Аватар пользователя МедиаПорт

Харків: «Культура під час війни», або троянди для Шевельова

Ініціативна група харків'ян не втрачає надії відновити меморіальну дошку мовознавцю Юрію Шевельову, розбиту вщент на вулиці Сумській два роки тому. Винних у знищенні пам'ятки, яку встановили представники громадських організацій, міліціонери так і не знайшли, хоча мали відеодокази і навіть прізвище одного з найактивніших учасників нападу. Історію про меморіальну дошку нещодавно згадала українська письменниця Оксана Забужко. Її враження від подорожі Харковом до будинку «Саламандри» — у колонці в рамках поетичного туру Meridian Czernowitz-2015

Харківська 35-градусна спека лютіша за київську — степова, пилюжна. Харківський вуличний рух агресивніший од київського — трамваї гримлять, мов відбійні молотки (двигтить земля, не чути співрозмовця…), а в тягучках раз у раз хтось зненацька крутим, як в американських вестернах, підрізом виривається з ряду зі скреготом гальм і стрімголов летить по зустрічній: «Рашен стайл!» — з усмішкою коментують наші іноземні гості. І ще кажуть — «difficult city». Складне, цебто, місто.

Складне, авжеж. Харківська топоніміка ще частить кулями в потилицю й повибиваними на допитах зубами Чубар, Кіров, Пєрвая Конная… Жорстокі сутички минулої весни (повний саундтрек яких вельми винахідливо доніс до світу Микола Рідний на цьогорічному Венеційському Бієнале) входять у цей простір без будь-якої цензури, мовби на них він і ждав. І навіть харківська «деленінізація» за результатом виглядає куди драматичніше, ніж у столиці: спустілий постамент на площі Свободи взято в непроникну зелену клітку риштовань, запечатану з фасаду лубковою Орантою, а зверху жовто-блакитним прапором на флаґштоці, наче осиковим кілком, що вгороджено в закритий гріб (щоб не вирвався?). Кажуть, що це не стріт-арт, і не стьоб від славних харківських дизайнерів (за цим краще перейти через площу до арт-ґалереї «Єрмилов-Центр»), а що воно «само так вийшло». А коли щось у міському пейзажі «виходить само», можна не сумніватись: це бешкетують genii loci «духи міста».

У Харкові їх багато, захованих у щокрок розкиданих ландшафтних «цитатах»: Харків — місто розстріляних геніїв, і більшість із них сюди, у (висловлюючись літописним стилем) «себе-город» («Я безумно люблю Город», — як пристрасно викликував був головний автор «харківського тексту» Микола Хвильовий), — досі ще не повернулася: не вийшла на рівень пам’ятних знаків і туристичних путівників, так і зоставшись у міському просторі «духами» — невпізнаними й безтілесними. Щоб відчути всю красу і силу їхнього, колись унікального в європейській історії 20-го століття, «культурного прориву», потрібен місцевий гід, котрий проведе вас не тільки широкими проспектами доби УРСР, однаковими від Східного Берліна до Владивостока, а й внутрішніми дворами, закапелками та промзонами, серед яких — а-ах! — несподівано вигулькне то ніколи не займаний реставраторами (і слава Богу!) червоноцеглий красень-зразок українського модерну, то кубістична каріатида на фронтоні 1920-х, то вишуканий сецесійний розпис у під’їзді житлового будинку…

— А отут, — гордо показують нам у вікно партеру одної з кам’яниць, — Семенко обіграв у більярд Маяковського!

Я згадую історичну промову Михайля Семенка на Першому з’їзді Спілки письменників СРСР у Москві 1934 р. — либонь, найпотужніше “J’accuse”, що публічно прозвучало з державної трибуни за всі роки існування СРСР («Разве можно назвать иначе, как глумлением, всю эту лживую церемонию. Добрая половина людей, сидящих в зале, особенно делегаты из национальных республик, страстно желала бы кричать о массе несправедливостей, протестовать, требовать, говорить человеческим, а не холуйским языком… тогда как подлинные художники слова, борцы за национальную культуру, гниют где-то в болотах Карелии и в застенках ГПУ»), — і мимоволі думаю про те, що Семенко обіграв Маяковського не лише в більярді: свою кулю від ГПУ він заробив по-мистецькому чесно — не залишивши вбивцям жодного шансу влаштувати собі на його кістках «ідеологічно прибутковий» бізнес.

