Харківський академічний драматичний театр 13 грудня представив прем’єру «Життя синьої rose» за мотивами п’єси Теннессі Вільямса «Скляний звіринець». Через обмеження роботи театрів у Харкові виставу зіграли в укритті культурного центру Art Area ДК. Наступний показ запланували на 18 січня. Як готували прем’єру та які зміни сталися у театрі після його перейменування, «МедіаПорту» розповіли представники оновленої команди — режисер та актор Сергій Москаленко та художній керівник театру Ігор Арнаутов. Колишній театр Пушкіна, який цьогоріч відзначає 90-річчя, проситиме облраду обрати театру нову назву — ім. Григорія Квітки-Основ'яненка.
Мізки прочищаються після пари ночей у підвалі — Сергій Москаленко
Поговорімо спочатку про прем'єру. Чому вибрали твір Теннессі Вільямса «Скляний звіринець»?
Вистава називається «Життя синьої rose» за мотивами п'єси Теннессі Вільямса «Скляний звіринець». Основна сюжетна подія залишилася. Можна сказати, що це така авторська історія. І не тільки моя, а і всіх акторів. Але чому саме Теннессі Вільямс і чому саме «Скляний звіринець»? Мені здається, що саме сьогодні цей матеріал просто надактуальний для всіх нас. Він розглядає якісь пограниччя, межі, кордони, які проходять всередині кожного з нас і про які нам завжди варто пам'ятати, особливо в ті часи, коли ми настільки близько стикаємося з кінечністю власного життя, що воно може обірватися в будь-який момент.
Я не можу сказати, що вистава саме про це. Я би сказав, що вистава скоріше про вміння прощати. І це мені здається надважливим, особливо зараз.
Вже готуючись до вистави, шукаючи образ афіші, в мене виникла крамольна думка. Я дуже хотів, щоб на афіші була Богоматір, яка тримає на руках єдинорога. Я подумав, що це буде якийсь скандал, можливо, ми якимось чином таким чином принизимо почуття віруючих. І того ж дня, коли ця ідея виникла, я поділився нею з акторами, прийшов ввечері додому, заліз у Google і раптом зрозумів, що в Середньовіччі є безліч християнських ікон з Богоматір'ю, яка тримає на руках єдинорога. І виявляється, що єдиноріг в семантиці Середньовіччя — це образ Христа.
Як тривала робота над виставою? Скільки часу готувалися до цієї прем'єри?
Репетирували ми дуже швидко. Взагалі ця вистава, на диво, склалася буквально за два місяці. Ми працювали майже щодня. Робили один вихідний. Не можу сказати, що це були виснажливі для акторів репетиції. Навпаки, це було дуже легко, гармонійно, з величезним задоволенням.
Чи були перерви у підготовці та чому?
Ми дійсно зупинилися. Ми почали працювати над виставою, так званий застільний період — розбирати і говорити про п'єсу — десь в середині серпня. Близько двох тижнів, мабуть, працювали над розбором п'єси. Але потім, у зв'язку з тим, що театр постійно переживає достатньо апокаліптичні стани, всіх відпустили на обов'язковий відпочинок, не було грошей, наскільки я розумію, для того, щоб продовжувати театральну роботу. І потім в середині жовтня взялися. І на початку грудня вистава вже була готова.
Як колектив включився в цю роботу?
Я був майже переконаний, що у жодного з акторів, кому я запропонував цю роботу, це не викличе ніякого спротиву. І я мав рацію.
У виставі четверо акторів, які грають чотирьох персонажів — це Том Вінгфілд, Аманда Вінгфілд, його мати, Лаура Вінгфілд, сестра, і візитер Джим О'Коннор. П'ятий персонаж з'являється лише на збільшеній фотографії, це тато, який залишив їх багато років тому.
- У виставі грають Тетяна Тітова, Юрій Мережко, Дарія Ждан, Єва Іванова та Сергій Москаленко.
