07/10/2023 — 19:00 | АВТОРИ: ІРИНА ГНАТЮК, МАРИНА ВЕРЕЩАКА

Гроза — село із десятка вулиць поблизу деокупованого Шевченкового. Населений пункт на три сотні людей пережив пів року російської окупації і за цей час жодного разу не потрапляв під обстріл. Ракетний удар 5 жовтня 2023 року став першим для села і наймасовішим за кількістю загиблих для Харківської області від початку повномасштабної війни. 

На сільському кладовищі — свіжа могила, покрита вінками. Єдина під українським прапором на всьому цвинтарі Грози. 5 жовтня тут перепоховали 49-річного захисника Андрія Козиря. Торік разом із сином Денисом він повернувся з Польщі, обидва встали на захист України. 

Життя Андрія Козиря обірвалося на початку повномасштабного вторгнення — захисник загинув 29 березня 2022 року від тяжкого поранення на фронті. 

Через окупацію Шевченківської громади військового поховали на цвинтарі у Дніпропетровській області. Цьогоріч син вирішив упокоїти батька у рідному селі. На похоронних вінках від вітру майоріють стрічки з написами від близьких і дітей. Невдовзі після перепоховання усі вони загинули.   

Житель Грози Олександр Чванов був на початку церемонії прощання. 

«Батюшка відспівував [вдома]. Коли це все скінчилось, почали вінки виносити. Не пам’ятаю, хто, батюшка чи хто, каже: до 12:00 не можна виносити вінки. То ми чекали дванадцятої години, початку першої, вінки винесли, і поїхали на кладовище… Я ще двох хлопців підвіз до кафе», — згадує Олександр.  

«До війни кафе працювало. А після війни його закрили. Це так, якщо попросити дозволу, пускають пом'янути і все. Магазин працював», — додає Чванов. 

На помини він не залишився — повіз до Шевченкового онуків.  

«Переїзд тільки проїхав, метрів 200, і пролунав удар. Я глянув, що у бік Грози. Сюди приїжджаю: сусідка стояла за двором, плаче. Питаю: що сталося? Каже, у кафе влетіло, загинули всі», — продовжує Чванов. 

Серед загиблих у кафе — його рідна молодша сестра та її чоловік. Загинув і дядько Володимира Риндіна, якого підвозив Чванов. «У мене і дядько, і похресник з жінкою загинули», — каже Риндін.

Від кафе-магазину в центрі села після удару лишилося кілька стін та купа цегли. На паркані — плюшевий ведмедик і причеплений до стовпа букет троянд. До клумби з тракторної шини несуть лампадки. Два дні поспіль рятувальники розгрібають завали. Шукають рештки тіл, документи, уламки російської ракети — за інформацією поліції, це був «Іскандер». У повітрі висить пил, запах гару, запеклої крові.

Знайдені останки слідчі складають на окремі ноші. Обгоріла шкіра, руки, волосся — за цими фрагментами проводять експертизи ДНК. Таке дослідження мають пройти і родичі Олександра Нечволода, старости Петропільської сільської ради, до якої належить Гроза. Упізнати його по вцілілих останках не змогли. 

На вулиці Самарській не менш як 19 сусідів загинули на поминальному обіді. Тут мешкає вчителька Олена Крисевич. Вона виносить з хати фотографію загиблої 60-річної свекрухи — теж Олени і теж вчительки. Все її життя пов'язане з освітою: була завучем, директоркою Олександрівської школи. 

«Побачили великий стовп диму. Ми почали набирати свекруху, але вже ніхто не відповідав. А потім взяв якийсь чоловік і сказав: «Тут багато «двохсотих». Приїжджайте, розпізнавайте». Я взяла велосипед і поїхала. І знайшла. Неживу, — Олена плаче. — Вони були сусідами (з родиною загиблого військового — ред.). Вони таке покоління, що дружили, підтримували одне одного. Тому і зібралося їх багатенько».

На одній вулиці — і близькі, і далекі родичі. В деяких сім'ях загинули одразу кілька поколінь, підтверджує голова Шевченківської селищної військової адміністрації Сергій Старіков. Є осиротілі діти.

«Уся молодь! Сім'ями! Вся! З дітьми! Господи!... Там сім'я повністю загинула, — показує жителька села Алла Крисевич на будинок по вулиці. — Діти залишилися з бабусею, дідусем. Немає ні батька, ні матері, ні другої бабусі».   

За інформацією поліції на 6 жовтня, з-понад пів сотні загиблих — 8-річна дитина та четверо безвісти зниклих, в тому числі двоє дітей. 

Село виглядає напівпорожнім. Тишу порушує сильний вітер та рух волонтерів. Гуманітарні організації роздають жителям Грози будівельні матеріали для ремонту вікон та дахів. За словами Сергія Старікова, начальника Шевченківської селищної військової адміністрації, крім зруйнованого вщент кафе, пошкоджені амбулаторія та 14 житлових будинків.

Житель Грози Микола Решетняк показує представниці гуманітарної місії дорогу. Він переїхав до села з Харкова, щоб опікуватися матір'ю, і тут пережив окупацію. Не виключає, що у селі залишилися симпатики агресора або люди, які несвідомо надали інформацію ворогам.

«Ви ж розумієте, ми ходимо, спілкуємося. От щось в голову стукнуло, хтось вийшов, десь написав. Звідки ми можемо знати, як це відбулося? СБУ займається — вчора, сьогодні... Вичислять? Слава Богу! Ні — шкода. Хотілося б», — каже Решетняк. 

«У мене в голові не вкладається, як це могло статися? — каже Олена Крисевич. — Таке відчуття, що наче хтось десь за вікном сидів і побачив, що люди зайшли — все пускайте [ракету]! Наче хтось кнопку натиснув». 

У селі починається злива. 

7 жовтня у Грозі поховали перших двох загиблих від ракетного удару — це подружжя, повідомив начальник Куп'янської райдержадміністрації Андрій Канашевич. Всього, за інформацією селищної ради, на цвинтарі готують близько 40 могил, декого ховатимуть у Шевченковому. Станом на вечір 7 жовтня ідентифікували 48 загиблих.