Аватар пользователя Павло Стех

Як волонтерська «хунта» на Донбасі будує

Ринат Закіров мружить чорні очі, вказуючи на терикон, який виростає в сотні метрів від нас. Там за териконом, десь далі на південь є місто Стаханов, і десь в тому місті — його дім. Коли почалася війна, Ринат переїхав із родиною сюди — в Лисичанськ. Він називає себе українським сином татарського народу і розповідає, як хунта будує хату для його сім’ї.

Говорячи «хунта» Ринат жартує над пропагандистськими кліше з телевізора і має на увазі молодих волонтерів, які вже тиждень працюють у нього на будівництві в двоповерховому будинку: «Ця хунта мені он стіни утеплює, а залишились би ми вдома, то стін вже, певно, й не було б».

В родині Рината і його дружини Вероніки — 14 дітей, тому знайти житло на новому місці було непросто. Спочатку вони планували виїхати до Білорусі, але за вимогами українського законодавства діти мали залишатися на території України. 12 з 14 дітей в домі — прийомні. Ще в Стаханові Вероніка створила дитячий будинок сімейного типу і зараз продовжує цю справу в Лисичанську.

— Перший час жили по квартирах — шукали дім. Пізніше взяли в оренду будинок з майбутнім викупом. Люди, які жили в ньому, виїхали до Росії, тому можна сказати, що нам пощастило, тому що такий великий дім, який потрібен нашій сім’ї, дуже важко знайти. Донька тоді якраз була вагітною, і внук мій народився вже тут. Коли приїхали зі Стаханова в Лисичанськ, окрім двох старших дітей, в мене були ще п’ять прийомних. Я собі цю мету давно поставила — зробити свій дитячий будинок сімейного типу. Відтоді, як переїхали до Лисичанська, взяли до себе ще 7 дітей. Я сама вчилася в інтернаті, я добре знаю цих дітей, добре їх розумію.

Слухати розповіді Вероніки — ніби гортати сімейний фотоальбом. Коли вона говорить про війну чи переселення, то в першу чергу розповідає про дітей, їхні характери і звички.

— Ось, наприклад, Іра стільки років не носила ні сукні, ні спідниці, а тут як почала зустрічатись з хлопцем… Або Стас — йому 12, а він вже такий, більше як чоловік – любить вдягатися красиво, ні на кого не хоче бути схожим. Костя займається греко-римською боротьбою. Діма теж хотів, але йому це лікарі категорично заборонили. Тепер, дивлюсь, він шахами зацікавився. Христина до 12 років не ходила в школу. Вона няньчила дітей своєї рідної сестри, яку згодом позбавили права на опікунство. Коли я за нею приїхала, вона мені сказала: «Чого ви приїхали? Ви вже четверті. Все одно ви мене не візьмете. Я ж нічого не знаю і нічого не вмію». Кожна дитина є особистістю, і до кожного потрібен індивідуальний підхід. Хоча, звісно, вони, як і всі, буває, балуються, приносять двійки.

Волонтерський проект «Будуємо Україну разом» («БУР») допомагає родині Закірових зробити з закинутого горища кімнату для дітей. Це проект благодійної організації «Львівська освітня фундація», яка вже 10 років займається проблемою інтернатів в країні.

— Кожна сім’я, яка приймає до себе дітей, руйнує таким чином стару систему сиротинців. Взагалі, у нас є стратегія — щоб через 10 років  в країні не залишилось інтернатів, — розповідає координатор проекту «БУР» Юрій Дідула, — Взагалі ми так спробували ще в минулому році — з кількома громадськими організаціями допомогли зібрати кошти і купити будинок для сім’ї в Слов’янську. На той час сім’я прийняла вже 5 дітей і хотіла приймати ще. Ми зробили все для того, щоб вони могли жити в достатку і мали можливість ще приймати дітей. Тому і зараз в Лисичанську ми допомагаємо сім’ї переселенців зі Стаханова, які організували в себе дитячий будинок сімейного типу.

Волонтерський проект заснували чотири роки тому. За цей час понад 500 волонтерів відбудували близько 80 будинків у різних регіонах країни. У рамках проекту волонтери відновлюють житло для сімей учасників АТО, багатодітних, малозабезпечених сімей та переселенців. 

Кожного ранку волонтерів розвозять по об’єктах, залишаючи на базі чергових. Півдня працюють, після обіду — культурна програма від організаторів — екскурсії містом, майстер-класи, вечірня ватра і т.п. База в Лисичанську — дитяча спортивна школа на березі Сіверського Дінця.

За кожним з об’єктів закріплений досвідчений будівельник, який контролює роботу волонтерів. В будинку Рината і Вероніки старший — майстер Денис. За три дні спільного пиляння дошок Денис розповідає молодим волонтерам із західних областей про місцевий фольклор, підкріплюючи свої слова прикладами з історій лихих 90-х.

— А взагалі-то я — повар. Тринадцять років пропрацював поваром в місцевому кафе. Потім його прикрили, і от заробляю на хліб ремонтами. Тяжка невдячна праця. Не скажу, що завжди, але робота є. Ні на повара, ні на будівельника я не вчився. Якось воно так само собою все, потихеньку сталось. Мені було десь 12 років, коли вперше пішов з мамкою обої клеїти. Мама — маляр-штукатур. Ходив з нею на шабашки, допомагав.

Денис роз’яснює для приїжджих волонтерів, що таке «балон» пива, як насипають терикони і постійно жартує про «сурову школу жизні».

Максим Буглов — наймолодший з організаторів волонтерського табору в Лисичанську. Він координує культурну програму і відповідає за концерт в місцевому кінотеатрі «Дружба», ще одному об’єкті, де працюють волонтери «БУРу».

— Я ніколи не займався громадською діяльністю та й ніколи не думав про таке. В мене в голові було стандартне: робота, відпочинок, дім, може, інколи відпочинок з пивом і все таке. І в якийсь момент, коли «БУР» поїхали з Павлограда, мені подзвонив друг і сказав: «Чувак, та тут все безкоштовно, поїхали». І ми ще з кількома друзями таким чином безкоштовно потрапили на море, в Мелітополь. Я вдома працював набагато більше, ніж на «БУРі», тому будівництво в Мелітополі було швидше відпочинком. Під кінець тижня я почав допитуватись, чи можна залишитись ще, бо мені було цікаво доробити той об’єкт, на який нас взяли. Там були набрані вже інші люди, але мені запропонували поїхати в Смілу. Там ми тиждень працювали в однієї сім’ї, і коли чоловік в останній день приїхав, він просто плакав і дякував, коли побачив результат нашої роботи. І це було настільки щиро...

Цього року Лисичанськ — перше місто, де «БУР» займається чотирма будівлями. До жовтня проект відвідає ще 13 міст — від Мукачевого до Старобільська. Ігрову на горищі в будинку Закірових волонтери планують добудувати за два тижні, і Вероніка вже роздумує, як в новій кімнаті розставити ліжка. Вона з неприхованою радістю ділиться планами переселити дівчат нагору, щоб «діти не тіснились на двоповерхових ліжках, ніби в казармах» і росли в комфорті.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.