Найцікавіше в цій історії було для мене особисто знайти Лауру — виконавицю не дуже головної, але дуже важливої ролі. Я довго її шукав і знайшов абсолютно випадково у нашому театрі. Це акторка Дарія Ждан. Вона була тоді на посаді помічниці режисера. Вона має акторську освіту. Ми почали репетирувати, і потім до цієї історії влилася ще одна дівчина Єва Іванова, теж акторка нашого театру, яка сама підійшла і сказала, що хотіла б взяти участь у цій роботі. Це насправді дуже цікавий і дивовижний досвід, бо і Дарія, і Єва зробили абсолютно дві різні ролі.
Мені здається, що кожна вистава, яку готує театр, і коли вона нарешті виноситься на суд глядача, точніше, до співпраці з глядачем, кожен театр, колектив, режисер і актор чекають, що те, про що ми хотіли сказати, буде почуте. Ми потрапимо в спільну вібрацію, відбудеться цей камертон: вони зрозуміють і раптом відчують те саме, що відчуваємо ми, коли граємо в цій виставі, що ця вистава дуже потрібна саме сьогодні.
У просторі Art Area ДК ви граєте вперше. Чи складно тут працювати?
Складно, тому що вистава робилася для одного приміщення, однієї території, а тут дещо змінено, простір трошки менший. Але враховуючи те, що це [майже] єдине театральне приміщення, в якому можна працювати, то дуже непоганий варіант. Я сподіваюся, що буде дуже цікаво. Глядач зможе побачити різні картинки, ми відкриваємо ще одну прозору стіну, якої в нашій виставі не було заплановано.
Які плани на показ вистави?
Мені б хотілося якомога частіше. Ми зробили два передпрем'єрних покази і, судячи з того, як реагував глядач, я розумію, що ця вистава дуже потрібна саме сьогодні. Багато людей говорили про те, як вони скучили за такими темами, як вони хочуть побачити саме таку історію, як їм цікаво пережити це разом з нами і поставити собі ці абсолютно прості запитання.
Ви якраз відповіли на моє наступне запитання, але в мене є продовження. Загалом театр під час війни, на вашу думку, наскільки потрібен?
Дуже потрібен. Неймовірно потрібен! Мені здається, саме під час війни всі наші почуття і емоції настільки загострені, що ми просто життєво потребуємо справедливості. Це все одно, що запитати сьогодні, чи потрібен храм під час війни. Театр — та сама молитва в присутності глядача.
Запит від глядача просто неймовірний. Сьогодні ми поставили близько ста місць, і то ми призупинили продаж квитків, тому що просто не розуміли, чи вдасться вмістити всіх охочих. І я вам скажу, за кілька днів все розкупили! Потреба в цьому дуже і дуже сильна.
Майже рік, як театр у назві позбувся слова «російський» та імені Пушкіна. Які зміни відбулися за цей час?
Багато чого змінилося з початком повномасштабного вторгнення. І відмова театру від імені Пушкіна, від назви театру російської драми пов'язана саме зі зміною внутрішнього усвідомлення того, хто ми є сьогодні. Цей процес хворобливий, непростий, болючий, але його варто пройти всім нам. І чому це так важливо? Тому що ті, хто казали, що вони наші брати, сестри, що дуже нас люблять і розділяють наші цінності, спокійно вбивали наших дітей, батьків, і робили це з посмішкою, читаючи «великую русскую литературу».
Я абсолютно переконаний, що сьогодні театр, особливо цей театр, має стати в перших рядах для того, щоби сказати: ми готові для цих змін. Ми ті, які були оплотом російської мови, російської культури, сьогодні здатні, відсунути від себе це — як спогад. І відкрити для себе інше усвідомлення того, хто ми сьогодні і який театр сьогодні потрібен Україні.
Я думаю, що мізки дуже сильно прочищаються, твоє власне усвідомлення того, що є правда, що є добро, що є зло, дуже змінюється від того, коли ти пару ночей проводиш у підвалі.
Я можу сказати про себе. Я російськомовна людина, вихований у російськомовній родині. Я дуже люблю, любив — я навіть не знаю, як зараз сказати — російську літературу, як людина мистецтва... Це не означає, що я ніколи не любив українську культуру! Це просто означає, що я і сам зараз до кінця не зовсім розумію, а що мені з цим усім робити. Цей пошук, мені здається, саме і мусить розпочати театр. Ми мусимо знайти для себе найважливіші відповіді.
