ЛЬВІВСЬКА БРАМА

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

Оповідання

1.

...Як тебе не любити, Києве мій! Ну, не любити можна по всякому. Можна тихо і злобно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна відверто, з розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут і тепер. На задній лаві довжелезного тролейбуса-гармошки, де біля протилежного вікна куняє, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловік, і ще кілька спин пасажирів видніються спереду в перспективі. Салон освітлюється тьмяно, та ще іззовні стукотить по корпусу й стікає віконними шибами цей занудний жовтневий дощ... Ні, такого тебе я й справді не люблю, мій Києве, столиця моєї держави, плюс-мінус матір всіх руських городів.

І якої, питається, біди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча, де ж йому жити іще, на Інститутській, чи на Городецького він однокімнатної гостинки в панельному блоку не винайме. Бо, по-перше там блоків не будують, а по-друге, навіть коли б їх там десь і притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сім’ю годувати. Отож і тулиться на Куренівці. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будівельних котлованів. Ти десь про це читав, чи то у віршах, чи у прозі. Здається, навіть книжку про це видали. Ну й мало їм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повідчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, років сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми їдемо зараз? Ага, хріна тут побачиш за цією зливою. Оно аж у салон стікають хвилясті холодні цівочки, десь, видно, кватирка на вікні не до кінця притулена. Бр-р-р...

Якісь будинки пропливають за вікном, тепло світять затишними кухонними вікнами. Та чого там, метра не проїдемо, «Лук’янівську» мусить бути видно. Онде, на передні двері якась хамка преться з собакою. Ну, звичайно, бультер’єр, і без намордника. «Нє бойтєсь, нє бойтесь, собачка нє кусаїтца...» А псюра тягне її по салону, важко віддихуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримує. Сахаються, відсуваються поодинокі спини пасажирів. Невже вона хоче сісти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожнє місце, навіть два. А то б пес почав принюхуватися, лізти, лизатися, тощо. Ти ж знаєш, як на тебе реагують пси, коли ти напідпитку. Тут ця Іванова горілка стоїть у грудях і ніяк не хоче нижче опускатися, лише час від часу дає про себе знати конденсованими випарами, й ти, щоб не гикнути, мусиш зціплювати щелепи. А у бультер’єра, між іншим, коли він зціплює щелепи, сила стиснення досягає тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаєш, багато це, чи мало. Хтось тобі розповідав. До прикладу, двері у вагоні метра, коли зачиняються, то, здається, мають десять атмосфер. Чи вісім? А горілка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п’єш білої, вже багато років, і це була чистісінька правда. Проте Іван зумів тебе переконати, що горілка не зовсім біла, що вона підфарбована – на дні пляшки і справді плавала розкисла перчинка зовсім не червоного, а якогось блідо-жовтуватого кольору. Ну ти й ковтнув.

Он нарешті якась літня жінка з господарчою картатою торбинкою і складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та відгавкується, пес теж насторожився, підвів голову. От якщо вона зараз нацькує пса на літню даму, що буде? Викликатимуть міліцію? «Сержант Пономаренко, на восімнадцатом маршрутє покусаніє чєловєка собакою. Під’їдьте, розберіться...» Ага, саме охота зараз тому Пономаренкові пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, в таких випадках тролейбус робить екстренну зупинку? Де? Ми їдемо зараз якимсь довжелезним звивистим підйомом, за вікнами темно, тільки дерева й кущі мокро виблискують у світлі фар автомобілів, які обганяють нас, поспішаючи угору. Ще звивина, і ще, як у мозку в генія, чесне слово.

Нарешті поворот, майже під прямим кутом, а за ним невдовзі й зупинка. Хамка з бультер’єром залишає салон, вже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Літня жінка з картатою сумкою, осмілівши, викрикує їй услід якісь образливі слова і фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, з якої летять бризки на інших пасажирів. Хазяйка бультер’єра озирається, вигукує «Сама ти такая...» і силоміць стягає пса сходами донизу, в неосвітлені калюжі на хіднику. Двері тролейбуса зачиняються. «Наступна зупинка – вулиця Баггавутівська!»— Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене... Але звідси, здається, вже дві чи три зупинки до метра. Великі розлогі дерева, рідкі ліхтарі, якийсь металевий паркан з протилежного боку вулиці. Деякі спини-пасажири розпростуються, підводяться зі своїх місць, лаштуються виходити, і врешті, підсмикнувши коміри, натягнувши каптури та розчепіривши над головами парасолі, пірнають у темряву чергових зупинок, які тепер пішли густо, одна за одною. В салоні лишаєшся тільки ти і чоловік з задертою головою біля протилежного вікна. Он з кабіни визирає водій, точніше, жінка-водійка. Вона вдивляється у напівтемряву, намагаючись розгледіти вас: «Пасажири, слідуюча конєчна!..» Чоловік біля протилежного вікна раптом злякано схлипує, крутить головою. «А стадіон «Спартак» уже проїхали?» Він схоплюється з місця, біжить до кабіни й починає про щось перемовлятися з жінкою-водійкою, час від часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи і скрушно знизуючи плечима – як же я так, як же це...

