Наприкінці листопада в Саржиному Яру 8 митців і мисткинь презентували ленд-арт-об’єкти та перформанси в межах проєкту «Простір покордоння. Внутрішньо переміщений ландшафт». Художник і куратор харківської групи Костянтин Зоркін розповів «МедіаПорту» про задум проєкту, свою творчість та мистецький Харків.
«Мене підтримує моя земля»
Симпозіум «Простір покордоння» існує понад 25 років. Щоліта в селі Могриця Сумської області група митців та мисткинь створюють лабораторію у відкритому просторі та взаємодіють з природним середовищем. Повномасштабне російське вторгнення в Україну зробило простір Могриці недоступним для художників через близькість до кордону. У 2023 році проєкт приймають чотири міста: Суми, Львів, Київ і Харків.
Куратором харківської групи проєкту став художник Костянтин Зоркін. Він ділився з новими учасниками своїм досвідом і наполіг, щоб роботи проєкту розмістили в Саржиному Яру.
«Саржин Яр — це дуже харківське місце. Всі його знають з різних боків: хтось набирає воду, хтось купається голяка. А хтось, як я, багато років проводив тут художню практику з дітьми», — розповідає Костянтин.
Одна з особливостей ленд-арту полягає в тому, що в природному середовищі немає меж, як у галереї або музеї. Художник має взаємодіяти з ландшафтом.
Земля вимагає поваги і любові, каже Костянтин.
«В українському мистецтві тема землі — одна з найважливіших. Земля для нас дуже важлива і дуже потужна. Ми її любимо, це любов як до організму, як до живої істоти. Вона нас підтримує. Навіть зараз. Мене підтримує моя земля. Я відчуваю, що я дуже маленький і безсилий перед цим ландшафтом: перед силою землі, небом, вітром, дощем».
Відео: Марина Верещака
Зоркін не тільки курував цьогорічний проєкт у Харкові, а й брав у ньому участь. Його робота з дерев’яних капличок називається «Три молитви за Харків». За задумом художника, вони є символічним порталом, через який людина може спілкуватися з вищими силами.
«Ми всі так чи інакше звертаємось до якихось сил в складних ситуаціях. Ми сподіваємось, що добро переможе зло: зараз ми вже розуміємо що таке зло. Міфологічне мислення повертається в такі часи», — пояснює художник.
Костянтин зробив шість капличок: три зберігаються в майстерні, ще три виставлені у Саржиному Яру. Художник не зміг подарувати людям і ландшафту оригінальні роботи, тому зробив ще три спеціально для «Внутрішньо переміщеного ландшафту».
«Чи треба їх пояснювати, якщо людина перебуває у Харкові під час війни і дивиться на це? Мені здається, що вона відчуває. Палаючий будинок, двоє людей, які стоять і тримаються за руки, стоять на краю: коли ти думаєш, де безпечно — вдома, не вдома, дві стіни, три стіни, чи це допоможе? Нічого не знаєш про це. — описує капличку Костянтин Зоркін. — Але є надія і є спокій. І обличчя за квіткою ховається. І дві руки, які зупиняють, наче кажуть: заспокойся, стій, бачиш, квітка росте? І є пташка, яка закриває крилами пташенят».
Костянтин Зоркін читає текст умовної молитви, яку супроводжує ця робота.
Люба моя земле,
кохане моє місто!
Ми відчуваємо одне.
Ми страждаємо разом.
Дай мені частку своєї сили,
навчи спокою та відновленню.
Розділи зі мною свою втому,
свій сум і радість свою.
Нехай повертаються люди додому,
як пташки до гнізд.
Нехай загояться рани,
заростуть вирви,
розквітне квітка надії
і не зів'яне ніколи.
Автор монтував роботи в Саржиному Яру під дощем. Відтоді їх обдавав вітер, на них падав сніг, сідали птахи, торкались і випробовували на міцність люди.
«Це свого роду подарунок ландшафту. Все розчиняється, природа безжальна. Пташка може впасти на землю — може хтось її потім знайде. Мені було б приємно знайти таку пташку».
