Моє ім’я Руслана. Я солдатка-фотографка служби зв’язків з громадськістю штурмової бригади. Влітку буде рік, як служу народу України. Будемо знайомі, народе!
Коли я тільки прийшла в армію, ледь не перше, що мені сказали, було: «Незабаром у тебе не залишиться цивільних друзів». Мовляв, різні контексти, обставини, умови життя. Не залишиться спільного, а відмінне буде дратувати.
І не те щоб я не сприйняла ці слова серйозно… але вірила, що найближчі залишаться зі мною.
Залишаться передусім тому, що у нас і так вже давно були різні контексти. Ще відтоді, як почалася повномасштабка, і я залишилась працювати на Харківщині. Ще журналісткою.
У мене залишились друзі. Як-от, наприклад, подруга, яка напочатку евакуювалася за кордон. Так склалося, що я вислуховувала її проблеми, а вона перестала удавати, що розуміла мої монологи про війноньку.
Нещодавно я знов згадала попередження про цивільних друзів.
Вечір. Я щойно прокинулась. Відсипалась після нічної зйомки у стабілізаційному пункті. Слухаю голосове від подруги: щось сталося, скоротили фінансування проєкту, в якому вона працює, далі — роздуми про те, чи варто переїздити в країну, де більші виплати. Аби не працювати, а то якось тяжко. Монолог закінчується словами про втому і багатозначним: «всьо пропало».
Мене наче знов перенесло у «стабік». Крики поранених, спокій лікарів, кров, бинти, уламки в тілах, шматки плоті. Так виглядає процес надання медичної допомоги пораненим середньої тяжкості.
Після всіх маніпуляцій військові, які корчилися від болю, спокійно залишали операційну. Без емоцій, без «всьо пропало». Багато хто з них поранені не вперше. Потрапити у «стабік» — удача, евакуація з позицій — справа не легка, розумієте. Коротше, в таких умовах ніхто не жаліється на життя, за нього чіпляються, в нього вгризаються.
Мені стало бридко від таких страждань близької подруги. Я написала їй трохи про мою ніч, про поранених. Натякала, що, можливо, ситуацію варто переоцінити. Зрозуміти, що проблема не така вже й глобальна. А вона удала, що не зрозуміла, до чого це. Мені здається, удала.
Я все ще хочу мати цивільних друзів. Частково з корисливих міркувань. Вони — мій зв’язок з цивільним життям, шлях до повернення в мирне. Звичайно, за умови що воно наступить і я до цього доживу. Відсторонитись від людських проблем по типу плати за комуналку, нерозділеного кохання, скажених начальників — означає ще глибше поринути у війну. А я і так вже майже потонула в ній і розчинилась.
Налаштовую себе на те, що ніхто не має мене розуміти, бо кожен зробив свій вибір. Але щоразу стає важче і важче підтримувати зв’язок з тими, у кого інша реальність.
Що з цим робити? У мене немає ідей. Поки спробую просто жити далі.
Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан
Новини за темою