Тролейбус причалює, чоловік, і далі зойкаючи, вискакує в розверзті двері й зникає у темряві. «Метро «Лук’янівська!» – вже тільки для тебе одного повідомляє жінка-водійка, відчиняючи загорожку й виходячи з кабіни. На ній оранжева безруківка й брудні засмальцьовані рукавиці, якими вона зараз буде від’єднувати штанги від дротів.

Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кісточки, якраз урівень з бортами твоїх черевиків. Трішки дощової рідини влилося досередини, заструменіло по шкарпетці. Ч-чорт, яка вона холодна... Бігом, вперед, до рятівних скляних дверей, ні, не «Макдональда», а тих, поруч, о, а вже міліцейські сержанти (й Пономаренко серед них) контролюють вхід, це значить, десь дванадцята добігає. Гарно собі посиділи... Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз, і ще – не дихати, ні в якому разі не дихати, не вдихати, не видихати, жетона з кишені, блискавично його у щілину (о, вдалось потрапити з першого разу!) – і вниз, чарівними рухомими сходами, порожніми, майже порожніми, он де го, далеко унизу кілька постатей сходять на твердь підземну, та ще позаду тебе чуються угорі голоси, останні пасажири цієї доби, яка ось-ось закінчиться. Ти не біжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лівою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикається й лунає записане на плівку попередження про те, що бігти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе, або інших пасажирів, яких, щоправда, від тебе в радіусі метрів тридцяти немає жодного. Тож ти досягаєш нижньої сходинки, так нікого й не травмувавши, і саме вчасно, бо з тунелю долинає ревище потяга, який о такій порі проїздить тут один раз на п’ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрібно поквапитися, підбігти, послизаючись на полірованому граніті перону, рвучко завернути під колону і влетіти, трохи захекавшись, у роззявлені двері абсолютно порожнього вагона. Можна присісти, десь тут ближче до дверей, поки потяг все-одно стоїть, машиніст же недарма римується зі словом «гуманіст», він, напевно, чекає тих далеких останніх пасажирів, чиї голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але ні, гуманізм виявляється нетривалим, у вагоні лунає «Обережно, двері зачиняються!» і ви, набираючи швидкість, влітаєте у тунель.

Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п’яну голову не проїхати наступну станцію – до неї, правда, ще далеченько – бо там потрібно буде зробити пересадку на іще один такий самий останній чи передостанній потяг, інакше до Святошина доведеться діставатись іншим способом, невідомо яким, бо на таксі в тебе немає, залишилося гривень, може, зо п’ять, ніхто за таку суму не повезе тебе через пів-міста, та й Оксана тебе теж не зрозуміє, якщо ти відчиниш двері десь годині так о третій ночі. Але ні, он вже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба підвестися й вийти у гостинно розверзті двері, за спиною чується ще одне оголошення, так-так, обережно, двері зачиняються, наступна станція «Театральна»... Що? А це ж яка? В голові магнітофончик слухняно прокручує попереднє неуважно прослухане повідомлення, точнісінько як на автовідповідачі в телефоні: «Станція «Львівська брама», технічна зупинка». Оце так!.. Що ж робити? Що це за станція?!

Потяг відходить повз тебе в овальну глибінь тунелю, пролітають самотні постаті пасажирів у освітлених вікнах вагонів – і настає майже цілковита темрява. Під ногами – якась цементова підлога, суха й холодна, ти відчуваєш це дуже виразно, обома ногами, особливо лівою, тією, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаєш з лівої на праву, твої підошви з похрупуванням давлять якісь грудочки, хочеться вірити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потрохи звикає до твоїх очей – чи, може, навпаки? – і ти поступово починаєш бачити якісь темно-сірі колони, напевно, теж запилюжені, з кінцями арматури, що стирчать угору і донизу, їх слід обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною – і тепер можна роздивитися праворуч-ліворуч. Саме ліворуч в суцільній темноті, яка там, ліворуч, перестає бути суцільною, можна побачити трішки світла, неначе каганець у великій скляній посудині. А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, в якій сидить жінка у синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і присвічуючи собі ліхтариком, читає газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертає ліхтарика у твій бік, висвітлюючи усього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:

— Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить...

