23/07/2023 — 14:40 | АВТОРИ: ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ

Від початку повномасштабного російського вторгнення Харківська обласна клінічна лікарня рятує поранених цивільних. Про життя у медзакладі, лікарський обов’язок, любов до рідного міста, віру в ЗСУ та майбутнє говоримо у подкасті «Герої Харкова» із завідувачем травматологічного відділення Ігорем Спесивим. 

Слухайте подкасти mediaport.ua

• Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Ігор Спесивий: Повномасштабне вторгнення заскочило всіх зненацька. 24 лютого зранку прокинулися — вже йшла війна, обстріли. Працівники відділення, які змогли дістатися до роботи і вийшли 24 лютого 2022 року, переважна більшість тих, хто доїхав, жили у лікарні, не виходячи з неї протягом двох, а то й більше місяців. Це стосується молодшого медичного персоналу, санітарочок, медичних сестер і лікарів.

Я дуже вдячний своїм співробітникам, які у такий скрутний час залишалися в лікарні, надавали допомогу жителям міста Харкова, районів області. Дуже часто були масові госпіталізації. Одночасно до лікарні доставляли 20-30 поранених.

Така ситуація стосувалася не тільки травматологічного відділення, але й інших відділень лікарні. Насамперед хірургічного — і лікарі, і сестри, і санітарочки жили у лікарні. Самі варили собі їжу. Ми дуже вдячні волонтерам, які забезпечували нас їжею, це трошки полегшувало роботу. В таких умовах була вся лікарня, не тільки травматологічне відділення. Тому якщо говорити, то відзначати треба всю лікарню, всіх працівників.

Тетяна Федоркова: Зараз ми сидимо і знову чуємо сирену. Це для вас вже стандартна ситуація на роботі?

Ігор Спесивий: Людина звикає до всього. До війни звикати не потрібно, але маємо те, що маємо. На початку війни, коли були обстріли, бомбардування центру міста, співробітники відділення не ховалися у бомбосховищі. Всі перебували на своїх робочих місцях.

Тетяна Федоркова: Порушували інструкцію?

Ігор Спесивий: А як медичний персонал може весь спуститись у бомбосховище, коли переважна більшість хворих, які перебували у відділенні, лежачі хворі, самі пересуватись не могли або пересувалися за допомогою милиць, як? Кидати їх і самим тікати до бомбосховища? В одній з палат сказали: нікуди ми не підемо, будемо залишатися в лікарні. І весь медичний персонал залишався на своїх місцях.

Володимир Носков: Історія із пацієнтами травматології мені нагадала особисту історію. У мене бабуся зламала ногу, вона лежача. І ніхто, зрозуміло, кілька десятків разів на день не зміг би її спускати. Я зараз накладаю цю історію на ті умови. Це неможливо просто, тому що крапельниці, різні пристосування. А пам'ятаєш, ми розповідали про маленьких діток, це було пов'язано зі стресом, медичними параметрами. Дуже складно виконувати ці інструкції. 1 березня було серйозне влучання по центру, повибувало шибки по вулиці Сумській.

Тетяна Федоркова: Кілька днів підряд було. Початок березня весь у ракетних ударах.

Володимир Носков: Тому це було надзвичайно складно... Це жертовність, інакше не скажеш. Це війна.

Ігор Спесивий: Родина з Харкова виїхала, але недалеко, до Харківської області. Їй діватися було нікуди. Я просто сказав: колектив відділення на місці, я як керівник цього відділення повинен бути з ним. Вони поставилися до цього з розумінням, спілкувалися телефоном. Слава Богу, більш-менш нормалізувалося. Донька повернулася до Харкова. Вона теж медичний працівник, працює. Дружина — вчитель математики. Проводила онлайн-заняття, що в районі Харківської області, що зараз — у Харкові. Без родини завжди тяжко, але я хочу сказати, що тоді якось не замислювався, тяжко тобі чи ні, тому що дуже гарячий період був.

Тетяна Федоркова: Далі послухаймо про специфіку роботи пана Ігоря та його колективу. Він розповідає про поранення, які отримують наші земляки.

