями існування нашої країни в імперському і радянському світі накладалися на його постать у зв'язку з новими ідеологічними завданнями. І те, що це зривається зараз і відновлюється правда... Сковорода жив у ті часи, коли уже закручувалися гайки і була повзуча окупація України Російською імперією, починаючи з того, коли Мазепа програв змагання, одразу поступово Україну вводили в склад імперії, коли вона навіть цього і не помічала. Так само і в імперії Сковороду одразу почали знищувати своєю міфологією. Сковорода цьому пручався, і те, що Андрій Федорович взявся за цю справу в тому, щоб відновити правду, мені здається, навіть потаємно Сковорода йому це доручив. Уже коли закінчував Андрій цю працю, він з'ясував, що він сам народився і виріс в тій фортеці, з якої походив Михайло Ковалинський, на життєпис Сковороди якого, найулюбленішого учня Сковороди, і посилається Андрій Федорович весь час. Абсолютно невипадково! Це знамення. І для нас ця книга — це абсолютно новий етап у вивченні Сковороди, оскільки він дає і музейникам, і краєзнавцям, і науковцям матеріал для того, щоб музеєфікувати місця, локації, в яких бував Сковорода. Це найважливіше. 


Таня Федоркова: Цю тему [волонтерства] продовжує директорка Літмузею Тетяна Пилипчук. Літературний музей привозить книжки до сіл та селищ, де часто не було світла. І пані Тетяна згадує, як їй зустрічалися діти, які дуже просили книжки. 

Тетяна Пилипчук: Ми започаткували в музеї проєкт «Підвішена книга», тобто будь-хто може купити у видавництві книгу, низка видавництв погодилися на цю акцію, вони переправляють книги сюди, і волонтерське об'єднання «Доброчинець», в якому є багато працівників музею, розвозять ці книги на деокуповані території. Чому виник цей проєкт? Колись ми приїхали до Коробочкиного, там прекрасна дитина Михайло сказав: «А книжки є?» І дорослі теж сказали: світла немає, в інтернеті не посидиш, телевізор не працює. Книги. «А привезіть нам книги!» Вони хотіли романтичну літературу, історичну. Звісно, дитячу. Ми їм привезли книг. Це було стільки щастя! Люди розбирали книги! Потім почали приїжджати волонтери, які займаються з дітками, які проводили події з дітками. Це теж заходило на ура. Був прекрасний тур італійського клоуна Марка Родарі, нащадка Джані Родарі. Зрозуміло, що зараз дуже важко зробити сталий проєкт, тому що ситуація щодня змінюється. Ми не розуміємо, коли і де може бути світло, де що прилітає, ми всі в цьому живемо. 

— Як ви оцінюєте те, що багато людей зараз прийшли, мабуть, і заявок на реєстрацію багато приходить? Це означає, що харків'яни... 

Тетяна Пилипчук: Хочуть! Культуру не можна ставити на паузу, харків'яни хочуть. Проєкт «П'ятий Харків» — це про те, щоб ми не зупинялися. Зараз ми завмерли, нам потрібно якось вижити, а потім подумаємо про культуру — ні, культура це базова потреба насправді. І культура — це основа. Від культури залежить, яка у нас буде економіка, я в цьому переконана.

Щодо Сковороди, то у Літмузеї фактично нічого не зберігається. Слава Богу, що рукописи в Україні зберігаються. І сьогодні їх якраз виставляють в Українському домі. І для мене це радість. Тому що рукописи Сковороди дуже довгий час ніхто не виставляв, вони зберігаються в Інституті літератури. Але з ними можна працювати, ми зробили копії для музею, щоб хоча би трошки показати, як писав Сковорода. Але пам'ять може бути не тільки в артефактах. Харків не може собі дозволити не займатися постаттю Сковороди. Харків не може дозволити не інтерпретувати, не піднімати ці теми, не говорити про Сковороду, тому що це наш загальнонаціональний герой родом звідси. Він дуже любив нашу землю, Слобожанщину. Це може відбуватися в інтрепретаціях, проведенні заходів, різноманітних програмах, освітніх заняттях, роботі з дітьми. У нас є прекрасні заняття, презентації, присвячені Григорію Сковороді... Ми відкрили виставку у 2011 році, зараз ми її зняли, тому що ситуація не сприяє тому, щоб стояли музейні виставки з оригінальними експонатами. 

