Аватар пользователя Владимир Маслийчук

Пам'яті Ігоря Михайлина

4 листопада помер Ігор Михайлин — доктор філологічних наук, професор, голова Харківського історико-філологічного товариства. Він довго хворів і тривало лікувався від раку, переніс операцію, був дуже слабким, однак неймовірно наснаженим і активним. 

Він провів засідання товариства 24 жовтня, подав статті до чергових томів — не лише Збірника Харківського історико-філологічного товариства, а й тих видань, де був постійним автором. Він не віддавав інтелектуальних боргів, бо не мав їх. Ми усі бачили його страждання, але усе затулялося неймовірною енергією, дивовижною пам’яттю (дійсно ж енциклопедист!), кмітливим поглядом на сучасні реалії. 

Його смерть була наглою і несподіваною.

Для української гуманітаристики Харкова Михайлин був далеко не «брилою», а усе ж «материком», на якому вона ж насправді трималася, і у певні часи мала, здавалося б, непередбачене (хоча ж радше дуже передбачене) підпертя, як у інституційному плані, так і мудрою порадою. І так само потрібними власним прикладом чи просто влучною фразою, блискучим дотепом.

Місце народження Ігоря Михайлина — Харків, хоча відмалечку — Мерефа. Містечко Мерефа — частина мегаполісу Харкова, насправді його віддалене передмістя, чи радше Артемівка (частина Мерефи, колись окремий хутір і село) — були для нього Батьківщиною. Це твердження набуває незаперечних ознак. Він надто любив Мерефу і Артемівку. І було за що. Артемівка — хутір харківського полковника Івана Сірка, названа так його зятем Іваном Артеменком.

І зовсім поруч від помешкання Ігоря Леонідовича була Артемівська Введенська церква — знищена велич барокової архітектури Федора Погребняка. Тут історія спрямована на національне — та церква у 20-ті рр. належала до автокефальної і до руйнації зберігала автокефалію. Професор жартівливо зазначав про своє патрилінійне коріння від донських козаків, а його бабуся, учителька, так справила на нього враження, що про щось окрім української філології годі було і мріяти. До усього, в Мерефі мешкав професор-філолог Олександр Юрченко, який був для Ігоря Михайлина учителем і порадником.

Працюючи в Харкові, своїй Батьківщині філолог присвячував багато часу. Його громадська діяльність, дуже помітна у Харкові, мала усе ж за основне поле діяльності Мерефу. Певний час він був депутатом Мереф’янської міської ради (у складні часи початку 90-х), активним учасником демократичних заходів, безпосереднім радником щодо змін топонімії, особливо в останні роки.

Місцеві діячі знаходили з його боку велику підтримку, навіть телефонували професору у будь-який час, аби дізнатися як те чи інше слово «буде українською».

Ігор Михайлин дуже тяжів до підкреслення місцевих особливостей, вкрай пієтично ставився до місцевих письменників, художників, громадських діячів, і це стосувалося простору усієї Харківщини. Чого варта його увага до самобутнього прозаїка з селища Печеніг Петра Василенка, до книжок якого професор писав передмови і навіть у 2009 р. видав окрему книжку про літературний портрет письменника. Дехто сприймав ті речі як провінціоналізм та причинкарство, зайву увагу до деталей. Але прикладом для наслідування у Михайлина був харківський професор кінця ХІХ-початку ХХ ст. Микола Сумцов (1854-1922), також уважний до деталей, гласний Харківської міської думи, голова Харківського історико-філологічного товариства, палкий прихильник українського слова. Паралелі Михайлин-Сумцов досить-таки очевидні.

Ігор Михайлин з відзнакою закінчив у 1976 р. філологічний факультет Харківського державного університету. Власне, з університетом пов’язана його основна трудова діяльність, злети, нові проекти і критика.

Він працював в університеті до останнього дня. Для моєї генерації, що легко змінює місця роботи, така прив’язаність до університету Ігоря Михайлина була дивовижною та старомодною. Після закінчення університету з 1976 р. викладав на кафедрі історії української літератури, 1982 р. захистив кандидатську дисертацію «Проблема художнього конфлікту в українській літературній критиці 1950-х-1960-х рр.».

Як історик української літературної критики Ігор Михайлин був неперевершеним. Щаблі кар’єри виглядають доволі успішними: старший викладач, доцент, професор; у 1993 р. захистив докторську дисертацію «Внутрішньожанрова типологія та еволюція трагедії в українській драматургії 1917-1987 рр.».

Успіх на цій ниві — це неймовірна працьовитість. Ігор Михайлин був завсідником бібліотек і як викладач, і як професор до останніх днів. Він захопливо згадував про часи «відсутності методики» після роботи над докторською після 11 години: «потім до вечора читати усе підряд». Його ерудиція дивувала і полонила. На засіданнях Харківського історико-філологічного товариства не було доповіді, де б він не поставив шерег питань, незрідка вносив певні уточнення, перепитував ті чи інші сумнівні моменти.