Ігор Спесивий: Мінно-вибухові травми опорно-рухового апарату. Як правило, це багатоуламкові переломи кісток верхніх або нижніх кінцівок. Дуже часто виникали великі дефекти шкіри, м'якотканних структур. Ми стабілізували переломи стержневими апаратами, робили хірургічні обробки ран, потім застосовували VAC-терапію (методика лікування, що передбачає використання від'ємного тиску для очищення поверхні рани і прискорення загоєння). Після очищення рани ставили питання щодо проведення шкіряної пластики, щоб можна було закрити ці дефекти. Роботи було дуже багато і вдень, і вночі. Цілодобово.

Війна почалася ще 2014 року, але таких масових госпіталізацій з мінно-вибуховими травмами цивільного населення у нашій лікарні не було. Вони всі акумулювались у військовому шпиталі, військові лікарі отримали досвід надання допомоги пораненим набагато раніше, ніж ми. Але принципи надання медичної допомоги під час отримання мінно-вибухових травм, — одні й ті самі. З часом вони дещо корегуються.

Для оперативних втручань треба, щоб були умови. Це, по-перше, загоєння всіх ран, тільки після цього можна думати про проведення погружного остеосинтезу. У гострий період основне завдання лікарів — стабілізація переломів, загоєння рани, дати можливість пацієнтам пересуватися. Мобільність пацієнтів — один з головних чинників лікування такої категорії хворих.

На початку війни, коли було дуже багато постраждалих, масові звернення, як правило, співробітники Центру екстреної медичної допомоги, швидкої допомоги, які виїздили на місця вибухів, вже на першому етапі одразу сортували хворих і одночасно сповіщали керівництво того або іншого медичного закладу щодо кількості госпіталізацій. До їхнього приїзду у приймальному відділенні вже були хірурги, травматологи, нейрохірурги, які проводили сортування хворих.

Тетяна Федоркова: Наскільки важливий час доїзду до медичного закладу? 

Володимир Носков: Про це постійно кажуть парамедики зі стабілізаційних пунктів на передку, де стабілізують ситуацію, а потім направляють у польовий шпиталь, а потім безпосередньо або в Харків, Дніпро, або до Львова...

Ігор Спесивий: Своєчасність надання допомоги [важлива] — особливо допомоги хірургічного профіля. Якщо є масивна кровотеча, при пошкодженні печінки, селезінки, грає час доставки хворих до лікарні і швидкість надання допомоги. Багато було випадків у лікарні, коли привозили пацієнтів з травмами, не сумісними з життям. Це стосується як черепно-мозкових травм, так і травм хірургічного профіля. Частіше це пошкодження органів черевної порожнини, дуже великі пошкодження печінки кишківника, нирок. І попри всі зусилля лікарів і медичного персоналу, не всіх вдавалося врятувати.

Тетяна Федоркова: Діти теж потрапляли до вас?

Ігор Спесивий: Так. Обласну клінічну дитячу лікарню теж обстрілювали і пошкодили. Вона не працювала в той час, і дитячі хірурги перебазувались в одне із приміщень нашої лікарні, надавали дітям допомогу. А ми, травматологи, у перші дні війни оперували і дітей. Стояло питання швидшої і якісної допомоги. Викликати дитячого травматолога з обласної клінічної травматологічної лікарні з іншого кінця міста, ми б втрачали дорогоцінний час. 

Володимир Носков: Якраз днями вийшов матеріал нашого харківського колеги Дмитра Кузубова про роботу обласної дитячої лікарні, де така цитата взята у заголовок: «Закривали собою дітей». Я думаю, що про їхній подвиг теж треба буде розповісти.

Ігор Спесивий: Декілька було випадків, коли в лікарню привозили вже мертву дитину. Це якраз початок війни: лютий, березень, квітень.

Тетяна Федоркова: Як ви ці моменти переживаєте? Чи потрібна вам іноді психологічна підтримка?

Ігор Спесивий: Я дуже вдячний всьому колективу, який працював у місті зі мною, жив у лікарні, повторюсь... Розуміючи, які важкі поранення отримують наші мешканці. Всі ми підтримували один одного. Якби всі виїхали з міста Харкова на початку війни, хто б надавав допомогу хворим?

