Аватар пользователя Эдуард Зуб

Холодногірське побоїще: чому про нього забули?

5 вересня Україна відзначала День пам’яті жертв червоного терору. Бо рівно сто років тому російський Раднарком спеціальною постановою легалізував розстріли та концтабори. А у січні 1919-го це горе докотилося і до нас.

Згадували принагідно і перший харківський концтабір на Чайковській, 16 разом з його демонічним комендантом. Бо так традиція велить: у нашому милому місті найкраще пам’ятають тих, чия популярність вийшла за його межі. Хай і зі знаком «мінус».

А тут маємо просто класичний випадок: сам Олексій Толстой писав про «страшного Саєнка»! Згадували харківського Дракулу Олександр Солженіцин та Роман Гуль. А Вєлємір Хлєбніков навіть зробив садиста героєм поеми. Ще й оспівав місце «подвигів» Степана Саєнка: «Дом чеки стоял на высоком утесе из глины…».

Концтабір на Чайковській, 16 у 1919 році. Фото з бібліотеки Конгресу США

Концтабір на Чайковській, 16 у 1919 році. Фото з бібліотеки Конгресу США

Не міг не оспівати. Бо у червні 1919-го, після того, як «білі» виперли «червоних» із Харкова, біля «дома чеки» — концтабору на Чайковській, було знайдено 107 трупів. Деякі — зі слідами катувань. Харківці пережили шок: нічого подібного місто раніше не бачило.

Денікінські слідчі ретельно задокументували вчинений «червоними» злочин, а його місце стало об’єктом паломництва. Там відбувалися молебні та хресні ходи, туди водили іноземні делегації. Червоному будинку на Чайковській присвячували статті та вірші. Назва вулиці та прізвище табірного коменданта довго не сходили з газетних шпальт.

Але у червні 1919-го концтабір був не єдиним місцем масових розстрілів. Каторжна тюрма на Холодній Горі пережила подібне за масштабами жахіття. Комісія з розслідування злодіянь більшовиків нарахувала там 97 трупів — лише на десять менше, ніж у концтаборі. Та віршів про холодногірське побоїще ніхто не складав. Чому?

Відповідь знайшлася у слідчий справі без початку і кінця, залишеній «білими» під час втечі з Харкова наприкінці 1919 року. Разом із нею виринула ціла низка подробиць, котрі дозволили частково реконструювати процедуру масової розправи. А також назвати поіменно дійових осіб кривавої трагедії.

Двір холодногірської тюрми

Двір холодногірської тюрми

Восени 1919-го (не пізніше 5-го жовтня; точна дата у справі відсутня) денікінська контррозвідка арештувала тридцятилітнього Володимира Ільїнського, начальника сумської повітової тюрми. За стандартною, як на той час, підозрою «у співчутті більшовизму». Звідкілясь надійшла інформація, буцімто Ільїнський не тільки «співчував» комуністам, а ще й «активно сприяв» проведенню розстрілів ворогів радянської влади.

Підстави для такого твердження були. У червні 1919-го, коли червоний терор у Харкові сягнув апогею, Ільїнський займав посаду помічника завідуючого каторжної тюрми. І з огляду на це, мав бути коли не учасником, то, щонайменше, свідком масових розправ у холодногірській в’язниці. Визначити міру його «сприяння» взявся слідчий контррозвідки підпоручик Дашкєєв.

​Цікаво, що би робив Ільїнський з такою характеристикою при більшовиках?

​Цікаво, що би робив Ільїнський з такою характеристикою при більшовиках?

Було опитано зо два десятки свідків. Як колег, так і «клієнтів» Ільїнського. Про політичні симпатії тюремника ніхто нічого певного не сказав. Натомість ділові якості Ільїнського оцінили високо.

«Стояв на букві закону і на варті інтересів служби», — свідчив помічник начальника тюрми Іван Лук`яновський. Тієї ж думки про Ільїнського дотримувався його колега Яків Чигринець: «До служби ставився бездоганно».