У науковому спілкуванні він видавався великою літературною енциклопедією, ба більше — гуманітарієм надшироких профілів, який чітко знав дати, імена, місцевості, коли йшлося про історичні доповіді не лише українського штибу, дуже добре орієнтувався у світовій літературі. Мені видавалося, що він був прихильником думки про катастрофу роз’єднання історії та філології, занадто ті науки виявлялися пов’язаними.

Добрий знавець літератури та критики Ігор Михайлин сповна ніс філологічний тягар, не лише у літературознавчому ключі — він сам активно писав вірші та прозу ще зі студентської лави, його літературні вправи у своїй масі недруковані, професор став членом Спілки письменників завдяки передусім літературній критиці та публіцистиці. Власні твори переважно прочитані лише у середовищі колег та друзів. Та сам пан Ігор вважав себе письменником — але де та в гуманітаристиці, особливо у історії (у тому числі літератури чи журналістики), межа між науковцем і прозаїком, можна лише вийти за межі наукової термінології.

З 1996 р. до 2012 р. Ігор Михайлин очолював кафедру журналістики. Він поринув у цю сферу й сам став активним журналістом у різноманітних виданнях, хоча мав певний журналістський досвід від часу публіцистичного підйому кінця 80-х-початку 90-х рр. Кафедра мала чимало випускників, а Ігор Михайлин багатьох учнів. Хоча, видається, що у часи «масової журналістики», саме діяльність філолога в журналістиці наштовхнулася на вагомий опір і часто безпідставну критику.

Основне місце боїв виявилося у розумінні Ігорем Михайлином журналістики як такої. Для Михайлина журналістика — філологічна дисципліна, історія літератури незаперечно містить у собі основну канву історії журналістики. Журналіст зобов’язаний отримати насамперед філологічну освіту. Філолог отримав неймовірний опір з кінця 90-х. Журналістика поставала новою дисципліною — соціальною комунікацією. Ця дисципліна мала існувати поза філологічними факультетами, мати у своїй основі комунікативну складову — розуміння нагальних потреб споживання, а не терзання щодо граматичної і смислової правильності викладу. Цей бій був програний філологією, відстояні позиції — крихкі, а після відходу Михайлина в Україні утримаються лише останні редути.

Це не крах його думок — це проблема «класичної освіти». Занадто багато свого часу Ігор Леонідович страждав саме через це. Його підручники чи екскурси в історію журналістики через наративність і насиченність фактажем були запотребуваними, однак багато хто не сприймає такі погляди на журналістику.

Нагінки на Михайлина як у пресі, так і на роботі мали і політичну складову. Ігор Михайлин був палким прихильником демократичних змін та великим шанувальником і захисником української мови. Він гаряче підтримав Помаранчеву революцію, сподівався на великі зміни у вищій школі, однак незмінність цієї сфери боляче вдарили по професору, він отримав реноме опозиціонера і постійні явні і приховані загрози щодо втрати праці і пониження статусу. Ігор Михайлин переживав це дуже болісно. Так само у важкі для Харкова часи весни 2014 р. Михайлин мав велику сміливість заявляти у своїй публіцистиці в Харкові та за кордоном про російську експансію та складні події березня-квітня у східноукраїнському місті. Багато кому тоді просто бракувало інтелектуальної відваги.

Моя основна співпраця з професором Ігорем Михайлином стосувалася Харківського історико-філологічного товариства. Ігор Михайлин був одним з ініціаторів відновлення цієї організації (що існувала 1876-1919 рр.) у 1989 р., її першим науковим секретарем (йому притаманною була звичка вести протоколи кожного засідання і надалі). З 1999 р. Ігор Михайлин очолив Товариство. Зберігаючи свою незалежність і відданість науці, Товариство постійно функціонувало і функціонує дотепер. Це неймовірна річ в українських реаліях. Щороку професор Михайлин на звітно-виборних зборах просив відсторонити його від головування, але настільки він переймався цією організацією, що про заміну не було і мови. Це незамінна втрата для ХІФТ.

Ігор Михайлин був людиною неймовірної інтелігентності та толеранції, дуже обов’язковою і надзвичайно чуйною. Ще студентом я не ходив на його лекції з історії української літератури на істфаці, але варто було мені на заліку витягнути «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, твір, яким я щиро захоплювався… Доля цього випадку і моя відповідь зробили мене в очах Ігоря Михайлина добрим знавцем української історії та літератури (хоча тоді це було не зовсім так).

Він завжди вибачав мені невеликі недбалості, запізнення чи недоробки. Нині дуже прикро за них. Професор завжди простягав руку підтримки і допомоги, переймався радше не своїми клопотами, а переживав через невдачі чи дріб’язкові неуспіхи своїх учнів, товаришів, колег. Його людяність була неймовірною і, здавалося, часто неможливою у таких жорстоких українських реаліях.

Він помер у суботу, не додзвонившись до секретаря Товариства, навсидячки, обійнявши дружину… І як нам тепер без його запитань, порад і фраз, без безмежної його допитливості і доброти? Царство небесне, Учителю та Товаришу!

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.