Тетяна Федоркова: Коли був початок вторгнення... Не хочеться, звісно, гіпотетичних припущень, але якби, не дай Боже, росіяни зайшли, ми вже бачимо з досвіду деокупованих територій, де лікарі вимушені були співпрацювати, лікувати російських солдатів, ви для себе припускали, що таке може статися, що ви безпосередньо можете стати об'єктом їхнього зазіхання?

Ігор Спесивий: Лікар або медичний працівник — це категорія людства, яка повинна надавати допомогу усім людям, які її потребують. У нас були випадки, коли ми надавали допомогу і російським солдатам, полоненим, які отримували травми... Слава Богу і слава нашим ЗСУ, які не дали окупувати місто Харків. І провели блискавичну операцію зі звільнення сіл і міст Харківської області. Дуже велика вдячність і пошана нашим Збройним силам, які відігнали орків від нашого улюбленого міста.

Володимир Носков: Складне питання ти зачепила, і психологічно складне, і взагалі. Як показує історія, лікарі вимушені і робили це, оперували, надавали допомогу двом сторонам (я не тільки про цю війну, а і попередні війни). 

Тетяна Федоркова: І ми розуміємо, що якщо ми рятуємо їхнього полоненого, це означає, що ми врятуємо своїх людей, які перебувають у полоні.

Володимир Носков: Так, але коли росіяни беруть у полон українців, вони що роблять? Ти ж пам'ятаєш ці кадри, коли повертали хлопців, і вони розповідали, що в одного у кістці був цвях, це могло взагалі призвести до повної ампутації руки. Тобто у них виходить, що медицина є частиною каральної системи. Наші медики рятують, а їхні медики знущаються.

Тетяна Федоркова: Днями стало відомо, що в Україну повернули тіла 19 військових, які померли у полоні. Уповноважений з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин Олег Котенко повідомив, що за рік діяльності Уповноваженого в межах пошукових дій вдалося встановити та повернути тіла 19 оборонців. Причиною їхньої смерті стали поранення та хвороби, а також неналежний медичний догляд у полоні.

Володимир Носков: «Неналежний медичний догляд». Я як дитина, вихована на радянській пропаганді, пам'ятаю, як нам розказували, що нацисти знущалися з радянських солдат і так далі. А чому ж ви тоді так чините, як нацисти? Росіяни унаслідували досвід гітлерівців.

Володимир Носков: І про майбутнє. Я буквально днями дізнавався, що у нас з реабілітацією військових, як фізичною, так і психологічною. І очевидно, що Харківщині доведеться негайно розвивати цей процес, тому що за нинішньою концепцією реабілітації, людину повинні вже починати відновлювати фахівці різних спеціалізацій, не тільки медичних, а й психологи, ерготерапевти, масажисти, буквально через день після операції.

Є модель сучасного реабілітаційного центру UNBROKEN у Львові, і очевидно, що з нього будуть брати всі приклад. Коли я говорив із Тетяною Ломакіною, омбудсменкою з питань безбар'єрності, вона говорила про те, що подібний центр повинен з'явитися у кожному обласному центрі. Час дуже важливий для реабілітації.

Тетяна Федоркова: Ти сказав про майбутнє. Ми теж говорили про майбутнє з паном Ігорем. Це стосується нових кадрів. 

Ігор Спесивий: Думаю, що коли закінчиться війна, все стане на своє місце, і ті лікарі, які виїхали з Харківської області і перебувають в межах України, або ті лікарі, які виїздили за кордон, повернуться. У мене з початку війни четверо студентів працювали і жили в лікарні. За цей час вони набули дуже великих знань щодо надання допомоги постраждалим з мінно-вибуховою травмою. Це можна прочитати у підручнику, але коли ти бачиш це своїми очима і робиш це своїми руками, воно осідає у голові і це вже не забудеш ніколи. Це ті студенти, які в майбутньому планують стати травматологами.

Тетяна Федоркова: І це теж вас підтримує, надихає на те, щоб працювати далі?

Ігор Спесивий: У нас нормальні молоді лікарі, які тільки закінчили інтернатуру і працюють зараз у лікарні. Найголовніше, щоб у них було бажання. А про своїх інтернів хочу сказати: у них бажання є. І у подальшому лікуватись буде у кого.