І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт з прес-конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як знизавши плечима, йти до завмерлих сходів ескалатора і починати підійматися ними, рахуючи знічев’я не одиницями а десятками: двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят... В роті швидко пересихає, все ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров’я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний вже до Страшного Суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідаючи на східцях і дивлячись униз, зауважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось вже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою кам’яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди-сюди, покахикування. Ще сімдесят-вісімдесят-дев’яносто, та знову десять-двадцять-тридцять, невеликий перепочинок – і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи у горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї пригледітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, рухається невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі – таки кам’яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру і говорить з виразним галицьким акцентом:

— А я си подивила вниз, і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година?  

Намагаєшся подивитися на годинника, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс «умгу».

— Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти... А вам далеко додому? Не на Сихів? – жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя, знизу вгору, й ти помічаєш, що вона ще не стара і досить симпатична. Тож ти пускаєш повз вуха її запитання, всміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже зауважив у протилежній стіні, трохи ліворуч.

— Чекайте, пане. – Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе усього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. – Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує... То ту в нас рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.

— Та ні, дякую, я вже якось... – Ти підходиш до скляних дверей, зауважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2.

Ого-го... Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника й жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях, або у Львові... Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій, саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул.ген.Коновальця». То це що – справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток – і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків зауважуєш телефона в невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високих скляних дверей, з яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих – за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» – їх не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч неначе зі стіни виходить жіноча постать з відром і пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, з прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо, й далекозорість твоя в такому випадку не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро і відступила у двері, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою – таки з усмішкою! – чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш досередини, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:

— Пані, скажіть, це й справді Львів?

— Но, видите! – вона задоволено розводить руками, – Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят, і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити, йдіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.

Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренького плаща, зачиняє двері на ніжку від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, в якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які, навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці доводиться пригинатися, а тобі – пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений з усіх боків внутрішній дворик – таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т.п. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності, і водночас якимсь незрозумілим затишком. Після промозклої ночі і дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном і старовиною. - Пане Юзю! Пане Юзю!.. – погукала жінка в глибину захаращеності. – Ще не спите?

— Добрий вечір, то ви пані Олю?! – з-за лаштунків, з-поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна корінаста постать. Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Вбраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат, чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. В руці тримав люльку, яка поширювала навкруг приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче й ти зауважив, що волосся у нього на голові руде і ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного і тривалого вживання алкогольних напоїв. – Маєте до мене справу? – це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж взяла слово першою.

— Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік з тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?

— Так, звичайно. – пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно у напівтемряві кімнати. – Прошу сідати.

Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору і під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя і про щось швидко зацокотіла йому майже у саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.

— Добре, пані Олю, дякую. – Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне «добраніч», зникла за дверима.
— Ну, то ви таки сідайте. – пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв з ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною мовою, хоча й з паузами, видно, ретельно добираючи слова. – І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.

Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! Присівши на козетку, випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими скляними й цілком закритими дерев’яними полицями, на шафах ще якісь упакування, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти – все це розставлено у напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно певної системи, хоча й досить складної. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких підіймається пара – вона змішується з ароматом його люльки і творить дивовижний п’янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою вже й невідомо на що ставить тацю.

— Прошу частуватися. – Він всміхається замисленою посмішкою і дивиться тобі просто в очі. – Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю по ночах, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися, як удома.

Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощ. Невже це все з тобою? Гіркуватий смак напою м’яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно і погідно. Потрохи відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.

— Я вам дуже вдячний. – Ти нарешті вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою і дивиться тобі в обличчя відкритим, ласкавим поглядом.

— Не варто дякувати. – Видихає він разом з черговим кільцем вишневого диму. – Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо як я зауважив, вас то зацікавило...

— Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. – Без великого бажання вести світську бесіду, ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Всупереч загально прийнятому поглядові на цей напій, ти після нього дуже хочеш спати.

— Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте... – пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він взагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: - Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам все покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше, чи, може, все, що для вас буде найцікавішим...

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами й стелажами, і повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша – роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.  

— Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? – пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть і справді дороге йому, тож ти силоміць зображаєш інтерес на обличчі, розклеплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль, чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

— То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати. – й він подає тобі штатива до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонного штатива, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

— Дуже цікаво. А чиє це волосся?

— Ото ж бо і є! – пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. – То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, - він тицькає пальцем у крайню пробірку, вміст якої найсвітліший, аж до жовтизни — це є волосся з бороди нашого першого президента.

— Хіба наш перший президент носить бороду? – не одразу розумієш ти.

— Не носить, а носив. Йдеться про того першого президента... – пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

— А-а... Ви про Михайла Сергійовича...

— Саме так. Ви вірно все розумієте. Тут є ще волосся з голови нашого попереднього президента, і нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

— А ви що, його продаєте?

— Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати... – пан Юзьо підшуковує відповідного пояснення. – Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви може знаєте, можна використовувати при чаклуванні.

— При чаклуванні? – сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися: чи він просто божевільний, а чи придурюється.

— Я не є вар’ятом, як ви може подумали. – Пан Юзьо явно знову читає твої думки. – Але я насправді маю такий крам, й часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, - він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, - там я маю і волосся Волошина, президента, Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всякий випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас в руках – тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів  України.

— Наступних? – ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш в руках, зі справжнім, непідробним подивом.

— Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. – Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки і прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. – І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте. – Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери «НаНа».

— Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує. – висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.

— Ви помиляєтеся. «НаНа» – це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш, українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус – «Надія Нації».

— Он як?

— Саме так. І ви знаєте, на нього попит є, і досить високий. Все це почалось, коли він був іще на своїй першій посаді, керівником Нацбанку здається?.. Саме тоді до мене приїхала одна пані. Вона українка, але з діаспори. Тота пані дуже хтіла трохи його волосся. Я тоді його ще не мав, але через одного фризьєра... через перукаря – поправився пан Юзьо, знову вмочив вуста у каву і продовжив, - ...тож через одного перукаря у Києві я зумів досить швидко дістати потрібну кількість, і та пані від’їхала задоволена. Вона хтіла заплатити мені долярами, але я на той час грошей не потребував, тож замовив у неї дещо інше. І зараз я вам покажу, що вона мені привезла наступного разу. – Він знову жваво підхопився й майнувши у глибину своїх шаф, з’явився звідти, тримаючи перед собою синє жіноче плаття на елегантних плічках. – Ось, можете помилуватись.

— Це що? – ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. – Це саме те синє плаття?

— Ви цілком правильно сформулювали: саме те. Там, у ФБР вони після закриття справи поклали його на збереження до сховища, на довічне збереження, себто назавжди, на віки вічні – і ось воно в мене.

— Але навіщо воно вам?

— Ну, ви ж розумієте, ніколи не знаєш, що тобі може знадобитись у майбутньому. Окрім того, це плаття дає владу одразу над двома людьми: над тією, що його носила, і над тим, хто на нього... Ну, ми з вами розуміємо, про що ходить... – пан Юзьо підморгнув тобі й знову зник поміж шафами.

— А ось, прошу подивитися ще й на таке! – Вже за кілька секунд він акуратно вийняв з твоїх рук штатива з пробірками й поставив просто перед носом іще одного, в якому пробірки стояли незакорковані. – Тут у мене зберігаються нігті. Переважно нігті з рук, хоча є й з ніг. Ось ці на сьогодні найдорожчі. – Він потрусив перед твоїми очима пробірку, в глибині якої червоненькими серпиками лежало кілька обрізків жіночих нігтів, міліметрів по п’ять-шість завширшки. – То є нігті нашої головної опозиціонерки. Їх, щоправда, досі ніхто не запитував, але я певен, що й на них настане час. Обережно, не пораньтеся! – попередив він, спостерігши, що ти намагаєшся висипати з пробірки одного обрізочка собі на долоню. – Нігті мають свою енергетику, відмінну від енергетики волосся!

Його балаканина все більше починала скидатися на якусь науково-популярну лекцію. Але якщо він і справді каже правду? Ти перевів погляда на пузату колбу, яку він діставав з полиці у шафі. Колба була заткнута масивним гумовим корком, у кількох місцях перев’язана дротом, а всередині, за склом повільно клубочилась якась рожевувата піна.

