ВОСКРЕСНЫЕ ЧТЕНИЯ

ВЫБОР РЕДАКЦИИ

Национальный институт стратегических исследований во главе с профессором, академиком Национальной Академии наук Украины Владимиром Горбулиным, презентовал работу «Ко второй годовщине агрессии России против Украины»

Вспоминая события 2014 года (в частности, российское вторжение в Крым), авторы публикации проанализировали события, которые им предшествовали. Несмотря на заявления и декларации, Россия никогда не признавала государственных границ и суверенитета Украины, а приход команды Януковича стал инструментом демонтажа национальной независимости, делают вывод в Национальном иституте стратегических исследований. Принятие «Харьковских соглашений» в 2010 году, по мнению авторов, фактически стало стартом для непосредственной подготовки операции РФ по установлению полного контроля над Украиной. 

«Представленный материал — не только лишь о России. Это, главным образом, о нас, поскольку мы не сменим в ближайшее время Россию, её жителей и политическое руководство. Мы должны изменять себя, верить в себя и прокладывать путь своей страны в будущее», — считает Владимир Горбулин. 

«Воскресные чтения» 28 февраля 2016 года.

До другої річниці агресії Росії проти України (20 лютого 2016 року)/Національний інститут стратегічних досліджень. — К.: НІСД, 2016. 

***

Українсько-російські відносини мають тривалу й суперечливу історію, яка налічує сотні років. Її основним геополітичним змістом є прагнення Московії та її спадкоємців — Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації — унеможливити становлення незалежної держави Українського народу як повноправної європейської держави.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і досі розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке має бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В. Путіна, розпад СРСР — «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що такий погляд широко підтримуваний багатьма прошарками російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Аби вистояти у фантомному двобої, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна будь-що відновити контроль над територіями колишнього СРСР і державами «соціалістичного табору». Ключовим завданням є захоплення України, що кардинально збільшить російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси.

В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом — літописною «матір’ю градов Русьскых», столицею і прабатьківщиною східнослов’янського православ’я — є життєво важливим інтересом Росії. Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після ухвалення Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П. Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б. Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів». 28 серпня 1991 року віце-президент РФ О. Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою змусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії. 

Трохи більше ніж за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ ухвалила Постанову № 2809-1 «О правовой оценке решений государственной власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году», згідно з якою Постанова Президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що «не має юридичної сили з моменту її прийняття».

У грудні 1992 року З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя, і 9 липня 1993 року на виконання цього доручення ВР РФ Постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила федеральний статус міста. Після 1991 року політику Росії щодо України, закріплену відповідними стратегічними документами, визначає принципове переконання у скороминучості державної незалежності України. У публічній доповіді «Россия — СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?» Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є. Примаковим, визначила оптимістичним сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення конфедерації». Сценарій також передбачав можливість «переходу до федерального устрою в низці країн Співдружності». Було проголошено своєрідну російську «доктрину Монро»/нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Головною метою політики Росії щодо СНД президент Росії Б. Єльцин визначив «створення інтегрованого економічного і політичного об’єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому товаристві [1]. Президент Росії В. Путін залишив цю мету без змін, стверджуючи своїм Указом, що «на території СНД зосереджено наші [Росії] головні життєві інтереси у сферах економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є чинником, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії» [2]. Політична і економічна стабільність держав СНД безпосередньо узалежнена здійсненням ними дружньої політики щодо РФ. Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б. Єльцина 1993 року [3], що завершився брутальним розстрілом парламенту РФ, поваленням конституційного ладу і масовими жертвами, геноцид чеченського народу під час 1-ої і 2-ої чеченських війн, низка жахливих терористичних актів, «колоніальні» війни у Молдові, Таджикистані, Грузії, сепаратистські вияви в низці регіонів РФ (республіки Північного Кавказу, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Тува, Свердловська область тощо), гіперінфляція і катастрофічне зниження ВВП, дефолт 1998 року, суцільна криміналізація суспільства і держави тощо) майже на 10 років затримали реалізацію реваншистської стратегії Росії.

