10/01/2024 — 19:00 | ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ

Родини військовополонених у різних містах України продовжують акції «Не мовчи! Полон вбиває». Черговий захід у Харкові відбувся минулої неділі, 7 січня. З якими вимогами виступають рідні українських захисників і до кого звертаються, у подкасті «Герої Харкова» говоримо із дружиною військовослужбовця 12 бригади Нацгвардії Норою Сторожук та Іриною Дрігою, тіткою «азовців» Сергія та Олега Абдюкових. Сергій загинув, захищаючи Маріуполь, Олег — у полоні, був поранений під час російського теракту в Оленівці.

Як багато у Харкові дружин військовополонених?

Нора Сторожук: Виявилося, що багато. Багато родин проживало в Маріуполі, а потім стало відомо, що багато хто з дружин, дівчат — з Харкова, і самі хлопці народилися в Харкові, жили тут, а потім поїхали служити до Маріуполя. Дуже багато дівчат з Харкова, з області, наприклад, Зміїв, я знаю точно, ще по деяких містечках області.

Я думаю, ми всі побачилися у Координаційному штабі, коли були перші поїздки. Потім [у Києві] проходили великі акції на початку жовтня 2022 року якраз перед першим обміном. У Харкові була ситуація не дуже стабільна і спокійна, дуже напружена. Ми їздили в Київ на акції. А потім у Харкові об'єдналися в окрему групу. У Харкові ми теж можемо бути почуті, почали вже робити щось тут самостійно.

Є різні думки з приводу акцій, які ви проводите. Є думка, що це на руку ворогу і не додає Україні сил, не має впливу, адже неможливо нічого змінити, коли ворог має свої плани, що це провокації. Як ви на це відповідаєте?

Ірина Дріга: Мене це дуже обурює. Я від дуже важливих персон в нашій країні чула чомусь такий наратив. Ні, це все зовсім не так.

По-перше, нашими акціями ми жодним чином не протиставляємо себе нашому уряду. Це не є протест проти нашої держави, в жодному разі. Ми всі маємо єдину мету — перемогу. Це акції-нагадування, якими ми звертаємо увагу нашого українського суспільства, яке дуже часто відвертається, чомусь не хоче знати, що у нас є така велика проблема, біда, що стосується наших військовополонених і цивільних полонених. Перше [до кого адресовані акції] — це наше суспільство.

Друге: дійсно, ми привертаємо увагу керівників нашої країни, спецслужб, щоб вони тримали руку на пульсі цієї болючої проблеми, робили більше, щоб знали, що ми, родичі, тримаємо руку на пульсі і є для них теж підтримкою і зробимо все, що тільки можна. Знову-таки, наголошу: не протиставляємо себе до них.

І ще дуже серйозний заклик — до світової спільноти. Ми дуже сподіваємося, що вони посприяють поверненню наших військовополонених і щоб їхні умови у полоні були покращені. Попри те, що місія ООН була згорнута, і МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста), на мій погляд і на погляд багатьох родичів, не працює зовсім, це мертві організації, але є великий світ там, за нашими кордонами, який має просто знати, кожен день чути і пам'ятати.

А що найголовніше? Щось робити, сприяти тому, щоб наші військовополонені повернулися додому живими.

Ви говорили про взаємини із владою, що набагато легше було б переживати всі ці моменти, якби ви знали про хід перемовин. Як із вами комунікують і взаємодіють? 

Ірина Дріга: Дуже мало інформації. Часто родичі, особливо на початку, самі дізнаються якісь подробиці з цих клятих російських чатів, з якихось відео. Це дає нам хоч трошки інформації.

Дійсно, ворог нам не дає офіційної інформації, у наших служб її часто буває замало. Інформація до нас надходить, коли хлопці і дівчата виходять з полону, ми на зв'язку з Координаційним штабом, це наш помічник. Але інформації вони нам не дають, її не можна давати, наскільки я розумію. Це війна.

