02/09/2023 — 14:25 | АВТОР: СЕРГІЙ ЖАДАН | FACEBOOK.COM/SERHIY.ZHADAN

Наприкінці лютого минулого року, себто, в один із перших днів повномасштабного вторгнення, ми стояли в Харкові на вулиці Римарській (чи не чекаючи на Жору, аби передати щось на його підрозділ), і раптом зауважили якийсь рух коло пабу «Стіна», якраз напроти. Підійшли, виявилось, що це Міша Кабанов — добрий дух «Стіни». Та й загалом — добрий дух харківських рок-н-рольних закладів. Міша з родиною перші дні війни жили в «Стіні», не знали, куди подітися. Сіли на барі, почали ділитися новинами, інакше кажучи — говорити ні про що. Мішин малий дивився на нас зі скептичним інтересом.

Міш, — говорю, — бар без діла стоїть, давай вип’ємо. Не можу, — каже Міша, — мені ж фінансово звітувати. Я заплачу, — кажу, — після перемоги.

Міша погодився — налив і мені, і собі.

Довгий час перед тим Міша працював у легендарному вже харківському пабі «Черчіль». Годилося б сказати, що охоронцем, але не охоронцем — скоріше, знову ж таки — добрим духом. Усіх знав, усіх любив, міг бути жорстким, проте не злим. Щоразу, коли траплялося забрести до «Черчіля», Міша говорив — квитки не бери, заходь так. Потім просив — візьми мені щось на барі. Зазвичай концерти так і відбувались — в курсуванні між Мішиним постом та баром. Він охоче і вдячно частувався принесеним, при цьому постійно й безперервно травлячи анекдоти. Іноді здавалося, що він їх спеціально десь розшукує, оскільки безкінечно розповідав нові й, що характерно — дотепні.

Потім Міша зайнявся «Стіною». Завжди, щойно завбачивши на порозі знайомих, Міша кричав, що в нього є щось особливе та ексклюзивне. Зазвичай це були якісь жахливі настоянки. Але з Мішиною подачею вони сприймались щонайменше як абсент. Пам’ятаю, як росіяни підклали під «Стіну» бомбу. Міша скаржився, проте далі робив свою роботу. Себто, розповідав анекдоти й пригощав своїх. «Стіна» відтак була знаковим місцем. Заходячи туди, ти щоразу ризикував звідти не вийти — так добре там було. Пам’ятаю якийсь день народження Льоші Кузьміча кілька років тому. Тепла вже чоловіча компанія (Міша весь час тінню стоїть десь поруч), Кузьміч, який страшенно тішиться друзям, дорослі серйозні люди, які поважно й експертно говорять про війну. Хоча на війні на той час ще ніхто по-справжньому не був.

Навесні минулого року Міша перебрався з родиною до Полтави, волонтерив звідти, там ми з ним кілька разів бачилися. Одного разу прийшов до нас на концерт, якось непомітно накидався й пішов на сцену, стрибати в натовп (робив так свого часу регулярно в складі Оркестру Че). Підійшов до краю сцени, подивився в зал на публіку. Публіка, що складалася переважно з підлітків, налякано притихла. Міша довго зважувався — стрибати, не стрибати. Бовванів на авансцені, всім добряче заважаючи. Я не витримав, підійшов, легесенько його підштовхнув. Лети, Міш! Міша полетів. Придавив пару слухачок. Потім у гримерці трішки поображався, але недовго — був справді незлобивим та іронічним. Іншим разом прийшов із малим, зібраний, заклопотаний, посидів, на концерт не лишився, в зал не падав.

Востаннє бачилися з ним у Харкові, коло пабу «Кефір». Ми їхали вулицею, зауважили натовп, серед натовпу — Мішу. Привітались через вікно.

Що зі «Стіною»? — питаю. Будемо відновлювати, — каже Міша.

Розраховуй, — кажу. — Давай концерт зіграємо.

На тому й роз’їхались.

Вчора в Міші зупинилося серце. Було воно в нього добре й велике. Вже більше року немає Жори та Кузьміча. Але стоїть «Стіна». А отже, лишається пам’ять. Пам’ять і любов. Спасибі за рок-н-рол, Міш.

П.С. За цим посиланням можна допомогти Мішиній родині.

П.П.С. На фото (2006 чи 2007?) ми з Оркестром Че на пресконференції. Навіть не пам’ятаю, де це. У мене тоді вийшов «Гімн демократичної молоді», і ми з Оркестром зробили програму на кілька пісень, з якою відіграли кілька концертів. Олег (він по центру) грав на гітарі, як грає і тепер. Міша (він праворуч) шоуменив — запускав паперові літачки, переодягався, робив простір кольоровішим і цікавішим.

Джерело допису: Сергій Жадан/Facebook