І якщо в Італії й Росії футуризм легко й без опору «здав» свою ідею «мистецтва для вулиці» репресивним режимам, аби робили з нею що хочуть («о работе стихов от Политбюро чтобы делал доклады Сталин»!), і ті й робили — перевернувши первісно шляхетну ідею навспак, «не на життя, а на смерть», і так з «мистецтва для вулиці» вийшла «локшина для лохів» і, зрештою, вся нинішня «сурковщина», що підміняє реальне життя цілих суспільств театралізованим та телевізійним політшоу, від багаторічного «мильного серіалу» Берлусконі до кремлівських «гібридних війн» у стилі реконструкторських ігор, — то Семенко тим своїм героїчним демаршем («П’єро мертвопетлює», кажучи назвою одної з його книжок!), без перебільшення, врятував честь європейського футуризму — відстояв чистоту ідеї:  «моє, не руш» — не Сталінове, не Муссолінієве, не жодного іншого самозванця з майбутніх… А заодно й для нас проклав — услід за Хвильовим, і Курбасом, і ще багатьма харківськими «духами міста» — чітку розрізняльну межу між тим, де справжнє мистецтво, а де «проплачений фейк»: за справжнє митець має бути готовий заплатити життям. Власним.

Не знаю, чи сподобались би Семенкові нинішні поетичні читання в Харкові (Жадан під відео, акордеон і скрипку, мабуть би, сподобався — це Семенків концепт «поезофільму» повертається до життя за допомогою нових технологій!). Але впевнена, що йому (і всім іншим українським футуристам) напевно б сподобався знаменитий марш харківських «ультрас» із п’ятискладовою (коли рахувати з «ла-ла-ла») приспівкою, яка за рік стала найпопулярнішим міжнародним хітом: по суті, це й є втілена мрія всіх європейських футуристів, від Марінетті до «Михайля-кохайля», – жива творчість індустріального мегаполіса, пряма мова майданів і стадіонів…

Не «приручений» сталінізмом,  ліквідований кулями в потилиці, витертий з підручників радянськими політиками пам’яті український футуризм несподівано виявився в своїй столиці неубієнним — врослим у її «колективне несвідоме», в плоть і кров. І то байдуже, що самі харківські «ультраси»-«постфутуристи», з найвищою правдоподібністю, не то Семенка, а й Жадана могли не читати, — мольєрівський Журден також не знав, що ввесь вік розмовляв прозою, і щоб діяти «за програмою» певної культури, зовсім не конче мати диплом культуролога, — все найважливіше в житті людей і народів «виходить само». Харківські genii loci незримо дихають у повітрі — «над твоєю, над нашою головою»…

Один такий подих я відчуваю особливо. І коли пізно ввечері, після п’яти фестивальних заходів поспіль за день нон-стопом (прес-конференції, інтерв’ю, дискусія «Культура під час війни», поетичні читання, перебіжки від локації до локації, спека, спрага, піт по спині…), у мене на руках назбирується велетенський оберемок троянд, а таксі в цей час — упізнаю в темряві — їде по Римарській, я нарешті опритомнюю, як од поштовху:

— Чекайте. Це ж десь тут поруч має бути дім «Саламандри»? Де Шевельов жив?..

От хто, виходить, був із нами цілий день! — і як же на прощання не заїхати «в гості», дарма що меморіальної дошки, під яку можна покласти квіти, другий рік як нема на місці? (І винних, розуміється, також нема, «не знайдено» — до винних у нас іще діло не дійшло, за сто літ невгаваючої, то «гарячої», то «холодної», війни на знищення — на стирання України з мапи світу й пам’яті людства — жоден винний на лаву підсудних не сів і за скоєні проти українців злочини не відповів, капітани НКВД, що розстрілювали наших геніїв, помирали на персональних пенсіях, їхні наступники, що від зими 2014-го розстрілюють наші міста, вочевидь розраховують на те саме, безкарність плодить безкарність у геометричній проґресії, тож що на цьому тлі якась там розтрощена кувалдами дошка, складена по гривні з пенсіонерських і студентських заощаджень, — крихітна мікроклітинка щойно тепер посталої перед нами на ввесь зріст Столітньої Війни?..)