— То є, прошу пана, унікальна речовина. – Пан Юзьо, коли хвилювався, починав розмовляти більш по-галицьки. – То є слина іще однієї визначної опозиціонерки. Ви думаєте, мені було легко її здобути? Мусів наймати хлопців. Коли пані Н. приїздила до Львова на зустрічі з виборцями, хлопці замаскували пробірку під мікрофона одної нашої радіостанції і встановили його на трибуну, звідки пані мала промовляти. І так ото трохи накапало, як видите... як бачите. Добре, що я одразу вжив пробірку з термостійкого скла. Оно, дивіт, дивіт си, що вона виробляє! – він показав колбу, в якій рожевувата піна здіймалась, намагаючи по стінці підібратися до горла і вже майже сягала корка. – Надзвичайно активна й агресивна речовина. І, до речі, я вже маю на неї покупця. Нині вранці отримав факса. Мені написали з дослідницького центру, з Гамерики. Оно, можете переконатися! – він показує тобі здалеку рулончика факсового паперу, на якому можна згори розгледіти надрук великими літерами «Center for Nuclear Research» – Лос Аламос, Каліфорнія... Пропонуют мені за ту речовину п’ят тисяч долярів.  Хіба продам...

Сон вже остаточно злетів з тебе. Ну добре, ти справді у Львові. З цим ще можна якось змиритися, хоча тут теж багато незрозумілого. Але ти не тільки у Львові, ти ще й у лігві, чи як це назвати – в печері чаклуна?!

Пан Юзьо вчергове прочитав твої думки:

— Ви си тільки не хвилюйте! – заспокійливо підніс він руки. – Я вам нічого поганого не зроблю. Я вже все зрозумів, ви є звичайний чоловік, рядовий обиватель, середньостатистичний громадянин, як то часом називають у газетах. І ви не мусите боятися. Я на вас не застосовуватиму жадних чарів. Та й, чесно кажучи, я не є чаклуном. Я тут всього лиш сторожую ночами. І описую наявні експонати. Складаю повного каталога.

— Все-одно мені важко віриться... – зізнаєшся ти.

— Но, бачите, у житті часом трапляються події, в які важко віриться. – Пан Юзьо знову сідає прямо перед тобою і пильно дивиться тобі в очі своїм добрим ласкавим поглядом. – Але можете мені повірити, все то діється з вами насправді. А показати вам ті свої деякі екземпляри я мусив, щоб попросити про одну послугу.

— Яку послугу? – Ти видихаєш це запитання з острахом, хоча з усієї сили намагаєшся тримати себе у руках.

— Цілком дріб’язкову послугу. То вам майже нічого не вартуватиме. Принаймні, ви відпрацюєте і ту філіжанку кави, і це тепле приміщення, в якому можете перебути негоду. – В голосі пана Юзя зазвучали нотки правдивого галицького меркантилізму. – Бо у світі нічого не буває задармо... – Він помовчав, і, мабуть, зрозумівши, що вразив тебе жорсткістю своїх вимог, додав після паузи. – Але то ще не все. Якщо ви погодитеся, я беруся також доправити вас назад у Київ. І зроблю то швидко й безкоштовно. То як?

Ти не мав чого відповісти. Тож сприйнявши твоє мовчання за знак висловленої згоди, пан Юзьо вдовлено крекнув і заходився розпалювати погаслу люльку. Пустивши кілька пасем диму, він нахилився до тебе і делікатно взяв за лікоть:

— А зараз мусите підвестися і йти зі мною. Покажу вам ще дещо важливе зі своїх експонатів. Може навіть – найважливіше.

Ти підвівся йому назустріч всім своїм ще трохи ватяним тілом, стрепенувся, й обережно ступаючи між коробок та шаф, пішов у глибину його загадкового складу. Йти довелося недалеко. Проминувши два ряди шаф, пан Юзьо спинився, встромив до рота люльку і вказав тобі на підлогу – Ось, прошу подивитися...

Дивитися, власне, і не було на що. На паркеті, застеленому якимись старими газетами, лежав, де-не-де підтікаючи бруднуватими цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом.

— Що це таке? – ти підвів очі на пана Юзя.

— То і є, прошу пана, моя найбільша проблема. – Пан Юзьо раптом споважнів і заговорив крізь зціплені зуби, не витягаючи люльки з рота. – Вона мені захаращує тут приміщення, лежить уже кілька років, і я не можу з тим нічого вдіяти. Тому ви й мусите мені допомогти. Бо понєваж ви не є людина публічна, тож я від вас не потребую ні волосся, ні навіть, перепрошую, малої кози з носа. Потребую тільки малої помочі.