— Тобто це була евакуація спадщини? 

Так, ми найбільш цінну частину колекції евакуювали, а решту, відновлювальний фонд, науково-допоміжний спакували, сьогодні це небезпечно. Ми відповідаємо за культурну спадщину, і сьогодні наше найперше завдання — це зберегти. Літературний музей зберігає і архіви письменників, книги, книги з автографами, фото, документи, рукописи. Весь масив артефактів. І наша колекція — це в першу чергу про 1920 роки (про наш безумний Харків, «безумно улюблений город» Миколи Хвильового, до речі, у нас буде теж подія, присвячена безумному городу, безумній любові до міста Миколи Хвильового), це ще 60-ті роки, період нашого руху опору, це соціалістичний реалізм, який обов'язково потрібно вивчати для того, щоб розуміти, що відбувалося, які маніпуляції з боку імперської культури відбувалися тут. Це сучасна література, починаючи з 90-х років, тому що сьогодні вже той самвидав, який робив студент Сергій Жадан, він вже сьогодні є музейним артефактом. 

Літмузей, який очолює Тетяна Пилипчук, займається волонтерством на деокупованих територіях Харківської області

Ця війна зброї відбувається тому, що вони (Росія) програли війну в культурі, в освіті. І зараз, як останні події показують, і на релігійному полі так само. Вони програли гуманітарну війну повністю, тому розпочалась ця війна вже реальною зброєю на фізичне знищення. Вони так і діяли, вони знищували носіїв культури. І зараз те саме відбувається, але цього разу їм не вдасться. Тому ми не маємо ставати на паузу, і ЄрміловЦентр працює, відкриває виставки, і бібліотеки потрошки виходять, театри починають працювати. А музей наш і не зупинявся. 


Таня Федоркова: Усі заходи «П'ятого Харкова», та й не тільки ці, відбуваються у ЄрміловЦентрі, підвальному приміщенні, яке стало справжнім прихистком для митців, журналістів, а також місцем зустрічей чиновників, військових. Директорка центру Наталія Іванова розповідає, що у перші дні повномасштабного вторгнення там ночували художники зі своїми сім'ями. 

Наталія Іванова: 24 лютого тут жили художники, їх сім'ї, їх діти, батьки декого. Тут було десь до 50 осіб перебувало одночасно. І так було до майже 7-8 березня, коли сталася аварія з електропостачанням, яке відновили лише у травні. А тут все пов'язано з електропостачанням, довелося від'їжджати. На цей час вже багато людей евакуювалися, перші дні були для всіх страшні. Особливо для сімей художників, митців, у яких маленькі діти. Звісно, було потрібне місце, де буде перебувати в безпеці твоє життя, твоя свідомість, ти будеш мати можливість зосередитися і прийняти суперважливі, мені здається, рішення у своєму житті. 

— Тут виставки все-таки проходять? 

Була така ініціатива Сергія Жадана, який провів тут фестиваль 13 травня «Музика опору», він запросив своїх друзів, музикантів. Вакарчук робив тут прем'єру пісні «Маріуполь», з цього почалося таке активне культурне життя і ми його поновили.  

— Яким ви бачите майбутнє галереї, центру? Що буде далі? Адже зараз це таке місце, точка збору усіх. 

Ми вже поновили виставкову діяльність. Ми відкрили виставку Костянтина Зоркіна, який створив її саме коли ми евакуювалися з березня і відкрили її у листопаді.

Наталія Іванова та Костянтин Зоркін на відкритті виставки у ЄрміловЦентрі. Фото: YermilovCentre/Facebook

До листопада він працював у Мистецькій резиденції, яку заснував минулого року ЄрміловЦентр, і вона стала прихистком цього року для художників і їхніх родин. І зараз вона працює. Це вже був такий художній вислів на тему війни. 

— Таких робіт буде більше зараз, як ви думаєте? Війна у кожному художнику відіб'ється...