Першою «вмикається», блискавично оцінивши задум, Катя Бабкіна (у поетів своя чутливість до «духів міста», і своя відкритість до діалогу «мертвих, і живих, і ненарожденних»), — каже «Круто!» і енергійно командує таксистові повертати до «Саламандри», пояснюючи: хочемо покласти квіти на місці знищеної меморіальної дошки Юрію Шевельову — знаєте?..

— Где «Саламандра», знаю, – «вмикається» й таксист, — а вот где именно доска висела — не знаю, не видел…

Видно, що йому щиро шкода: не встиг, проґавив, пропустив… Загубив у себе в місті важливу «культурну цитату».

— Ми знайдемо! — втішаю його. — Спитаємо в когось!

—Час будете искать! — сміється він, махнувши рукою. І, як зараз же з’ясовується по нашому виході з машини, знав, що каже: попри ще не пізню пору (початок одинадцятої), Сумська, скільки сягає зір, пуста й безлюдна, — по контрасту з денним, вечірній Харків виглядає не на мегаполіс, а на «робочий посьолок», де облягаються спати «з курми»: типова картинка для всіх наших індустріальних центрів Півдня і Сходу (Київ доби СРСР і початку 1990-х я теж пам’ятаю таким — цілковито позбавленим нічного життя, читай — середнього класу, якому не треба «рано на роботу»). У темному, хоч в око стрель, дворі «Саламандри» так само ні лялечки. Розповзаємось усі четверо — я, Катя Бабкіна, художник Ростислав Лужецький і журналістка російської редакції Радіо «Свобода» Єлєна Фанайлова — по периметру, повмикавши ліхтарики на мобілках, безпорадно ковзаємо світляними плямами уздовж стін: де вона могла висіти, та дошка, яку всі ми, як і таксист, бачили тільки на знімках?..

Ситуацію рятує Ростик Лужецький:

— Тут! — переможно оголошує, навівши промінь на стіну, яка й мені здається невиразно знайомою. — 90 процентів, що тут!

— Звідки ти знаєш? — сумнівається Бабкіна.

— Та я ж обкладинку до книжки робив!..

Ох. Ну звісно — друге видання нашого з Юрієм Володимировичем «Вибраного листування на тлі доби» готувалось по свіжих слідах «дошкового скандалу», і це Лужецькому прийшла до голови ідея — використати для обкладинки те приголомшливе, чисто «воєнне» за фактурою фото (перше «воєнне» з 2013-го року — за кілька тижнів до початку воєнних дій!), що з’явилось тоді в Інтернеті з подачі харківського «Медіапорту»: елегантний блідо-сірий мур старої кам’яниці — в дірках із-під вирваної дошки, як у слідах від куль, і внизу під ним — бита цегла, обсипані друзки…

Книжку готували до друку в жовтні 2013-го, Ростик звернувся до «Медіапорту» по дозвіл використати фото, тільки просив його в кращій якості, бо мережеве було кадром з відео й на обкладинку не надавалось, — і тут-то й виявилось, що якіснішого фотосвідчення вчиненого погрому нема й не буде, і взагалі ніякого вже не буде — що всі сліди вандалізму квапливенько, не встигли харків’яни оханутись, було замазано-зачищено-затиньковано, і познаки не стало, — хто не знав, що на «Саламандрах» була меморіальна дошка одному з найвидатніших лінґвістів 20-го століття, авторові «коперніканського перевороту» в теорії походження слов’янських мов, той нічого вже й не помітить: дошка? Яка дошка? (А на перспективу, по упливі років, уже за тією самою «орвелівською» схемою, що й із Розстріляним Відродженням: жартуєте — не було ніякої дошки, і Шевельова ніякого в Харкові не було, хто такий — не знаємо, і взагалі тут завжди була Новоросія, а України «нє било, нєт, і бить нє может», хіба що отой ваш смішний туземний діалект по глухих селах — а більше нічого ніколи не було…)

Ростик тоді вперся, придбав якусь тяжко мудровану Apple-івську програму — і три доби просидів за комп’ютером, «витягаючи» той єдиний наявний, «медіапортівський» кадр на потрібний для друку рівень роздільної здатности. Ось так і вийшло, що фотосвідчення збереглося — пройшло, передане «по вервечці чести» через руки кількох, не знайомих між собою, людей, кожному з яких власна гідність у тій ситуації не дозволила схалтурити (репортер — редактор — художник), — і серед глупої тьми сонного міста вивело нас на місце «затертої цитати»: акурат той випадок, коли все «виходить само»…

Троянди я поклала туди, де на знімку була бита цегла. Цікаво б знати, мелькнула гадка, — що подумає той, хто їх вранці першим знайде? Чи здогадається, чому вони там?

