«Музи не мовчать. Муза — ще одна гармата», — режисер Харківського театру ім. Шевченка Степан Пасічник

Непоставлена прем'єра — як ненароджена дитина

Коли 24 лютого почались бомбардування, багато акторів мені дзвонили і питали: «Степане Володимировичу, а нам йти на репетицію чи ні?» Я кажу: «Яка репетиція, що ви?» Це перше запитання було!

«А як же репетиція, у нас післязавтра прем'єра!»

Перше, що я сам подумав, як би це цинічно не звучало: не могли почекати два дні, поки ми зіграємо прем'єру? Така думка виникала, бо перше, що ти думаєш — те, чим ти живеш, чим жив.

Я у театрі з 1985 року. Щоб без пафосу, все, чим я займався у своєму житті, це був театр. Відповідно, тоді театр для мене — життя.

Офіційно ми називаємося «Харківський державний академічний український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка». Але оскільки театр був заснований Лесем Курбасом у 1922 році під назвою «Березіль», неофіційно і, сподіваюсь, що це стане офіційним, ми називаємося Харківський театр Шевченка «Березіль».

Я зберігаю афішу прем'єри вистави «Маклена Ґраса» 25 лютого: «з нагоди 135 річниці з дня народження Леся Курбаса і до століття театру». Мали бути урочистості, ми готували заходи до святкування 100-річного ювілею, 24 лютого мала бути генеральна репетиція і 25... На вулиці зустрічаю людей, які кажуть, що вони по сьогоднішній день зберігають квитки. І ми в театрі прийняли рішення, що ця історична вже афіша, яка висіла і продовжує висіти на фасаді театру з ненародженою прем'єрою, буде залишатися там до кінця війни.

Вистава, яка не відбулася — це як дитина, яка не народилась. Ти її носиш. І вона би мала народитись. Народжується вистава тоді, коли вона зустрічається з глядачем. І цього акту не відбулося.

На жаль, змінилося дуже багато чого за цей час. І багато акторів зараз поза межами Харкова, а дехто навіть за межами країни. Один з виконавців головних ролей, народний артист Володимир Миколайович Маляр помер.

Постраждала [унаслідок російського обстрілу Харкова 2 січня] родина нашої актриси — заслуженої артистки України Тетяни Грінік. Її чоловік, теж актор, який колись працював у театрі, поранений, струс мозку. І квартира рознесена майже вщент: стіни є, а все, що всередині знищено. Майже всі, хто мав можливість, приїхали і допомагали Тані з квартирою. Хлопці поставили двері, привозили інструменти, бо великі залізні двері просто винесло разом з коробкою.

«Зрадник є зрадник»

Я не знаю, що можна коментувати про зрадників. Є люди, які у 2014-2015 роках відверто заявляли свої антиукраїнські, проросійські позиції. Я не вірю в те, що люди змінюються. Вони сьогодні живуть в Харкові, працюють і інколи навіть очолюють. Ми ж знаємо скільки тих ждунів, які сидять і чекають, які наводять ракети. Вони не тільки в Харкові, вони по всій Україні.

Це результат тієї політики. Те, що зробили із законом про мову — ще до війни, викликало купу скандалів, обурень, і так далі, і так далі. Це якась смішна історія. Це треба було зробити у 1991 році, а не в 2021. Тоді, можливо, не було б того, що ми маємо сьогодні. Це не є заборона. Це є повага до тієї мови, яка є мовою держави, в якій ви живете. Це те, що зробили свого часу Естонія, Латвія, Литва. Україна цього не зробила.

А Лістунов? Мені немає, що коментувати. Зрадник — він і є зрадник. Чому він ним став? Я не думаю, що він ним став. Він ним був. Він просто не проявляв себе в тих умовах. І повірте мені, він не один такий. Їх ще є багато тут, на жаль, які не поїхали.

Краще б поїхали. 

Я точно можу сказати, що моя частина тих акторів, які працюють в цьому театрі, які все життя віддали — це патріоти своєї країни. Інакше б вони тут не працювали. 

Після обстрілу 2 січня загинула заслужена артистка Вікторія Тимошенко (акторка колишнього театру Пушкіна — ред.). Колись зустрічались. Я не був близьким до неї. Але у нас є актори, які з нею дружили. Все життя пропрацювати на російську культуру — і загинути від російської ракети. Про це варто було б запитати Лістунова, він з нею працював якийсь час у театрі Пушкіна. А тепер він робить пасквілі, знімає якісь брудні відео [антиукраїнського характеру]. Я навіть говорити про це не хочу.