«Мистецтво дуже беззахисне»
Подаровані ландшафту роботи не лишились недоторканими. «Звіряток» Лілії Петрової розібрали на сувеніри. «Біль фантомного тіла» Марії Єрмішиної (Марули) зламали. Табличку біля роботи Костянтина теж хтось забрав.
«Митці розраховують на те, що суспільство буде ставитися з повагою до мистецтва. В них є наївне, але правильне питання: навіщо руйнувати те, у створенні чого ти не брав участі жодним чином?»
Бути художником для Зоркіна означає виготовляти матеріальні докази існування душі, не тільки своєї.
«Мистецтво матеріально доводить, що ми є люди. Ми їмо, спимо, забезпечуємо собі тепло по можливості. А речі, які начебто не потрібні, без яких можна це все робити — вони і роблять нас людьми».
Мистецтво — мова образів, продовжує Костянтин, воно допомагає людям спілкуватися на рівні душі, впливає на реальність, як ніщо інше.
«Щоб дивитись крізь пітьму мистецька оптика дуже корисна. Вона дозволяє робити висновки на іншому рівні, рівні образів».
Він відчуває відсутність поваги до мистецтва у суспільстві і чує думки, що воно не на часі: «Чому люди нападають на мистецтво? Тому що воно дуже беззахисне». Нерозуміння важливості мистецтва Костянтин пов’язує з відсутністю освіти і впливом радянських установок.
«П’ятнашки»
Костянтин працює за принципом, який називає «п’ятнашки».
«П’ятнашки — це гра, де в лінійній послідовності треба виставити елементи, які до того знаходяться в хаотичній послідовності. І в цьому полі є порожня клітинка, яка дозволяє елементам рухатись. Якщо замінити цифри на образи, то між ними виникає зв’язок саме через порожню клітинку. Це композиція, компіляція і магічна практика», — пояснює Костянтин.
Зоркін виготовляє нейтральні елементи: пташок, черепи, голови тощо. Пташок художник вигадав саме в Могриці.
«Пташку приємно робити. Це традиційна форма. Майже у всіх народів, що працювали з деревом, є пташки».
З нейтральних елементів Костянтин будує композиції та знаходить між ними зв’язки, створюючи нові сенси. Через гру в «п’ятнашки» художник відчуває зв’язок поколінь: «Вони, мабуть, те саме і робили — реальність зводили до знаків. Але знак — це продукт домовленості в людській спільноті».
Про війну не можна говорити буквально, упевнений Костянтин: надто страшно, надто швидко загубиться в історії.
«Тепер всім все зрозуміло. Всі перебувають в одному полі сенсів і емоцій. Глядачі все розуміють, тому що митці говорять про те, що всі відчувають».
«Метафізична помста»
Костянтин робить те, що йому самому було б приємно побачити, те, чого йому не вистачає.
«Я не можу не працювати. Я не знаю, що робити, коли я не працюю. Коли почалась війна, я не працював 10 днів, — згадує Костянтин. — Спочатку ми жили в «ЄрміловЦентрі». Це була харківська артспільнота з родинами: Павло Маков, Роман Мінін і ще багато хто. Собаки, діти».
Згодом Костянтин поїхав до простору «Арт Куземін», який став простором евакуації. Там художник створив дерев’яні будинки, які стали частиною проєкту «Захисний Шар». Цю виставку, презентовану в «ЄрміловЦентрі», побачили Дніпро, Одеса, Каунас, Люблін.
Всі інструменти художника залишились у Харкові. Працювати доводилось тим, що знайшлось. Тоді Костянтин почав випробовувати метал, опанував роботу зі зварювальним апаратом. У відповідь на події в Україні виникла робота «Маска Ганьби». На обличчі «хорошего русского парня» з порожніми очима художник варив метафізичну помсту:
«Пташки клюють очі. Очам не дають закритися шипи. З очей течуть сльози. Ці сльози живлять квітку, яка корінням роздирає йому горло. А по потилиці у нього повзе сколопендра: величезна і дуже страшна. А вуха гризуть черепи тварин. Це про те, що ми звертаємось до сил природи. Пташки, тварини, рослини — всі проти ворога».
