01/10/2023 — 23:35 | АВТОРИ: КСЕНІЯ ЧЕШКО, МАРИНА ВЕРЕЩАКА

«Я бачив усе», — каже заслужений архітектор України Аркадій Усик. Він пережив Другу світову війну, полон, доклався до повоєнної відбудови Криму, працював у міській владі Керчі, був головним архітектором Сімферополя, керував проєктуванням та будівництвом тролейбусної лінії Сімферополь — Алушта — Ялта. Повномасштабне російське вторгнення Усик зустрів у селищі на південь від Харкова. Сутність «русского мира» він усвідомив задовго до 24 лютого 2022 року. Про своє «кольорове життя» та майбутнє Харкова 102-річний архітектор розповів «МедіаПорту».    

Дім 

До будинку архітектора йдемо із його донькою. Ганна живе по сусідству і радо зустрічає гостей — батькові буде з ким поспілкуватися українською. Ще до вторгнення рф та анексії Криму Усик залишив півострів. Тоді родина намагалася зберегти усі сімейні цінності: «Батько казав: «Цю картину я можу залишити для майбутніх жильців. Я відповіла: я не залишу чужим людям».

Аркадій Усик чекає нас на другому поверсі невеликого будинку. Зі знімальною апаратурою складно розвернутися на гвинтових сходах. Для Усика така тіснота — в поміч. Він вже не може пересуватися так вільно, як колись, і повсякчас має за щось триматися. З цієї ж причини архітектор відмовляється жити в будинку доньки — «занадто просторо». 

«Моя донечка. Моя сім'я — моє все», — відповідає Усик на питання, що для нього є дім.

Ця земля рідна для Ганни Аркадіївни. Її дід, батько Аркадія Усика, отримав її 1947 року. Поки інші діти відпочивали на курортах Криму, Ганну, навпаки, привозили на канікули під Харків. Сад у дворі закладали дід із батьком. Ганна показує старі яблуні — вони й досі дають молоді гілки.  

Полтавщина — Харків

Аркадій Усик народився в Полтавській області. Коли йому було п’ять років, батьки — сільські вчителі з села Канави — переїхали до Харкова. 

«Тоді я дізнався, що крім української, є ще якась мова, якою мене хлопці дражнили у дворі. Я тоді почав розуміти, а розмовляти російською не міг», — згадує Усик. 

Він охоче ділиться спогадами, але більше розповідає про те, про що сам би хотів. З роками погіршали слух і зір, тому користується слуховим апаратом та збільшувальним склом.

Усик вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту 1939 року, першокурсником його забрали до армії, потім на фронт.  

«Пам'ятаю останні теплі дні вересня, матір та батька моїх, засмучених, звісно. Але моя гордість і те виховання, яке я отримав, не дозволили мені скористатися моєю короткозорістю, яка, можливо, дала б мені можливість звільнитися від призову, — писав архітектор у своєму щоденнику. — Так чи так, але я потрапив до команди, яка прибула до Москви, Московської пролетарської дивізії. Нас помили у лазні, видали обмундирування, що незвично пахло. Командир відділення Вася Куліш показав, як треба обгортати онучі (взуваючись) у чоботи». 

«До речі, цей найважливіший елемент солдатського побуту я освоїв відразу і твердо: у майбутніх важких переходах і маршах я ніколи не травмував свої ноги через неправильно намотані онучі. Мене спочатку вразило, що дивізія суцільно складалася з червоноармійців, покликаних з України. В основному це були сільські хлопці, з освітою у 4-7 класів…Такий національний склад нашої полкової школи та й всього 6-го стрілецького (до цього 1-го) полку було визначено тією обставиною, що українці, мабуть, з давніх-давен вважалися добрими солдатами, оскільки цей народ завжди відрізняли порядність, сумлінність, послух та працьовитість», — писав Усик.

Щоденникові записи Усик видав у книзі «Архітектор долі: спогади, роздуми, щоденник» до 90-річчя у 2011 році. Заради неї опанував комп’ютер. 

«Цю книжку я не тільки написав сам, я її набрав на цьому комп’ютері, — показує на ноутбук. — Я боявся до нього підходити. Сів за нього, коли мені було 89 років. І з Сімферополя телефонував зятю, він мені казав, що куди тикати».

Командиром взводу у Велико-Устюзькому військовому училищі Усик зустрів «свою Тоню». Відновлювався після виразки шлунку і з лікарняного ліжка говорив начальниці медсанчастини про любов. 

«Я ще не ходив, за пічку тримався, щоб не впасти, і зізнався Тоні в коханні. Вона: «Що ви? Що вони? Ляжте, будь ласка». Така комедія», — сміється Усик.

В архіві родини збереглася перша фотографія після весілля: 1945 рік, Каргополь, Архангельська область.

Він пригадує, як вперше запросив Антоніну на танець і як полковник дозволяв грати лише «вальс, мазурку і краковяк — жодних фокстротів». 