«Свідоме нищення культури в прифронтовому місті»

Ми кликали тих акторів, які не в Харкові, хотіли почати роботу на відновлення. Але це сумно, звісно. Заборона функціонування театрів в Харкові ці плани зруйнувала. Хоча у нас є внизу приміщення, куди спускаються глядачі, якщо повітряна тривога, але кажуть, що це не воно. Кажуть, не відповідає.

Почали повертатися актори, здається, в липні минулого року. Ми випустили прем'єру «Каліка з острова Інішмаан» Макдонаха. Але ми показали її тільки для колег і друзів. Після цього діяльність всіх театрів у Харкові була зупинена, заборонена. Така диверсія на культуру з боку влади. Інакше я ніяк схарактеризувати це не можу.

Цей час, який ми могли би грати, був втрачений. Пояснювалося це з точки зору безпеки. Безпека відсутня зараз в усій Україні. Прилітає у Львів, в Івано-Франківськ. Але в усіх, навіть прифронтових містах, Одеса, Суми, Чернігів, Дніпро, театри продовжують працювати. Оскільки ті, хто очолюють адміністрації, все-таки розуміють наскільки те, що робить культура, а особливо у час війни, необхідно. Не просто потрібно, а необхідно. 

Я це трактую по-своєму. Я вважаю, що це свідоме нищення українського театру. 

Пропозиції влади? Я навіть про них говорити не хочу, вони смішні і абсурдні. Про онлайн-вистави, про е-афішу. Вся Україна посміялася з цього. А якоїсь іншої дії, яка би мала підтримати… І на завершення, в кінці року, ми отримали інформацію про скорочення фінансування всіх закладів культури на 50%. 

Природним чином актори шукають можливість і за щось жити, і влаштовуються в інші театри. Вся молодь, яка прийшла до театру — талановита, хороша молодь — роз'їхалася.

Я не торкаюсь вже того фінансування. Боргів по комунальних платежах, опаленню… Приміщення театру повинно якось виживати. «Ви заробляєте, беріть, де хочете». Ну то добре! Тоді дайте можливість працювати.

Якби це було так для всієї сфери [всього міста], безпекова ситуація, я б якось ще розумів.

Ми ж не можемо вважати, що люди, які призначаються на керівні посади, які очолюють нашу область і місто — не є розумні? Нерозумних людей туди не ставлять. Якщо ставлять людей нерозумних, то це щось незрозуміле. Тобто ми цю думку відкидаємо, правда? Там люди розумні. Людина розумна усвідомлює цінність і необхідність культури, театральної культури, зокрема, під час війни. Якщо вони розумні (а те, що нерозумні, ми відкинули апріорі) вони розуміють. Так само як людині потрібен шматок хліба, так само людині потрібно те, чим вона живиться для того, щоб встояти у цей час.

І якщо розумні люди роблять з театральною культурою Харкова те, що вони роблять, то який висновок напрошується? Тоді я вважаю, що це свідомо. Це свідома акція нищення культури в прифронтовому місті. Ось які мої сумні, але однозначні висновки того, що відбувається. Ну і на завершення, вишенька на тортику: 50% забрати. Вони потім почали викручуватися... Але це така дрібничка.

Вся театральна Україна шокована тим, що відбувається в театральному житті Харкова.

Сьогодні в Харкові присутність глядача не означає якості вистави. Люди не просто хочуть, вони потребують зустрічі з літературою. Харків завжди був театральним містом. І з того, як сприймають виставу, що говорять глядачі після вистави, як вони зустрічаються з акторами, чи випадково, чи чекають після вистави на вулиці, хочуть доторкнутися — це говорить про те, що це для харків'ян сьогодні край як необхідно.

Мені здається, що Харків — це єдине місто, яке не має драматичного муніципального колективу. І розглядалися колись питання — давно, бо ці питання завжди виникають — про перехід якогось з театрів під міське підпорядкування. Були набагато радикальніші думки. А нащо нам стільки театрів? Театр юного глядача з'єднаємо з театром ляльок, театр музкомедії з'єднаємо з оперним театром. Нащо нам п'ять чи шість? Хай буде чотири. А ще краще — один. А ще краще — взагалі, хай собі бавляться, як хочуть.

У мене був вчитель, режисер київського Театру корифеїв Володимир Оглоблін. Я його запитав: «Володимире Миколайовичу, як ви ставитеся до того, що в Києві 40 театрів? У Харкові п'ять, а в Києві 40. Як ви до цього ставитеся?» Каже: «Дуже погано. Дуже погано ставлюся до того, що в Києві 40 театрів. Тому що в Києві повинно бути 400 театрів».