Хоча була та служба гіршою за собачу…

22 червня 1919-го року (за два дні місто здадуть «білим»), приблизно о 9-ій ранку, до тюрми прибула «комісія з розвантаження» у складі товаришів Саєнка, Буздаліна та Бондаренка. Зустрічав її біля воріт Яків Чигринець, який був у той день черговим. «Трійця» пройшла до контори, причому, за свідченням Івана Лук`яновського, «Саєнко ніс штук десять револьверів Нагана».

Сергій Буздалін — обличчя радянського кривосуддя

Сергій Буздалін — обличчя радянського кривосуддя

Після того, як комісія облаштувалася в кабінеті завідуючого, в’язницею пройшла чутка, буцімто «Саєнко велів вирити яму чоловік на 200». Реакція персоналу було на диво одностайною: не повірив ніхто. Помічник завідуючого Анатолій Ранвід стверджував, що сприйняв її як невдалий жарт схильного до вигадок Ільїнського. Іван Лук`яновський взагалі «не надав цьому жодного значення». А треба було: в тюремній конюшні яму таки вирили! І всім помічникам завідуючого (а їх було з десяток) наказали прийти туди — спостерігати за розстрілом.

Хто і навіщо віддав такий наказ, залишилося таємницею. Може, сам Саєнко, може, завідуючий тюрмою більшовик Василь Чєрноносов. Анатолій Ранвід щиро вірив, що це Ільїнський прогнувся перед владою, прагнучи зайвий раз засвідчити свою до неї лояльність.

Уже за «білих» виявилося, що така необхідність дійсно існувала. Ільїнський ходив по лезу бритви: переховував офіцерів братів Сікорських.

Та сама конюшня, де виконували вироки. Фото з бібліотеки конгресу США

Та сама конюшня, де виконували вироки. Фото з бібліотеки конгресу США

Чистих перед більшовиками серед тюремного персоналу, здається, взагалі не було. У того ж Ранвіда брати служили в Добровольчій армії. І вже у зовсім нестерпну ситуацію потрапив помічник завідуючого Георгій Кобцев. Його рідного брата Володимира, взятого як заручника, йому ж під охорону і здали.

То ж, хочеш — не хочеш, поплелися «поми» до конюшні. Хто вуха й очі закривав, хто обличчя відвертав. Метикуватий Ранвід спробував було випросити у лікаря Гаврилова довідку про нервовий розлад. Та куди там! Той сам боявся, щоб біля ями не поставили. Порадив Ранвіду «симулювати запаморочення».

Один лише Яків Чигринець, як черговий, відкараскався від споглядання жахливого видовища. Натомість отримав інше завдання — показувати наряду червоноармійців, де саме сидять приречені.

Вимушені спостерігачі залишили свідчення, читати які дуже сумнівне задоволення.

Іван Лук`яновський: «Зайшовши до конюшні, я спитав Саєнка, навіщо він кликав. Та прямої відповіді не отримав. Причому останній спитав: що, страх проймає? На що я відповів, що я людина нервова і споглядати таку операцію не можу. Саєнко відповів: а я тільки-но сам шаблею двох рубонув! З боку ями до нас підійшли Бондаренко та Ільїнський, приєдналися до нас. В цей час привели партію, чоловік, напевне, шість, і Бондаренко наказав їм роздягнутися і підходити до ями. В цій партії я знав лише одного ув’язненого – Георгія Євдокімова, який і пішов першим. Не маючи сили слухати постріли, я заткнув вуха пальцями…». 