Ми не знаємо, де перебувають наші рідні взагалі. Жодної звістки, жодної офіційної інформації від українських представників немає.

Так, у нас є, до кого ми звертаємося. В «Азові» — шалена підтримка патронатної служби. У нас є люди з бригади, які з нами співпрацюють, підтримують, намагаються надавати інформацію. Але цієї інформації немає. 

Норо, ви щось додасте з огляду на свій досвід?

Іра все правильно сказала. Після «Азовсталі», Маріуполя, наша бригада була повністю об'єднана. Тепер ми єдина бригада, ми всі разом боремося і комунікуємо між собою.

Щодо обмінів: з якогось боку я розумію, що кожна хоче першою дізнатися — буде обмін, сьогодні повернуть її чоловіка, сина, доньку. Це все дуже круто, але, наскільки я знаю, вже були такі прецеденти, коли хтось з родин дізнавались, що буде обмін... Але ми всі маємо розуміти, що йде інформаційна війна. Потім все розганялось так, що це ставало відомим. Були такі випадки, що в чатах з'являлись «ліві» люди, які навіть не є родичами і робили інформаційні вкиди, а потім робився вкид, що обмін було зірвано. І це морально дуже б'є по родинах, тому з цією інформацією треба бути досить обережним.

Питання про відчуття, що ви не залишені і що вас у найскладніший емоційний час можуть підтримати. Це відчуття від держави є? Ірина сказала про патронатну службу «Азова»...

Нора Сторожук: Так, є така складова. В принципі, з боку бригади комунікують, намагаються пояснити, наприклад, коли був період цього затишшя, не було ні обмінів, нам писали, казали, що йде робота. Нас підтримують. Нам намагаються донести, наскільки це максимально можливо. В будь-якому випадку ми спілкуємося між собою, хтось щось дізнається, ми намагаємося це все знайти.

Склалася дуже масштабна ситуація — взагалі вперше, мені здається, за всю історію України така кількість за наказом хлопців і дівчат вийшла у полон. І саме та ситуація посприяла активній на початку роботі Червоного Хреста — хоча б інформаційно, щоб вони підтверджували, хто і де перебуває. Але потім все це, як виявилось, не має ніякого сенсу і змісту, бо їх ніде не пускали, і ми все почали вишукувати самостійно. Після перших, других обмінів, ми збирали цю інформацію докупи і несли її в Координаційний штаб, де цю інформацію обробляють. 

Ми розуміємо, що вони в полоні, розуміємо, який вони там час перебувають, але нам потрібно, щоб хоч якась була комунікація, щоб ми хоча б знали, де вони і в якому стані.

3-го січня 230 українців звільнили з російського полону, серед них 15 жителів Харківщини. Але не було жодного «азовця». Як ви це розцінюєте?

Нора Сторожук: Я навіть не знаю, як сказати. Домовленості йдуть між Україною та росією, і є, очевидно, певні перепони. Але склалась така ситуація, що з нашої бригади не поміняли жодного, просто жодного. І це ніхто ніяк не коментує. До цього це коментували тим, що нашу бригаду погано обмінюють, бо росія того не хоче на даний момент.

Робота йде. Я вважаю, якщо через пів року після останнього обміну обміняли у такій кількості, 230 людей, сподіваємося, що у наступних обмінах наші будуть точно, бо так має бути.

Ірина Дріга: Взагалі вся наша спільнота, родина «Азов», намагається, мені здається, бути максимально стриманими, довіряти нашим командирам, не заважати. «Азовців» взагалі дуже-дуже мало міняють. А в суспільстві є така чомусь думка, що усюди «Азов». Тільки «Азов» і чутно... 