Розв’язуючи складні внутрішньополітичні й економічні проблеми, у 1990-ті роки Кремль був змушений підтримувати ілюзію добросусідських відносин з Україною. Зокрема, 5 грудня 1994 року РФ разом із США і Сполученим Королівством підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум), згідно з яким Росія взяла на себе зобов’язання:

поважати незалежність і суверенітет та існуючі кор- дони України (ст. 1);

утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (ст. 2);

утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (ст. 3) тощо.

У 1997 році був укладений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно з яким сторони зобов’язалися:

поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3) тощо.

Лінія державного кордону, поважати який зобов’язалася РФ, була визначена на картах у 2003 році Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Водночас протягом наступних років РФ у різний спосіб гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його проведення на місцевості. Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В. Путіним розпочало безпосередню реалізацію реваншистської стратегії. Спочатку потрібно було з’ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року — конфлікт довкола острова Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року — «газові війни») і Грузії (війна 2008 р.).

Після цих подій у Кремлі сформувалося стійке уявлення про наявність у еліт Західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» — готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція Західних держав на російські провокації суттєво вплинула на формування у керманичів РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

Поворотним моментом для В. Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було напрацьовано сценарії, застосовані за 10 років. Зокрема, у 2004 році Росія вперше розіграла карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада у м. Сєвєродонецьку Луганської області на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю. Лужковим, обговорювалося створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові. У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В. Путін заявив президентові США Дж. Бушу: «Україна це взагалі не держава. Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і сходу — вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульоване на спільному засіданні Ради безпеки і Державної Думи РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у відкритій або завуальованій формі було закріплено в російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики — Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до об’єднання. Така система використовує інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропа- гандистського і (у разі доцільності) воєнного тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою частиною цієї системи мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма гібридної війни. Сучасне розуміння цієї парадигми Росією викладено в доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В. Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року. Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра — від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували в південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою, — структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення («казачі» формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності — «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мали широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В. Януковича. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»).

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавалися різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічним підґрунтям російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформульована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М. Гєфтера) й підхоплена у 2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В. Гундяєвим).

Російська пропаганда мала три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості Української держави, яка так і не відбулася. Поміж українців поширювалися міфи про правічну єдність з російським народом, про «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до новітньої Російської імперії/СРСР-2 «під геніальним керівництвом В. Путіна» та водночас доводилася неспроможність українських еліт управляти незалежною державою, акцентувалося на їх корумпованості, нездатності до компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо.

При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати. Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрованою в загальну стратегію ліквідації української державності. Російська пропаганда широко використовувала не тільки засоби масової комунікації, а й можливості культурно-розважальної індустрії: кінематограф, шоу-бізнес, а також інтернет. Російська культурна експансія проти України здійснювалася свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, що почасти було обумовлено неефективністю державної гуманітарної і культурної політики. Аналогічну мету переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 році за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки [4]. 

Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично обумовлені й економічно необґрунтовані проекти Північного і Південного потоків — своєрідних каналів експорту корупції до Європейського Союзу [5]. Російський капітал стає ефективним інструментом Кремля. До 2013 року російський капітал встановив в Україні повністю або частково контроль над сферами зв’язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу до влади В. Януковича, чому «сприяла» ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.  

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні й проросійські настрої у населення АР Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року [6] , кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992 рік, 1994-1995 роки). Проте цей сценарій не набув широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські вияви були зупинені скоординованими зусиллями керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони. Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей [7], Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні, зокрема правоохоронні, органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання. Саме криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації [8].

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення до Криму кримських татар, Кремль підживлював і експлуатував міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та корінним народом Криму — кримськими татарами, нагнітаючи ксенофобські настрої у російськомовних жителів Криму. Цілком логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою. Одним із ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, підписаних Україною і РФ у 1994-1997 роках [9], Україна передала РФ в оренду на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область), які забезпечували базування флоту.

Відповідно до зазначених угод РФ могла розташовувати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців і зобов’язалася не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України у місця тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок. Орендовані об’єкти використовувалися як база для здійснення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності.

У 2008 році розпочалося вжиття комплексних заходів з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на сході України. ►Читати далі

Тема

,
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.