— Так що це таке? – ти вирішив одразу не піддаватись, і з’ясувати все до кінця.

— То є, прошу пана, Українська Ідея. Так-так, ви си не дивуйте... – Пан Юзьо знову схвильовано підпустив у мову галицизмів, вийняв люльку з рота і рвучко вибив її у долоню. – Вона, як відомо, не спрацювала, ну, принаймні, так було оголошено громадянам. І ось її привезли сюди, до мене. Бо вони, бачте, не знали, де зберігаються подібні речі! – сердиті нотки досить виразно прозвучали в його рівній і спокійній мові. – Довідалися, же у Львові є подібне сховище, привезли ту, і скинули мені просто під дверима. Що я мав робити? Взяв її, затягнув сюди, прийняв на баланс, позаписував у всі книги... А вона ту мені лежит, смердит, не піддає си жадній класифікації!..

— А з чого вона складається? – продовжував з’ясовувати ти.

— Ой, не раджу вам заглядати досередини. Ніц доброго ви там не побачите. – Пан Юзьо вже трохи ніби заспокоївся. – Її треба сприймати і споживати саме так, не розгортаючи. Як ідею в цілому, не беручи до уваги складових. Але ні, то я не так сказав – «сприймати». Я хочу її позбутися! Я її вже списав по акту, як таку, в якої вичерпався термін використання. І ви мені тепер мусите в цьому допомогти. Ну, берімося!
За цими словами пан Юзьо нахилився, вхопився за один край поліетилену й потягнув прямо разом з брудними підмоклими газетами у бік виходу. Ти цілком автоматично вхопив протилежний край і почав допомагати. За кілька хвилин ви вже дотягли згорток, який виявився не таким вже й важким, під самі двері. Пан Юзьо випростався, витер долоні об свої спортивні штани і звернувся до тебе.

— Як я вам пообіцяв, я доправлю вас до Києва. А ви мусите мені пообіцяти, що позбудетеся цього пакунка, коли прибудете туди. Тільки прошу вас зробити це саме у Києві, і в жодному разі не десь, не по дорозі.

Ти кивнув, хоча дуже погано зрозумів промовлені до тебе слова. Та сперечатись чомусь не хотілося. Втома знову вступила у тіло – середина ночі, в таку пору треба спати, а не тягати пакунки по підлозі. Ти доплентав до козетки і опустився на неї, роздивляючись свої долоні. Пан Юзьо подав тобі якусь вологу шматину, і ти витер об неї руки.

— Зараз я зроблю нам іще раз кави, а тоді викличу для вас таксівку. – Він попрямував за шафи й забрязкотів там начинням. Невдовзі звідти попливли пахощі кави й вишневого тютюну – певно, він там знову натоптав свою погаслу люльку. Ти схилився на спинку козетки і заплющив очі, лише на хвилинку, на чверть годинки, щоб у голові проясніло...


3.

Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці «Гідропарк». У голові шуміло, в роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами широко й спокійно плинув Дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потрохи підіймались догори – чи може це земля так парувала? Де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, на далекі кручі з золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, зауважив на лавці поряд із собою великий продовгуватий пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.

Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього увійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунка і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. «Нічого, нічого, я зараз виходжу...» – намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь чому пхалися до міста в таку ранню пору.

На зупинці «Дніпро» двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витяг Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхуючи. Поліетилен в деяких місцях порвався і неприємний затхлий дух вдарив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунка через трамвайні колії у бік ріки.

Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згортка до кам’яного парапету й зупинився перепочити.

Внизу, піді мною сірим потоком текла вода. Згори, з боку Труханового острова йшов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок і пасма диму попливли над холодною водою. З платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один з них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.

Я шарпнув пакунка догори, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку ізсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився і не без огиди підібрав з тротуару продірявленого черепа, вкритого м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток. Впхавши все це назад, у дірку – на книжечці майнув напис «Кобзарь» чомусь з м’яким знаком у кінці слова – я, присівши, таки перевалив усього згортка через гранітний бар’єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету донизу, і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії й проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі і в цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами, поруч з дзвіницею побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.

«Як тебе не любити, Києве мій...» 

Марія Приймаченко

Марія Приймаченко

Редактор: 
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.