— А круто було б, — розмріялася вголос, уже в машині, Катя Бабкіна, — такий флешмоб зробити — щоб на тому місці щодня живі квіти лежали!..

Я зрозуміла: вона подумки «продовжила вервечку» — далі, в невідомість, на чужі руки, в які віриш, як у свої власні — що не схиблять, підтримають. Тому що насправді тільки так це й працює, в усіх сферах без винятку — камінчик по камінчику, з рук у руки, від людини до людини. Тільки так відбудовується культура — місто — армія — країна… Трудно, але можливо — якщо тільки не уриватиметься перекинута нам через покоління від наших попередників «вервечка чести», не виникатиме в ній «провалів» на місці тих, хто опустив руки й погодився «капітулювати за неявкою», — все в нас вийде.

Автор: Оксана Забужко

Джерело: Meridian Czernowitz

Фото: Павло Пахоменко, «МедіаПорт», ілюстрації з відкритих джерел

Редактор: 
Аватар пользователя Василий
Василий
17 сентября 2015 - 17:18

Боже,храни Украину.

Оплот, рашка, гепа - маст дай.
Аминь

Аватар пользователя Dmitry  Bezruk
14 января 2016 - 21:24

"...все найважливіше в житті людей і народів «виходить само»."

Не увірветься нам «вервечка чести», не опустяться руки й не "капітулюємо за неявкою", позаяк поступово дозріває посеред звичайного люду усвідомлення, що все вже, доконаним фактом, та шаленим накладом довічних сенсів, у тиражі багатьох мов на шпальтах моніторів у всесвітній друк вийшло, та до свого читача/глядача попри усі штучні перепони дійшло.
До інших осель скрізь замкнені двері завітало. Та ще й так, що увесь світ цей навколо тих сенсів немов вулик бджолиний гуде, та довгоочікувану користь з того вже цієї осені до ситної споживи матиме.
А все тому, що існує попід зірками лише одне кресало таланту й жоден мур із кістками перед ним не встоїть.
Щирості людський співають янголи осанну, та для неї одної квіти яскраві свої пелюстки у бутонах й посеред зими лютої барвистими нитками пошепки прядуть.
Даремно світ цей спокушали "русским миром", та ще й, тотожно, закликали "русскою весною", - розбудили ж бо справжню Велич*, та незчуються, як розіллється Вона повінню, та поховає назавжди рештки катів, та їх недолугих посіпак, хоч би в що ті не рядились, - у ряси священників, а чи у військові однострої. На дурно усе те, - краще б таким було й не народжуватись зовсім, пращурам власним до сорому, та докором сумління нащадкам довічним за "цвинтарі розстріляних ілюзій"...
*
…………
І не питай, коли піду, - під квітом білим.
І не сумуй, якщо впаду, - я не зречусь,
тебе, мій килим...
Посеред почету дерев
неначе диво. Якщо й помру,
лише за мить, -
я знов на живо...
Піди, спіймай, піди, зв'яжи, -
де візьмеш сили,
щоб зупинила по землі
Предтечу Співу!
Біжу, сміюсь,
та попри все, -
В красі нетлінній
я маю владу на землі
над всім, - Над міру...
Дівчиськом чистим, без журби
крокую в силі,
щоб сповістити про ходу
Її по миру.
Імення на вустах несу,
та промовляю
Засвідчую, що над усім
панує Пані!
я не належу жодному, -
Сама містило,
та поруч з Нею я лише
Предтеча Диву.
Й осягнути не зможи́, -
я неосяжна, -
Та попри все, Вона, - не я
В колисці Щастя!
...........................................
я скатертину розстелю
в барвінках тьмяних, -
Шануйтесь! Березня жнива, –
Жнива Кохання...
23.02.2010 р.
Ілюстрація: https://www.facebook.com/346006642140361/photos/a.347216038686088.79134....

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.