Аватар пользователя Григорий Пырлик

«Посли доброї волі». Педіатричний десант на Луганщину

Лікар-хірург із «Охматдиту», заввідділення з Коломиї та головний офтальмолог МОЗ — це частина педіатричного десанту Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова, який минулого тижня відправився на Луганщину. У школах та дитсадках медики оглянули майже півтори тисячі дітей. Нащо їм їздити до пацієнтів за сотні кілометрів, чим вони можуть допомогти і як сприймаються місцевими? 

Медичне купе

— Пригощайтеся, це професорські деруни!

На дверях купе — напис «Службове», всередині на вішалці — камуфляж з нашивками Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова, на столі — звичайна поїзна їжа: хліб, ковбаса, чай, овочі. На походженні дерунів та пирога учасники застілля наголошують особливо: Оксана Вітовська зробила їх між двома відрядженнями — зранку повернулася з Одеси, ввечері відправилася в Рубіжне.

Вітовська в цьому товаристві — у статусі визнаної зірки. Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри офтальмології Національного медуніверситету ім. Богомольця та головний офтальмолог Міністерства охорони здоров'я. Колеги ставляться до неї з пошаною, хоча, здається, вона особливого пієтету не потребує.

— Мені не треба будь-яких умов, в юності я теж ходила в походи та спала у наметі, — жартує Вітовська.

Дитячий хірург Сергій Петрик у компанії — головний спікер. «Він наговорить вам на цілу книгу», — заздалегідь рекомендували його у ПДМШ. І справді: після розмови з ним та колегами тема педіатричних десантів вартує окремого матеріалу, хоча спочатку мала бути частиною іншого.

Сергій Максимов, Оксана Вітовська, Сергій Петрик

Сергій Максимов, Оксана Вітовська, Сергій Петрик

«Я взагалі дзвіночок», — каже про себе Сергій. Жартує, сміється, вимагає, щоб ми одразу до нього перейшли на «ти». Йому 29. В АТО вперше потрапив у січні — у складі медичного десанту ПДМШ. Тоді він провів у Попаснянській районній лікарні місяць, приймав і дітей, і дорослих, допомагав військовим лікарям.

— Коли хтось дізнався, що я дитячий хірург, до мене одразу почалося паломництво. Я питаю батьків: «Чому ви мені такі абсурдні питання ставите, у вас що, немає педіатра?». А вони кажуть: «Так, немає». На всю Попасну — два педіатри: одна пенсійного віку, одна — передпенсійного, — згадує Сергій.

За штатним розписом у Попаснянському районному центрі первинної медико-санітарної допомоги мали б працювати п'ять педіатрів. Але три вакансії не заповнено, пояснить нам вже на місці головний лікар центру Віра Гурова. Попасна надто близько до війни: від центру до лінії розмежування — приблизно чотири кілометри. А районна лікарня ще ближче: до неї від лінії фронту — метрів 800.

— Мені навіть пропонували квартиру, якщо захочу звільнитися та переїхати в Попасну. Але що та квартира, коли в неї будь-якої миті може щось прилетіти? — зізнається Сергій Петрик.

Переїжджати до Попасної він відмовився, але повернувся до Києва із рішенням сформувати десант саме з дитячих лікарів. Бо переконався — попаснянські діти лишаються поза медициною.

— Я відпрацював свою ротацію. Повернувся до ПДМШ, кажу: «Давайте ж трохи дітьми займатися». А мені відповідають: «Ти придумав — ти й займайся». Перша ротація педіатрів — це були мої найкращі друзі. Наприклад, стоматолог Макс Макаренко, який має приватну клініку в Києві та досить непогано заробляє. Телефоную, кажу йому: «Макс, порадь мені стоматолога…» А він першою ж фразою: «Я їду». О, педіатр є. Прийшов у приватну клініку, розповідаю клінічному ординатору історію. Олена Коробко слухає це все й каже: «Я їду». Так, сімейний лікар педіатричного прийому теж є. Покликав ще друга з нашої кафедри, ортопеда. А Льоша такий, домашнього виховання, каже: «Сергію, ну якщо дуже треба й тільки з тобою, поїхали». Ми в першу ротацію за два дні оглянули 283 дітей, ледь не вмерли, — розповідає Сергій Петрик.

 

У другу ротацію з Петриком поїхали вже 7 лікарів, у третю — 11.