Їх вже більше. Звісно, що жодного художника це не омине, все одно творчість відгукнеться на це, художніх ідей буде багато, висловів буде багато. Постане згодом проблема в якості, тому що ми маємо презентувати українське мистецтво якісним продуктом, цього потребують і наші партнери в Європі, європейські артінституції.

У перші дні повномасштабного російського вторгнення в ЄрміловЦентрі перебували близько 50 людей, каже керівниця центру Наталія Іванова

Ви знаєте, я взагалі позитивна людина, але найважче було, коли тут було 50 людей, ти відповідав за них. Я розуміла, що інакше не можна. Сьогодні така ситуація, і вона не закінчилася з тим, що стала стабільніше ситуація, ми рухаємося до перемоги, завдяки нашим Зброним силам, зусиллям всієї нації, але все одно зараз, коли ти можеш щось зробити, ти маєш це робити. Що ти можеш зробити, те і роби! Хтось робить волонтерські ініціативи, хтось працює, як я, на підтримку заходів, тут відбулося безліч благодійних заходів. 

— Те, що частіше тут бувають і голова адміністрації, і мер, вони на культуру по-іншому якось поглянуть? Більшої підтримки не очікувати? 

Не думаю! Я це не пов'язую. Я думаю, що, звісно, вся Україна потребує якісної культурної державної політики. Але я б не хотіла, аби розробка культурної стратегії України виникла завдяки війні. Я сподіваюся, що це буде не так, що це просто всі зрозуміють і без війни. Я хочу процитувати відомого харківського художника Павла Макова, який тут у бомбосховищі теж був, 25 лютого він прийшов. Він тут давав безліч інтерв'ю, а потім звідси поїхав на Венеційську бієнале, і там був, скоріше, не художником, а громадянином, тому що давав безліч інтерв'ю, виконував свій громадянський обов'язок. Колись у 2021 році він сказав: «Якщо у тебе є ядерна зброя, але немає культури, ти невидимий». І це дуже влучно, мені здається. Тому що без культури нація невидима в світі. 


Володимир Носков: Складно дуже позбуватися власних стереотипів, упереджень і уявлень. Наприклад, мене дуже розлютила ця фраза стосовно [порушення закону про захист] української мови Ігоря Терехова: якщо це найбільше, що я можу зробити для перемоги у війні, то я платитиму штрафи. Мені здається, це чистої води маніпуляція, тому що зараз це не просто питання мови, це питання приналежності до українськості, і мене дивує, чому радники Ігоря Терехов вводять його в оману, говорячи, що...

Таня Федоркова: Ну він і сам радий підігравати частині суспільства...

Володимир Носков: Інколи треба не підігравати, а точніше, частіше керівнику такого великого міста, як Харків, потрібно вести за собою людей, тому що люди можуть відставати у своїх уявленнях, мають якісь свої звички. Нові звички теж треба формувати. І мені дивно було чути ці слова, що я у марафоні буду говорити українською мовою, а з харків'янами російською. За кого він сприймає харків'ян, у мене величезне запитання. Харків'яни невігласи? Що вони не знають української мови, бовдури якісь? Мені здається, що війна яскраво показала, що харків'яни — це справжні українці і патріоти. В моєму колі, те, що мені переказують, якраз дуже багато тих людей, які попрощалися з початком повномасштабної війни з усім російським і їм якраз хочеться більше вивчати, пізнавати українського. Ви розмовляйте російською в ближньому колі як хочете, але як керівник міста, українського міста, ви маєте нести собою культуру. Мені дуже неприємно, що Ігор Олександрович, який говорив давно, що має педагога із української мови, й досі володіє українською настільки слабко. 

Таня Федоркова: До речі, зараз він показує те, що він говорить і намагається говорити українською мовою. І це в нього нормально виходить. 

Володимир Носков: Нормально виходить! Просто у нього мало практики. Я більш ніж переконаний, що Ігор Олександрович, якщо буде говорити стабільно українською, то він нею послуговуватиметься, нормально говоритиме дуже швидко. Просто потрібна практика. І все. І не треба орієнтуватися на підказки якихось технологів, його радників, що харків'яни його сприйматимуть тільки російською мовою. 

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.