MediaPost on-line. Що може людське серце, або майже ніколи не навпаки

Ну я навіть не знаю, що сказати… Лауреат Шевченківської премії, «найплодовитіша українська письменниця», Василь Стефаник у спідниці, Марія Матіос не спочивала на лаврах, а подала свій новий роман «Майже ніколи не навпаки» на «Коронацію слова-2007» – і виграла цю популярну в Україні премію, покликану виявляти молоді таланти…

Найсвіжіший роман письменниці прийнято включати до своєрідного «триптиху» з попередніми – «Солодкою Дарусею» і «Нацією». Втім, у порівнянні з цими творами на роман «Майже ніколи не навпаки» припало менше «політики» – якщо для вас, шановні друзі, це аргумент «за» читання :). Проблематика винесена виключно у сферу міжлюдських стосунків, а головна думка, котру можна сформулювати, прочитавши твір, – людина є дуже жорстокою твариною, котра реалізує свої інстинкти незважаючи на те, чим це скінчиться для неї та тих, хто довкола. Або, за словами самої авторки, її книга про те, що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю.

Дія роману розгортається в гуцульському селі в часи Австро-Угорської імперії, і розповідає авторка про те, про що вже, в принципі, писали свого часу і згадуваний вище Стефаник (без спідниці), і його літературний сучасник Марко Черемшина, і Ольга Кобилянська і – теж згадуваний в контексті стилістики Матіос – Михайло Коцюбинський. Але хто зараз читає цих класиків української літератури, окрім студентів філфаків?

Безпрограшний варіант: гуцульський колорит, фольклорні елементи, «люба-згуба» (використовуючи вираз іще одного «буковинського соловейка» Юрія Федьковича), Перша світова війна – отож, безперечно, «Майже ніколи не навпаки» має всі шанси стати бестселером. Тим більше, що від творів класиків роман вигідно відрізняють як мінімум дві риси. Перша – дуже помірне вживання діалектної лексики. Рівно стільки, щоб був присутнім фльор гірської екзотики, але виноски для незрозумілих слів зроблені старанно, так що навіть пересічне російськомовне населення цілком зможе зрозуміти, про що йдеться.

Інша специфічна риса прози Матіос – потужний еротизм. Стефаник би, звісно, плакав :), адже в його часи до поширеного сюжету про жінку, котра народжує дитину від окупанта, не було можливості вставити пікантну інтимну сцену: «Бо той клятий черкес із чорними, що земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пухкі груди. Його губи, теплі м’ясисті губи тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу…» (с. 157).

Третя риса була притаманна і літературним попередникам Матіос. Деформація довколишнього світу, поєднана з натуралістичним зображенням, вважалась засадничим принципом естетики експресіонізму зламу ХІХ-ХХ століть. Сучасний читач теж таке любить: «Але що, вона, Василина, вона! мама!!! була би не так само виносила з-під нього нужду, чи гидувала б його відхаркані тельбухи відмивати з хустинок, як те робила Доцька?!» (с. 41). І не кажіть після цього про тяглість традиції…

Отож, за допомогою цих «чарівних» компонентів досить тривіальні сюжети у «Майже ніколи не навпаки» наповнюються потрібним обсягом напруженості, динамізму й ліризму. Власне, сюжетів три, бо роман (а ми знаємо, що сучасний роман – це переважно не роман, а збірка оповідань) складається із трьох новел, пов’язаних спільними героями та інтригою. Що не заважає авторці скромно називати його… сагою. Утім, слід віддати належне Матіос: відповіді на питання, що постають у читача під час читання першої новели, вона чесно дає в останній. Це закономірно тримає в тонусі під час читання, а психологічна мотивація персонажів подана досить майстерно.

Як і в кожному порядному серіалі, перепрошую, сімейній сазі, тут є ворожнеча між братами – аж до підкупу нотаря і підробки заповіту; трагічне кохання: в одному випадку обтяжене наявністю чоловіка-імпотента-садиста, в іншому – нереалізоване, бо коханий мусив одружитися з «ґрунтами і вівцями» багатої нареченої (пам’ятаєте, писали в школі твори на тему «Влада землі у творах Ольги Кобилянської»?); позашлюбні діти, божевільна ворожка, жахливі смерті і взагалі все закінчується погано. Бо людина здебільшого мусить страждати у своєму земному житті – і майже ніколи не є навпаки, стверджує автор.

Нарешті, що мені безперечно сподобалось, – це художнє оформлення книги. Прекрасний папір. Чудові ілюстрації Сергія Іванова. Напевно, цим зумовлюється досить висока ціна видання. Ідеальний подарунок до, скажімо, 8 Березня – роман про тяжку жіночу долю з красивими картинками :).

Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки. – Львів: Піраміда, 2007.

Автор: Трофименко Тетяна

Редактор: 
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.