Харківський Дракула Степан Саєнко

Харківський Дракула Степан Саєнко

У Анатолія Ранвіда нерви виявилися міцнішими. Він описав ще й процедуру укладання трупів у яму і навіть… жарти, що лунали тоді. Та нехай ті жарти у слідчій справі й залишаються. Краще свідчення зеків зацитувати. Вони теж цікаві, хоча до опису розправи нічого нового не додають. Ті з ув’язнених, хто бачив її на власні очі, зі зрозумілих причин, говорити вже не могли. Інші ж понесли т-а-а-ке…

Згідно із свідченнями засудженого за крадіжку Андрія Єнькіна, в’язень Євдокімов, розстріляний на очах кількох свідків, насправді вийшов на свободу. Злодій-рецидивіст Лазар Винокур, на прізвисько «Жид-Зюнька», клявся, буцімто того ж Євдокімова особисто Саєнко порубав на шматочки. Та найстрашнішим злодієм, коли вірити зекам, був, безумовно, помічник завідуючого Ільїнський.

Бездоганного служаку колишні його підопічні топили затято. І більшовик, мовляв, і кровопивця, особисто вказував Саєнку, кого розстрілювати. Далі за інших пішов підозрюваний у крадіжці Сергій Мунтьянов: «Комуніст т. Ільїнський скільки виніс вироків смертних!».

Штамп каторжної тюрми 1919 року

Штамп каторжної тюрми 1919 року

Все б нічого, та слідчий Дашкєєв мав на руках клопотання, підписане тими ж в’язнями 2 травня 1919 року — ще за «совєтів». І стверджувалося в ньому прямо протилежне: Ільїнський — «старий миколаївський служака», вихваляє царські часи і люто ненавидить владу робітників та селян. Приберіть його швидше зі зразкової радянської тюрми!

Одначе, дещо серйозне з купи інформаційного сміття слідчий все ж таки вигріб. Декілька свідків розповіли, що їм розповідали, буцімто в день розстрілу в’язні намагалися сховати у вбиральні поручика Зиміна. Та того все одно знайшли і потягли до ями. Немовби за вказівкою Ільїнського.

Дашкєєв вхопився за ці дані мертвою хваткою з дуже простої причини: Зимін був чи не єдиним з розстріляних, хто міг би підійти під визначення «політичний». Згадували, правда, ще якогось полковника, та прізвища його ніхто не пам’ятав: чи то Зубов, чи то Зуєв, чи то Зотов.

В тому й полягала величезна різниця між жертвами Катеринославської, 99 (адреса тюрми) та Чайковської, 16: в концтаборі утримували іншого штибу публіку! Там і генерали були, і купці, і колишній іркутський губернатор. Логічно, що саме за ними, а не за холодногірськими убієнними ридали «білі» газети.

Були, правда, «політичні» й у в’язниці: двадцять дев’ять чоловік привезли наприкінці травня, засвідчив Анатолій Ранвід. Він і прізвища деякі згадав: Вязігін, Денисов, Кобцев. Їх помістили в умовно комфортному ротному корпусі, а перед здачею міста денікінцям вивезли з Харкова як заручників. Хоч ненадовго, але подовжили життя.

Швидше за все, заручників утримували саме у цьому корпусі

Швидше за все, заручників утримували саме у цьому корпусі

А забрали його в тих, до кого мала претензії ще царська влада. Володимир Ільїнський засвідчив: «Комісія розглядала справи за списком старого кримінально-розшукового відділу і призначала «до розстрілу» тих чи інших ув’язнених з числа бандитів». І вдруге підкреслив: «виключно з числа кримінальних злочинців».

Важко уявити, щоби «Южный край» чи «Новая Россия» лили гіркі сльози за згаданим раніше Георгієм Євдокімовим — нальотчиком на прізвисько «Жоржик».

Та ще важче повірити у справедливість більшовицького суду. Надто вже швидким він був: товариші Саєнко, Буздалін, Бондаренко та Чєрноносов за три години встигли розглянути більше сотні справ. Чому не 97, за кількістю загиблих? Маємо свідчення, що декого, як не дивно, помилували.

На жаль, відсутня інформація про вирок у «архіцікавій» справі. Відомо лише, що контррозвідка передала її до Харківської судово-слідчої комісії, а та 19 листопада 1919 року (за старим стилем) відпустила Ільїнського під підписку про невиїзд.

До повернення «червоних» залишалося десять днів…

Читайте MediaPort в Telegram

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.