— Доходило до того, що «Укрзалізниця» організовувала нам окремий вагон, бо не було квитків. Писав листа в «Укрзалізницю»: «Існує дефіцит медичних кадрів та допоміжного персоналу безпосередньо в місцях тимчасової дислокації військових частин та у прифронтових цивільних лікарнях. Тому на даний час готується педіатричний десант, планується виїзд семи дитячих лікарів. Діти — майбутнє України». І в «Укрзалізниці» вже думають: «Боже, їдьте, куди хочете, тільки нас більше не чіпайте». Причепили другий вагон, а в минулу поїздку президентську бронь нам знімали. Повірте, за 10 днів зібрати 11 фахівців з різних регіонів України й без того дуже важко, — каже організатор десанту.

За чаєм пасажири медичного купе пригадують, як спочатку на поїздки в АТО брали відпустки за власний рахунок — механізм відряджень МОЗ розробив пізніше. Інколи відрядження доводиться «вибивати» у начальства: якщо ти їдеш, послабляєш штат на місці.

Вже у Попасній медики зіткнулися з проблемою, якої не чекали — з несприйняттям з боку деяких місцевих жителів та медперсоналу.

— Старше населення не могло сприйняти, навіщо ми приїжджаємо. Бувало таке, що на огляд у школах міг весь клас не прийти. Бо діти на медогляд приходять із дозволу батьків. У кожного свої настрої, тим більше, якщо знають, що ми приїжджі. Я, наприклад, ніколи не приховував, що я з Західної України, «бандерівцем» мене називали, — розповідає завідувач приймального відділення Коломийської районної лікарні Сергій Максимов.

— Був випадок, коли ми привезли в Новоайдар гінекологів. А там працює місцева лікар. Вона каже: «А навіщо ви приїхали?». Ми відповідаємо: «Ви беріть своїх платних пацієнтів, а ми інших безкоштовно оглянемо, бабусь, соціалів (людей, які отримують соціальну допомогу — ред.)». А вона у відповідь: «У мене соціалів немає, у мене платять усі». Місцевим лікарям також треба жити. Це я приїхав — у Києві можу заробити десь ще, лекцію прочитати, у мене прийом у приватній клініці 426 гривень коштує, мені з цього відсоток іде. А там, крім лікарні, лікарям нема, де заробити. Зона АТО — це маленький соціум, де кожен шукає шляхи пристосування, бо всі їх кинули.

У Попасній, каже Петрик, він був закріплений у штаті як дитячий хірург. Але випадок, коли доводилося опікуватися дорослими, для нього був не єдиним. Він приймав всіх пацієнтів, які потрапляли до лікарні.

— Зі мною досі наш ортопед не говорить, бо в умовах Попасної я виконав ампутацію. Привезли у лікарню діда, за 90 років йому, з вологою гангреною, яка за добу з пальців перекинулася на всю стопу. Ампутація була необхідна за життєвими показниками.

Обділене Рубіжне

За три відвідування педіатри з десанту ПДМШ оглянули всіх дітей у Попасній і попрямували в Рубіжне. Чому саме туди, пояснює ветеран батальйону «Айдар» Ігор Радченко, який запросив медиків.

— Основні медичні заклади залишилися в Луганську, не всі лікарі звідти переїхали. А якщо переїхали, то в Сєверодонецьк, який вважається зараз обласним центром. Рубіжне залишилося обділеним. А тут багато дітей переселенців, до того Північний район, де ми зараз перебуваємо, віддалений навіть від центру Рубіжного.

Операцій у Рубіжному не заплановано, лише медогляди у школах та дитсадках. Але візит у першу зі шкіл починається з несподіванки. Немає світла, тож обладнання, привезене для професора Оксани Вітовської, не використаєш.

— Нам погодилася дати обладнання приватна клініка — вони самі з Луганська історично, працюють зараз у Києві та мають філіал у Сєверодонецьку. Сказали: «Все, що ми можемо, дамо, тільки дайте знати, куди та коли доправити». Але прибори навіть не ставили, бо немає електрики. Будемо перевіряти зір за звичайною таблицею, — каже Вітовська.

В очікуванні прийому чотирикласниці шепочуться одне з одним та питають у директора школи, чи не боляче буде.

— О, там прокрустове ложе! У кого задовги ноги — відріжуть, задовги руки — теж, — жартує директорка Рубіжанської ЗОШ №4 Тетяна Кривущенко.

Вже всерйоз у своєму кабінеті каже: допомогу приїжджих фахівців цінує.