Сльоза з цієї роботи стала знаком Костянтина. Її можна побачити на всіх інструментах митця.
В майстерні у Костянтина — колекція інструментів. Кожен має свої особливості і призначення. Цінність погнутої радянської стамески у тому, що її не шкода: «Не було ніякої радянської якості. Це все фейк».
Серед інструментів, якими користується Костянтин, є такі, що не втратили якість і за сотню років. Лезо часів Київської Русі художнику подарував знайомий. Але не багато інструментів праці майстрів минулих сторіч збереглись до нашого часу.
«Дуже важко знайти покоління, які працювали до тебе колись».
Костянтин знаходить зв’язок зі старими майстрами через безпосередність роботи з матеріалом.
«Я можу взяти простий предмет — ніж, взяти шматок дерева і працювати де завгодно. Навіть якщо світла немає, я можу вийти на вулицю. Я розумію, що ця автономність була у наших предків. Відчуття матеріалу — це все мене зближує. Але з ким — я не знаю».
«Харків видно по зв'язках»
Найкращі інструменти з колекції Костянтина зроблені харківськими майстрами.
«Це дуже приємно, коли харківська історія поєднується з іншою харківською історією».
Для Костянтина загалом важливий харківський контекст. Він зазначає, що під час війни мистецтво у Харкові переплелось. Черепи, які художник зробив під час заснованої «ЄрміловЦентром» резиденції «Арт Куземін», потрапили у виставу театру ляльок «Вертеп».
«Коли ми робимо «Вертеп», я перебуваю у Львові, викладаю в Харківській школі архітектури, параллельно малюючи ескізи. Я повертаюсь у Харків і з цих малюнків починається серія ілюстрацій до збірки Наталки Маринчак. Потім Наталка знайомить мене з видавцем Олександром Савчуком. На презентації книжки Наталки Маринчак в Харківському літмузеї ми домовляємось про книжку «Жираф Монс». А образи з Наталки Маринчак і «Вертепу» перетікають в каплички, що тепер стоять в Саржиному Яру. Харків видно по зв'язках. В роботі дуже багато можна пізнати про людину».
Зоркін називає себе патріотом Харкова. Художника надихають не конкретні місця, а напрямки, якими він гуляє у місті.
«Я люблю конструктивістські райони, де простір спроєктований талановитими людьми. Не тільки за Держпромом, біля вулиці Культури. Є ще Салтівка, де я провів більшу частину свого життя. Салтівка — живий район. Там є енергія така… дика».
У Харкові вистачить місця і для пам'ятників, і для мистецтва, і для пам'ятників мистецтву, упевнений художник. Але зараз місту не вистачає робіт митців.
«У Харкові немає жодної абстрактної скульптури. Я хочу, щоб у місті було більше всього. Фестивалів, перформансів, театрів. Навіть під час війни».
Сам Харків, на його думку, не усвідомлює свого місця в історії і не знає свого обличчя.
«Харків наповнений енергією майбутнього. Так завжди було. Особливо зараз, коли Харків стільки пережив, він набуває ще більшої цінності. Він як живий організм, який відчував біль. А ще нічого не закінчилось».
Небезпека у Харкові спричиняє відсутність можливостей, продовжує художник, адже молодим митцям і мисткиням складно працювати в таких умовах: «Я мрію про Харків, в якому всі будуть зо всіма колобаруватися, робити суперпроєкти. І талановиті харків’яни перестануть переїжджати в Київ. І навпаки всі будуть приїжджати сюди, дивитись, що у нас класного відбувається».
«Все, що я вигадав, майже все, родом з Харкова. Як Хвильовий писав про Харків — «Я безумно люблю город» — напівсуржиком, ці слова мені дуже близькі».
