Аватар пользователя Ирина Гнатюк

«Після Криму в мене перевернулося життя»

Своє колишнє життя 26-річна Олена Біла називає пасивним і відстороненим — до анексії Криму вона не відчувала своєї ролі як громадянина в державі. У 2014-му дівчина чітко вирішила, що не лишиться на півострові. Із Севастополя переїхала до Івано-Франківська і згодом пройшла до патрульної поліції. Раніше Олена майже не говорила державною мовою, нині вона вільно спілкується українською  чи не краще за місцевих. 

Кримчанка має освіту журналіста. Працювала за професію, поєднуючи її із захопленням серфінгом. Багато подорожувала — за кордоном навчала людей кататися на кайті. В інтерв'ю Олена розповіла, як за три роки змінилося її життя. 

Фото з архіву Олени Білої/Facebook

Фото з архіву Олени Білої/Facebook

У мене такий був трошки растаманський спосіб життя. Взагалі я особливо не думала про те, що є держава, є я — громадянин в цій державі, що є не тільки права у мене, а ще й обов'язки. Мені здавалося, що все круто — їздити, навчатись, кататися на кайті, сонце, вітер, Крим...

Події на Майдані й окупація мене дуже сильно сколихнули. Незважаючи на те, що у мене батьки абсолютно не підтримують мою українську позицію, друзі майже всі залишились «за Росію». Я змінилася — від такої людини, яка тільки лежала на пляжі та насолоджувалась морем і вітром, — почала відчувати всю біль, я не знаю, як то пояснити.

Я приїхала одразу же (до Івано-Франківська — ред.), випадково знайшла «Дім Сірка» (притулок для тварин — ред.) і зрозуміла, що якимось грошима великими я не зможу допомагати притулку, тому вирішила, чому б не ходити і прибирати, не годувати. Потім в мене з'явилось три собаки. І до цього часу я, окрім того, що поліцейський, продовжую допомагати притулку разом із колегами. 

Коли собак десь збивають вночі, мені завжди телефонують колеги: «Оленка, збита собака, що робити?». І або я приїжджаю вночі, або якось ми щось видумуємо. 

А ці три собаки  ви їх підібрали чи взяли з «Дому Сірка»?

Так, дві з них — з притулку. Першу собаку, лайку я придбала, коли ще якось не зтикалася з темою безпритульних тварин. Я цього не помічала. Так само, коли жила в Криму — безтурботно, ніколи не думала, що є в Україні великі проблеми. Є таке слово «лежні», ми просто лежимо і не хочемо нічого робити, щоб сама Європа до нас прийшла, щоб сміття само вивозилось. Випадки з моєї роботи доводять: людина може курити, кидати недопалок і казати тут же, що вона чемна, свідома людина. 

Вам доводиться робити франкцівцям зауваження?

Так, наприклад, я пояснила порушення, вже виношу постанову, людина погоджується, каже, я свідомий, я готовий оплатити штраф, нічого в цьому нема, я за честь, за гідність — і тут же кидає недопалок прямо на дорогу. Я кажу, ну про що мова, ми з вами 10 хвилин розмовляємо, а ви берете, кидаєте! 

Точка відліку — коли ви вирішили поїхати з Криму?

13 серпня 2014 року. Я вже зранку сіла в машину і приїхала сюди. Зібрала всі речі.

Але ви знали, що їдете назавжди?

Я взагалі не думала, що так може статися. Я просто поїду, потім там пройде кілька місяців, Росія скаже: «Все — ми вас всіх трошки розіграли. Все нормально, розходимося, Крим — український». В мене було дуже багато конфліктів з усіма, бо я носила футболки українські, мені друзі з Одеси передавали «візитки Яроша», і я, маючи такий характер, демонстративно в них ходила. Мовляв, спробуйте мені щось сказати. Це вже дійшло до того, що просто люди почали агресивно реагувати. 

Із журналістки в правоохоронні органи — чому так?