— У батьків одразу більше довіри. Бо це вузькі спеціалісти, вони мають певний досвід роботи, батьки зацікавлені, щоб діти проходили саме такий медичний огляд. Лікарі залишають рекомендації, це стимулює батьків, щоб влітку відвезли дітей до фахівців, додатково оглянули, звернули увагу на ці рекомендації.

Прийом закінчується десь за дві години. Новачок цього десанту, педіатр із Харкова Марина Дяченко підводить підсумки.

— Стан дітей задовільний. Але хотілося б, щоб їх частіше перевіряв стоматолог. Бо з потрапляння інфекції до рота часто починаються захворювання. А так дітки позитивні, усі посміхалися, попри те що живуть у зоні АТО. Усі йшли на контакт.

Лікарі переміщуються в іншу школу. Усе повторюється: розселення по класах, черги дітей у коридорах, допитливе перешіптування між однокласниками.

Професор Оксана Вітовська каже: її завдання — не просто з’їздити раз, а зробити так, щоб сюди частіше приїздили інші лікарі.

— Як керівник— кого я можу відрядити, якщо не бачила ситуацію на власні очі? Я вирішила, що подивлюся сама, як можна налагодити роботу, більш-менш допомагати регулярно. Подивлюся також офтальмологічну службу дорослу, тому що є батьки, а вони так само без належної допомоги у цьому регіоні, — пояснює вона.

Місія доброї волі

Місія лікарів-«десантників» часто виходить поза суто медичні рамки, доповнює Сергій Петрик.

— Ми, ПДМШ, особливо дитячий десант — у своєму роді унікальна місія. Ми — як посли доброї волі від України. Ми приїжджаємо, одразу робиться розголос. До речі, головний редактор «Попаснянського вісника» спочатку потрапив до мене як пацієнт, з розсіченою рукою. А потім вони і всі почали про нас писати.

Десанти лікарів не вирішать проблему нестачі постійних фахівців на місцях. У тій самій Попасній, куди педіатричний десант їздив спочатку, немає дитячого дерматолога та навіть психолога — і це у безпосередньому наближенні до фронту.

— У нас був випадок: взяли травматолога. «Бахнуло» — і він вже телефонує з іншого міста, каже: вибачте, але я у вас працювати не буду. Ми не можемо гарантувати, що у нас все буде тихо. Нема лікаря у Врубівській амбулаторії. А сімейний лікар має бути і педіатром, і терапевтом. У районі не вистачає майже 60% лікарів. Треба підвищувати заробітну плату, але тарифні розряди встановлює МОЗ. Якби нам за направленням надсилали лікарів, хоча б на три, на п’ять років — хоча б хтось приїжджав з молодих, — пояснює керівник відділу охорони здоров'я Попаснянської райадміністрації Олена Кострова

Нині на Донбасі не вистачає близько 170 цивільних лікарів, розповідає директорка Департамента екстреної медичної допомоги МОЗ Тетяна Тимошенко. За її словами, недостатня укомплектованість закладів охорони здоров'я — проблема не лише Донбасу: «На Донбасі ця ситуація стала гострою, бо при озброєному конфлікті кожен розраховує на власні сили. Не кожен зможе жити і працювати під обстрілами. Частина людей виїхала звідти на інші території»

Чиновники намагаються залучити до роботи в зоні АТО медиків з різних регіонів країни. Загалом таких добровольців небагато — близько 20 людей. 

«У нас введений наказ, за яким ми звернулися до обласних управлінь охорони здоров'я, щоб вони сприяли у відрядженнях працівників. Якщо раніше люди їхали за рахунок власної відпустки, зараз вони відряджаються офіційно — на місяць. При цьому за працівниками зберігається робоче місце. Як правило, люди живуть в лікарнях, але є інші варіанти — люди взаємодіють, іноді кажуть: «Можна я ось туди поїду, там в мене є де жити», — пояснює Тимошенко. 

Чи можуть лікарі отримувати додаткові надбавки за роботу в зоні АТО? В міністерстві відповідають: програми стимулювання мають розробляти на місцях — ініціатива повинна йти від керівників медзакладів до обласних управлінь.  

«Будь-який заклад охорони здоров'я може розробити програму, звернутися до місцевої влади і попросити стимулювання лікарів у вигляді доплат і надбавок. Для регіонів зараз виділяються кошти. Управління мають всі важелі впливу. І в рамках виділених коштів вони роблять свої управлінські рішення», — пояснює Тимошенко. 

Під час поїздки на Луганщину лікарський десант оглянув 1283 дітей — більше, ніж планував — і вже готується до наступної подорожі — в Станицю Луганську.

Фото: Таня Косянчук

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.