Музи не мовчать. Муза — це ще одна гармата

Зробили виставу, яка називається «Нехай щастить». Прем'єра відбулася 11 грудня 2022 року. Я точно знав, що в цей час потрібен був якийсь зовсім інший вектор, тому що біди і горя було багато, а говорити про щось інше не складалося. І ми знайшли матеріал, який потім назвали «український народний фарс часів війни». «Я буду крізь сльози сміятись», як казала Леся Українка.

Знайшли п'єсу грузинського драматурга Баси Дженнікашвілі, яка називається «Війнонька», написана 2010 року як рефлексія на те, як московські літаки бомбили Тбілісі. На цій основі драматург оригінальніше поглянув на ці події. Маленький хлопчик, якому 8 років, залазить на дерево і з рогатки збиває російських пілотів шишками, вони падають... І ясно, що нам довелося стилізувати і переписувати п'єсу, змінивши персонажів. Мати й тато в нашій виставі дід і баба. Дія відбувається на нашій території. Україна, село, куди забрали маленького хлопчика від бомб, а вони прилетіли сюди. Це смішна історія, весела...

Російські пілоти [зберігаються у валізі] під чорним пакетом. Вони туди в кінці падають всі. Їх цілих п'ять валяється. Там, де їм і належить бути.

А потім якось сталося: ми почали їздити по підрозділах Нацгвардії, у військові частини, до прикордонників. Потім зробили з тією виставою тур по Україні — Полтава, Львів, Житомир, де грали як і для цивільного глядача, так і для військових...

Вистава «Нехай щастить» подалась на участь в українському фестивалі-премії «Гра» і буквально пару тижнів тому ми грали в Івано-Франківську на фіналі фестивалю. Вистава одержала гран-прі в номінації «Найкраща вистава-рефлексія на події російсько-української війни». Ось наша команда виграла цю номінацію. Це вистава-фарс. Коли над речами, над якими всі плачуть, ми знаходимо мужність, як би пафосно це не звучало, сміятись і тим самим стверджувати, що наш дух є все одно незламним.

«Каліка з острова Інішман» — вистава, яку ми показали в липні, яка мала би гратися. Я вже мовчу про те, що коли вистава не грається… Це ж не телефон, який зробили, поклав і він лежить, поки не куплять. Це живі люди. Це вогонь. Якщо є кисень — він горить, як кисню нема — він гасне. 

Олександр Ковшун так само відновив виставу «Хлібне перемир'я», де нам довелося переробляти декорації під той простір, в якому вона може гратися. Четверта вистава — новорічна, теж граємо по якихось точках.

Десь на початку листопада виникла колаборація харківського театру «P.S.» із театром Шевченка. Ми зробили виставу «Орфей» за п'єсою Лесі Українки «Орфеєве чудо». Спеціально для цього проєкту написано п'єсу «Орфей. Чудо» Лізи Баннікової. Грали її за підтримки Українського культурного фонду. На деокупованих територіях Харківщини, в Ізюмі, Осколі... На Донеччині, Костянтинівка. Я дуже сподіваюся, що з лютого місяця вистава знайде собі якусь локацію, куди дозволить стати декорація. Режисерка Оксана Стеценко робить ще одну невелику п'єсу.

Зараз ми можемо розраховувати на формат 3-4 актори. 

Відео Марини Верещаки

Я люблю свого глядача і бачу, наскільки це потрібно саме тут, в Харкові. Глядач більш вимогливий. Це в очах, які я зустрічаю в залі, коли граю сам.

Коли ми граємо для військових, це зовсім інша історія. Ми грали багато у військових частинах. Втомлені суворі обличчя... Ясно, командир сказав: треба, хлопці, йдемо на виставу. Але як в них розквітають посмішки на обличчях! Як в суворих обличчях з'являється вдячність. Як після того, коли ми відіграли, вони йдуть і допомагають розмонтовувати декорацію, обіймають і хочуть фотографуватися.

Що би ми не говорили, це будуть все одно якісь банальні слова: це піднімає дух. Ми будемо говорити: без ковбаси не можна, а без цього можна. Ні, без цього не можна. Кажуть: коли говорять гармати, то музи мовчать. Ні, музи не мовчать! Муза — це ще одна гармата. І я кажу, що Путін — цей мініпутін — радіє, коли вони добиваються того, що музи мовчать. Щоб тут все стояло і не було ознак життя.