Коли приїхала, я не могла спілкуватись українською мовою, відповідно, навіть вести якісь програми чи записувати сюжети, в мене був би дуже смішний акцент. Навіть зараз, незважаючи на те, що я російською мовою пишу дуже грамотно, українською мовою — перечитую і думаю — я там такі помилки наробила, мені аж соромно. Я спочатку не знала, що робити, бо переселенець — це щось таке в нашій країні зараз — як «ніхто», мертва душа, ти нібито є — і нібито тебе нема. Тим не менше, мені здалося, що служити народу — це буде те, що мені потрібно.

Складно було потрапити в поліцію?

Я проходила всі етапи, співбесіди, тести. Мені було важко складати тести. 400 питань українською мовою — потрібен був час хоча б на те, аби це прочитати і перекласти. На той момент я все одно думала російською. Були певні слова, коли я навіть просила, щоб мені підказали. Наприклад, було питання, як часто ви пліткуєте — я сижу, дивлюсь, як баран, на слово «пліткарство» і не розумію. Телефоном користуватись не можна, перекласти не можу. Мені було дуже важко.

Було важко вивчити законодавство, бо я ніколи його не вивчала ані російською, ані українською. Але я вивчила, змогла. Мене підтримували колеги, хто зі мною навчався. Ніхто ніколи не сміявся з якихось моїх смішних слів, коли я російське вставлю. Коли я вже вийшла на вулицю, на патрулювання, я досить впевнено себе почувала з водіями, і навіть в стресовій ситуації я вже не переходжу на російську. Навіть із друзями, десь у Києві, я максимально спілкуюсь українською мовою. Facebook в мене українською. 

Можете пригадати своє перше патрулювання?

Я пам'ятаю свою першу постанову, коли ми вийшли в ніч — і це все було таке нове, в тому числі Prius. До цього ми бачили його два або три рази, нам його привозили. І потім одразу ти вже все маєш, і це вже серйозно. 

Зупинка на перехресті Мазепи-Довженка, там люди постійно зупиняються, і це заборонено. Ми з напарником десь хвилин 40 писали постанову на водія. Це зараз вона займає у мене 5-7 хвилин. Ми наробили купу помилок, в нас навіть не було ручки, я у цього водія брала ручку, аби винести йому постанову. Ми були в шоці, що ми його зупинили, він був взагалі у шоці, що це нова патрульна поліція його зупинила. Ми всі перебували в шоці, тим не менш, він отримав постанову. Я пам'ятаю, що водій був дуже чемний. 

За рік сталася якась переоцінка цінностей?

Все, що відбувається, тільки — від нас. Всім здається, що це хтось порушує, окрім нас. Що це хтось п'яний під балконом кричить. Але деколи ми самі дозволяємо собі по телефону за кермом спілкуватись, не пристібаємось, перебігаємо дорогу. Після Криму в мене перевернулося життя. З поліцією в мене перевернулося життя. Навіть не знаю, куди йому ще перевертатись. 

Ваш переїзд з Криму вас змінив?

Так, уявіть, що в мене було таке біле волосся, воно вигорало за літо, я була серфером. В мене на машині серферська дошка, купа знаряддя. Я навчала людей, жила у В'єтнамі півроку, але мені це тепер не цікаво... Зараз я можу залишити поліцію і їхати за кордон, куди завгодно, бо в мене купа друзів-серферів, у яких є станції. Можна кльові фотки в Instagram робити, для когось це ідеально, але в мене така біль за Україну, що я не зможу. 

Повертаючись до теми Криму — чи знайшли тут кримчан, які виїхали, чи підтримуєте зв'язок?

Так, є кримчани, їх зараз не дуже багато. В мене є дуже гарні друзі — хлопці-севастопольці.

Плануєте далі жити у Франківську чи далі рухатись?

Ні, я тут буду. Великі міста я не люблю, і я така трошки «насєдка». Де би я не була, не жила, навіть у В'єтнамі, всі казали: «О, russian, russian», а я завжди казала: «Ні, я з України». Ще до всіх цих подій. Хоча я розумію, що Севастополь — це суто проросійське місто на 150%. Ніхто там не сприймав Україну взагалі як державу. Але я себе завжди вважала українкою. 

Поліція — професія на життя чи є ще плани?