У театру мусить бути ім'я — Ігор Арнаутов
Справа в тому, що в Україні немає жодного театру ім. Квітки-Основ'яненка. Жодного! А чому, як не в Харкові, мати такий театр? Імені нашого земляка, драматурга, літературознавця, людини широких поглядів, культурно освіченої... Його називали ще «батьком українського театру». Зараз відмічається його 245-річчя. І випадає певний історичний шанс.
Ім'я у театру мусить бути! Можливо, це буде винесено нами на маленький референдум в самому театрі. Якщо колектив більшістю голосів прийме рішення, то ми будемо клопотати перед владними структурами про те, щоб назвати іменем Григорія Федоровича наш театр. Дуже хотілося б, щоб театр мав ім'я. «Колишній Пушкіна» не підходить. І «Дантеса» теж не хотілося б, щоб називали.
На жаль, нам зараз дуже важко, тому що є заборона працювати в самому приміщенні, збирати людей. І в мене до вас велике прохання до журналістів: щоб ви якось якомога гучніше звернулися до громадськості. Тому що ми виконуємо закони, розпорядження влади. Громадськість, наші глядачі, я гадаю, що можуть звернутися. Є слушна пропозиція від наших колег з театру Шевченка, щоб глядачі звернулися до влади з проханням відкрити театри. А глядачі на себе будуть брати відповідальність за свою безпеку.
Театри надають безпеку [більшості театрів ДСНС не дозволяє працювати через невідповідність укриттів у випадку ракетних ударів — ред.]. У нас є певні приміщення, де можна сховатися. Ми розуміємо, що зараз відбувається. Але хотілося, щоб люди мали змогу ходити в театр.
Харків — єдине місто в Україні, в якому театрам заборонено працювати. В Сумах працюють театри, в Чернігові навіть після прильоту відкрили сезон і працюють. Хотілося, щоб ми мали змогу, і глядач приходив до театру. Ми знаємо, наші закриті покази доводять, що люди дуже хочуть в театр.
Як змінюється репертуар театру в нових умовах?
У театру зараз є можливість, знову-таки — історична можливість змін. Репертуар перекладати? Може, і не треба. Є молоді і завзяті режисери. Режисери різні, які хочуть ставити вистави. Репертуарна політика мусить відбивати потребу. Потребу громадськості, потребу людей.
Під час війни не обов'язково ставити вистави про війну. Треба просто робити гарні вистави, щоб люди мали можливість дивитися різні вистави. За жанром, за стилем. Наприклад, зараз вже працюють чотири режисери. З ними треба буде відпрацьовувати репертуарну політику, тому що дуже багато ідей.
Треба класикою займатися. І навіть не програмними речами. Не те, що в школі, а навпаки. І щоб діти ходили не зі школою — вони інакше себе ведуть — а з батьками. Щоб і тато, і мама були поруч. Щоб діти могли дивитися виставу і дивитися, як поводяться дорослі. Треба деякі вистави поновлювати. Я з 1 грудня працюю, я ще не встиг збагнути, скільки і які вистави.
Вистави починають ставитись, але раніше, на жаль, репертуарної політики взагалі не було. А вона мусить бути, тому що театр на щаблі підіймає дуже серйозні теми. Так, я розумію: не вся трупа, не весь склад — хтось поїхав, хтось боронить країну. Зараз дуже важко набирати ті оберти, але хотілося б, тому що театр існує для глядачів. Зараз момент усвідомлення всього, що ми мусимо підіймати.
І треба було театру, щоб опалення працювало, розумієте? Побутові речі. Стоїть задача — комунальні витрати... Театр — це живий організм. Треба згуртувати команду, щоб вона працювала на театр, зробити структуру, створити художню раду. Треба запустити цей механізм, щоб підрозділи працювали. Щоб всі розуміли поставлені задачі і вирішували їх.