Після війни Усик знову вступив до Харківського інженерно-будівельного, закінчив з відзнакою. У двокімнатній квартирі на вулиці Пушкінській жили великою родиною — всімох, тоді народжується первістка — Ірина. А коли випускників розподіляють на роботу, у житті молодого архітектора з’являється Крим. 

Крим

Ми просимо змінити локацію. Ганна Аркадіївна обережно підтримує батька під лікоть. Коли її немає поруч, 102-річний архітектор спирається на меблі. З пуфом на колесах пересувається нагорі.

І батьки, і знайомі Усика шкодували, що його розподілили у Крим. 

«Усі жаліли мене! От загнали чортзна-куди!... І що з ним там буде? Як воно буде? Буде добре. Треба працювати», — відповідав Усик.

З того часу він росте по кар'єрних сходах: від заступника головного архітектора Керчі у 50-х до начальника управління капітального будівництва Кримського обласного виконавчого комітету та головного архітектора Сімферополя у 70-х. Відбудовує Керч. 

«Керч була розбитою вщент. Не було води, не було електрики, не було де жити. Не було доріг, шкіл, нічого. Послали нас до Москви вибивати щось для Керчі. Чотири двоповерхових  будинки виділили, гроші на проєктування, реконструкцію школи Короленка і щось на воду. І тоді [Дмитро] Полянський (голова Кримського обласного виконавчого комітету, 1-й секретар Кримського обласного комітету КПУ — ред.) сказав, що треба просити Раду міністрів і Верховну Раду України і виходити, щоб Крим передали з РСФРР, яка сама нічого не мала, в Україну», — говорить Усик. 

На очах Усика почалося відродження Криму: «Україна все почала давати. Гроші на воду, електрику...». Ті часи також пов'язані з особистою трагедією у житті архітектора — у 1978 раптово померла його донька Ірина. 

Дружини не стало у 2003, і до 2012 Усик сам жив у Криму: «Слава Богу, що вчасно ми виїхали, бо я б там пропав». Роками архітектор спостерігав за зросійщенням півострова. Віра Усика у самостійну Україну, його націоналістичні погляди, не подобалися оточенню. У своїх листах він відкрито говорив про Голодомор та радянський антисемітизм. Фотографувався на могилі Степана Бандери. 

«Я не хочу це підкреслювати, що я не люблю росіян, я їх не люблю. Не поважаю. Не поважаю і поважати їх ні за що. Всі знали мої настрої і до мене не дуже добре ставилися. Я коли про росіян щось не так казав, Тоня мені всього раз сказала: «Кадю, та я ж росіянка!» Я їй сказав: Тоню, ти не росіянка, ти поморка!» А чому я так сказав? За останнім на той час переписом в Архангельську понад 3 тис. людей записалися не росіянами, а поморами», — говорить Аркадій. 

«Кольорове життя»

Усик постійно змушує себе рухатися. Щоранку займається зарядкою і бореться з донькою за те, щоб готувати собі суп. Найбільше він боїться «набриднути» близьким. «Не бійся», — сміється донька Ганна. 

— Поки таких натяків не було, — радіє Аркадій Усик. 

У 93 він ще їздив за кермом. А поки дозволяв зір, у 90, писав картини. У вересні у Будинку архітектора на кілька тижнів виставили його пастельні роботи, на них — кримські гори, вулиці, море, автопортрети, Тоня і донька.

«Ці картини були написані до 90-річчя. Можна побачити настрій людини в тому віці. Це вже такий спокій, все кольорове, в нього було дуже кольорове життя», — говорить голова обласної спілки архітекторів Володимир Матяс. 

Аркадій Усик задоволений своєю роботою, проте визнає: типовою забудовою Криму не пишається. Понад усе він не хоче повторення цього у повоєнному Харкові.

«Дай йому Бог, що у Терехова сил стало заговорити українською. І, мабуть, щось у ньому є. Нашого. Я боявся, що він здасть Харків... Я на нього зараз дивлюся з пересторогою, — розмірковує Усик. — Мені хотілося б, щоб ми, по-перше, відступилися від типових проєктів, по яких побудований Харків. Усі ці будинки, де кухня 4-5 метрів, коридору-приймальної немає, санвузол зуміщений... Щоб цього не було, щоб ми взяли європейські проєкти, придатні по-іншому для людей. Так жити, як жили при радянській владі, не можна. Для проєктних контор харківських, які усі занепали, бо нічого було проєктувати, буде багато роботи».

Переконаний у силі українського війська, про що писав у щоденнику після Другої світової війни, 102-річний Аркадій Усик хоче дожити до перемоги України у війні з росією. На знак поваги підписує екземпляр автобіографічної книги для президента Володимира Зеленського: «...Вірю в нашу перемогу. Слава Україні!»

Україна матиме багато роботи не тільки для архітекторів, передбачає Усик: «Коли Крим повернеться, а він повернеться до нас, треба багато років, щоб кримське населення з українофобського стало українофільським».