Міняють, слава Богу, Маріупольський гарнізон. Це наші люди, ми за всіх дуже раді. Чому усюди «Азов»? Тому, що ми дуже об'єднані. Ми підтримуємо одне одного, у нас є патронатна служба, ми дуже довіряємо нашим командирам, так, як наші хлопці їм довіряють. Це моя особиста думка. Від самого початку ми максимально об'єднувалися, по крупицях одне одного збирали, усі поломані душі наші. Так, ми така сила. Я кажу рідним з інших підрозділів: тримайтеся і підтримуйте одне одного.

Коли хлопці звільняються, вони вступають у вашу спільноту? У вас з'являється можливість їх розпитати про умови, чи бачили когось? 

Ірина Дріга: Поки що у нашому близькому оточенні немає, на жаль, тут у Харкові. Є хлопці, які знають нашого хлопця, повернулись дуже пораненими і надали інформацію, але не про полон. Це теж дуже-дуже для нас важлива інформація, як вони були на «Азовсталі», як захищали Україну, Маріуполь. Ці спогади ми збираємо по крупицях, поки нашого хлопця ще немає вдома. Про полон жодної звістки немає.

Норо, розкажіть, будь ласка, кого ви чекаєте з полону, як довго це триває і яку останню інформацію маєте?

Я чекаю чоловіка, оборонця Маріуполя, «Азовсталі». Він вийшов у полон 20 травня разом зі своїми побратимами. Потім місяців через п'ять його вивезли на територію російської федерації. Ірина правильно сказала: хлопці, котрі повертаються з колону, пишуть списки, кого вони бачили, яку ще мають інформацію, умови утримання. Але у нас такої інформації по бригаді дуже-дуже мало, тому що всі полонені були розвезені по території всієї російської федерації. Ми маємо приблизно хоча б розуміти, яка це кількість колоній, можливих місць утримання. Обміняних не така кількість, що [можуть це знати]. І буває таке, що наші хлопці між собою навіть не пересікались взагалі.

Після крайнього обміну 230 людей у мене сталася не дуже приємна ситуація, коли одна знайома, родич якої був обміняний, у мене спитала:

— Так що там, всіх обміняли?

Я на неї дивлюся, кажу:

— В сенсі?

— Ну, був обмін, всіх повернули, твого теж?

Я на неї дивлюся і розумію, що люди настільки необізнані...

Вони не уявляють, яка кількість, виходить так?

Вони взагалі не уявляють, яка кількість! Такі питання ще більше тебе підштовхують до того, що треба виходити і казати про нашу бригаду, про всіх полонених.

Якщо ви дозволите, якраз і поговоримо про це. Є люди, які люблять пожаліти, щось таке сказанути... З огляду на світ життєвий досвід, що тут важливо? Як комунікувати при зустрічі?

Нора Сторожук: Це вони все кажуть через свою неосвіченість в цій проблемі. Я б хотіла сказати кожній родині, яка чекає на свого з полону, виходити та долучатись до акцій, бо ми маємо кричати і казати про кожного. В полоні зараз дуже багато людей. Я дуже рада, що у нас є спільний чат, де ми це все можемо написати, одна одну підтримає, і ще раз дійдемо до того, що ми все робимо правильно і вірно, наскільки це можливо.

Ірина Дріга: Знаєте, раніше, коли мені друзі, просто знайомі, казали — «ой, не треба, не розповідай мені ці новини з фронту, я своє ментальне здоров'я бережу» — я до цього ставилась з розумінням. Але війна нас вже захлеснула так... Друге, що я вважаю: це просто неповага, якщо ти не хочеш знати, що коїться у полоні, що з нашими військовополоненими, з мирними людьми. Якщо ти не хочеш цього всього знати, не цікавишся, це дуже негідно, на мій погляд. 

Як цікавитися так, щоб не образити, не травмувати, про те, що якраз говорила Нора?