Я думаю, на життя. Як журналістів колишніх не буває, напевно, в поліції те ж саме — якщо ти вже складаєш присягу, то просто так розвернутись і піти я вже точно не зможу. Я йшла патрулювати, поєднювати патрулювання і ще щось дуже важко. У нас дуже багато людей вже перебігли в офіс, вони вже працюють з папірчиками, хоча ми всі навчались для того, щоб йти патрулювати, отримувати виклики, рятувати, допомагати. Але я бачу, що романтика ця зникає, більшість, особливо дівчат, переходять у теплі приміщення. Я пішла цілеспрямовано для того, щоб патрулювати вулиці, хоча це й важко, брудно і втомлює.

У ваших колег такі самі мотиви?

Я не можу за всіх сказати, бо всі різні. В Криму мені здавалось, що нічого мене не стосується. Ці всі президенти — вони самі по собі, я взагалі маленька людина, не чіпляйте мене, бо моя хата з краю, «я не при делах». Не думаю, що так всі вважають, але більшість все ж таки, ну щоб прийти, щоб так працювати по 14 годин, терпіти стільки негативу з боку людей — це ніякі гроші, нічого абсолютно не відшкодують. 

Коли спілкуюсь з водіями, я їм намагаюсь пояснити — робіть це для себе. Це ваша безпека, безпека інших водіїв, будь ласка, не робіть цього. 

Фото: Андрій Монюк/Facebook

Фото: Андрій Монюк/Facebook

Ці лекції люди сприймають спокійно?

Зазвичай так. Буває таке, що людина, наприклад, агресивно реагує. Десь людина робить правопорушення і каже — я ось не буду дотримуватись правил, тому що там Порошенко в офшор десь гроші виводить. І тоді я починаю говорити, от ви знаєте, я другу денну зміну прихожу на шосту ранку на роботу, працюю до 10 вечора, мені 26 років, як ви думаєте, мені приємно, коли я щось роблю для країни, а ви мені кажете, що Порошенко десь виводить гроші в офшор? 

Ви почніть з того, що ви виїжджаєте нормально з двору, не перетинаєте там подвійну суцільну смугу, хоча б пасочком безпеки користуєтесь, бо я багато бачу смертельних ДТП, і люди часто вмирають тільки тому, що не дбають про цей «нещасний» пасочок безпеки. Коли в мене є натхнення,  я так спілкуюся. Відчуваю, що десь трошки змінюю. Але це все одно важко — кожному ти не будеш так говорити. Ще я говорю, що з Севастополя. Я розумію, що вже нема України в мене в місті, нема і, можливо, не буде, швидше за все ніколи. Я кажу, ви ось втратьте Франківськ, а потім подумайте — ну просто уявіть собі, що у вас більше нема вашого рідного міста, нема друзів, нема батьків, нема школи — і от тільки так інколи доходить.

Три роки минуло, які відчуття?

Зараз відчуття, що це вже не повернеться. Севастополь завжди був проросійським. Я це вже зараз розумію, але я ніколи, чесно, не помічала. Я жила все життя, вивчала російську мову, найкраще свято — це день Військово-морських сил Росії. У нас ніхто так не святкує Різдво, ніхто не святкує Новий рік, я навіть, здається, день народження так не святкую, як ми всім містом святкували день ВМС Росії. Це було щось із розряду — феєричне. Всі кидали роботу. Пробки шалені — всі з'їжджались подивитись на ці нещасні БТРи, які пливуть з корабля, перпливають, на ці пушки. А зараз я думаю, Боже, це, напевно, щось з головою не те, щоб у 21 столітті пишатись не чистотою, не сучасним сміттєпереробним заводом, а якимись «желєзками», які по суті вбивають людей. До мене це дійшло якимось чином у 23 роки. 

Багато втратили, а що отримали?

Те, що було, це вже для мене якась історія. Для мене є моя країна, яка зараз переживає важкі часи. Але в мене є мільйони українців, є нові друзі, нові колеги, які мене підтримують. Це був важкий вибір, але що є, то є. В умовах війни, в умовах всього, що відбувається, у мене зараз дуже спокійні плани. Просто жити, якось більш-менш у цивільному житті допомагати і щось покращувати. 

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.