Під час журналістської діяльності мені доводилося стикатися з тим, що рідні полонених казали категорично: ми не хочемо нашкодити, не лізьте не в своє діло, і в мене вже виробилася установка, що тоді краще і не розпитувати, якщо так налаштована родина, можливо, я правда нашкоджу, тому маю такий блок. Коли почалися ваші акції, я подивилася на це інакше, можливо, якщо ми будемо більше звертатися, зокрема, до світової спільноти... Бачимо, що підключаються країни-посередники, як у випадку з останнім обміном, це були Об'єднані Арабські Емірати...

Ірина Дріга: Що стосується взагалі обізнаності нашого суспільства і світової спільноти, люди, як можна закривати очі, відштовхуватися від цього, робити вигляд, що нічого не сталося, це не моя проблема? Цього реально не має бути не в нашій країні, а це дуже важливо. Це велика проблема для нашої країни.

Я була у Києві на Оленівській акції, я стикнулася з тим, коли розповсюджувала серед людей інформацію про підписання петиції, у мене було враження, що від мене шарахаються, відштовхуються.Я людині в спину казала: ви знаєте про Оленівку? Ви пам'ятаєте про Маріуполь? Це були молоді люди і це дуже невірно! Ми втрачаємо в цьому сенсі наше суспільство.

Я відчуваю, що головне ваше завдання зараз — це зберегти свій емоційний стан, ресурси, дочекатися. І тому я хочу вас запитати, цей стержень, в чому він полягає, що вам, слава Богу, дозволяє триматися, чим ви заповнюєте свій побут, своє життя?

Нора Сторожук: Мені здається, що ми всі, кожна з нас тримається на думках про свого — чоловіка, племінника, доньку, сина. Це дає тобі стержень, тому що ти знаєш, чого ти це робиш. У тебе є чітка мета, чітка ціль. Коли це все є, ти не маєш думки скласти лапки і сидіти. 

Так, звісно, є робота. Я, наприклад, працюю. Але я б не сказала, що я цим якось дуже так забиваю собі думки роботи. Вона іноді відволікає, але все одно щодня в тебе всі роздуми і думки про одне: бажання робити більше. Бажання наголосити, нагадати, не дати декому забути, казати про те, що немає місця бути байдужості. Ми це робимо і будемо робити до тих пір, поки всі наші повернуться з полону.

Ірина Дріга: Так, я дуже з цим погоджуюсь. Мене дуже підтримує. Я розмовляю, наприклад, з ним [племінником]. Мене це підтримує. Мені треба бути з моєю родиною, підтримувати маму хлопців, його сестричку, невістку. Взагалі, нас стільки всіх чекає в кожній родині...

Хочеться покарання цим катам, хочеться, щоб всі повернулись живими.

Я цікавлюся і спонукаю до цього своїх рідних, щоб ми розуміли, як правильно спілкуватися з тими, хто повертається з полону, з тими бійцями, хто поранений і повертається. Це дуже-дуже серйозна тема, це все так непросто, це велика робота. Я теж працюю, трошечки допомагаю, не як волонтер, просто як громадянин своєї країни. Це, може, пафосно звучить, але ми кожен робимо хтось щось, що можемо. Хтось стрічки на сітки ріже, хтось грошима, це все дуже важливо.

Але живемо ми очікуванням, надією, дуже твердою. Розуміючи, що переживають наші хлопці і дівчата в полоні, знаючи зі свідчень, які дають ті, хто повернулись з полону, це такий жах, що ти про це навіть думати не можеш. Але кожна перепона на твоєму шляху, якась життєва, це така дрібниця порівняно з тим, як вони виживають у полоні. Нам аби тільки вони вижили. Хай повернуться — вся наша любов буде до них.

Коли ти виходиш з акції, наче ти виснажена, змерзла, це моральна важко...

Нора Сторожук: Дуже важко.

Ірина Дріга: ...але ми це зробили. І машина посигналила — це підтримка. І нас більше. Це дуже круто, це теж підтримка.

Слухайте подкаст «Герої Харкова» повністю на MediaPort та «Радіо «Накипіло»