Аватар пользователя Катерина Гладка

Александр-Зенон Курбас. 127

«Людина, яка була театром»
О. Дейч

«Я зустрілась з Курбасом тільки у 1926 році, у Харкові, після повороту з закордону. Тепер я побачила не ентузіаста — юнака з Києва, переді мною був закінчений майстер, творець нового невиданого ще мною українського радянського театру «Березіль», театру, що стояв на рівному щаблі з театрами Європи, а може перевищував їх своїми постійними шуканнями, складом своїх творців, молодих, натхнених, що разом з молодими драматургами творили нове мистецтво», — так описувала на той час вже дорослого у театральному стилі Леся Курбаса його віддана шанувальниця, громадська діячка Надія Суровцева. Театр на чолі із своїм майстром опинився у столиці республіки і з того часу все закрутилось…

Як «Березіль» опинився в Харкові

Інтерес до театру в Києві був  величезний. На початку травня «березільці» роблять прощальний виступ в Києві: грають уривки з вистав. Там і Шевченкові «Гайдамаки», і «Джіммі Хіггінс» Сінклера, і «Комуна в степах» Куліша. А далі переїзд до Харкова і до нового життя.

З 8 по 11 березня 1926 року відбулася Всеукраїнська театральна нарада. Вердиктом її стала резолюція, де в 5 пункті говорилося:

«…Перевести театр імені Франка до Києва, а театр «Березіль» реорганізувати в Центральний театр республіки з постійним місцем перебування у Харкові».

Актори театру «Березіль» пред від'їздом до Харкова. 1926 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Актори театру «Березіль» пред від'їздом до Харкова. 1926 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Долю колективу було вирішено. Лесь Курбас відреагував на це рішення зі звичною для нього філософічністю, він розумів, що буде складно, але Харків для нього став, у першу чергу, новими можливостями. Таким чином «Березіль» опинився у столиці УРСР. І не просто опинився, а заявив про себе на весь голос.

На дворі йшов 1926 рік. Харків ще зберігає своє старе обличчя купецького міста. Вигляд у нього не надто привабливий: безліч лавочок, лотків, не дивлячись на існування трамваю, містом все ще постукують візники, які чітко знають, коли закінчуються вистави у театрі, і розвозять гостей по домівках. На зиму їхні екіпажі змінюються санями із підстеленим ведмежим хутром. У Києві в театрі імені Івана Франка активно працює Гнат Юра, а Лесь Курбас завойовує харківського глядача.

Разом із ще старим міщанським Харковом вже постає новий, на тілі міста з’являються вісники нової епохи — соціалістичної. Мешканці того часу пам’ятають, як будувався велетень Держпром (Госпром), нові багатоповерхівки. В повітрі пахло змінами.

Тодішні митці були дійсно одним цілим, не було клановості чи то ворожості. Харків став центром в прямому сенсі Відродження.  

Та попри дружню атмосферу та нові можливості Курбас разом із трупою стикнулися із цілком приземленою проблемою — житла. Оселитись «березільцям» вдалося у двох гуртожитках. Кращий з них містився на Жатківському узвозі, в глибині двору, в ньому жив і сам Лесь Курбас з дружиною Валентиною Чистяковою та матір’ю Вандою Курбас. В тій же будівлі розміщувався так званий Малий театр, де на той час грала єврейська трупа.

Актор театру «Березіль» Роман Черкашин згадував (саме цей актор заступиться пізніше за Курбаса на суді), як вони бігали дивитися вистави та часто аналізували гру Єврейського театру. Курбас взагалі був майстром доброї критики та аналізу, не раз колектив «Березолю» міг  збиратися у нього в кімнаті і говорити про мистецтво, про нові підходи у театрі, про методи перетворення. І був у Леся Степановича талант давати слово усім, вислухати кожного і лише в кінці щось додати від себе.

Будиночок гуртожитку — це два поверхи з червоної цегли. Вздовж довгого коридору з вікнами на двір відкривалися двері до кожної окремої кімнати. Замість кухні слугував той самий коридор, де ввечері дружно шипіли виставлені з кімнат примуси. В кімнатах жили в основному парами, але дітей переважно ні у кого не було. Тоді вибір більшості стояв на боці професії, а діти сюди не вписувалися. Сам Курбас мешкав на другому поверсі разом із дружиною та мамою, вони займали кілька кімнат. Одна з кімнат — це велика бібліотека, де можна було знайти не лише українську літературу, а й світову. Курбас ніколи не був вузьколобим, ніколи не замикався хуторянськими уявленнями про свою країну, про театр. Багато читав, багато думав, знав кілька мов. Помилявся, розчаровувався, але це був погляд на світ із широким діапазоном. Від того, що бачив більше, читав більше, — часто страждав, але інакше не міг.

Саме в цій бібліотеці Лесь часто збирав трупу, обговорюючи плани, аналізуючи те, що вдалося досягти на сцені, часто він ділився новинками літератури та музики, які його особисто вразили. Одного разу поставив для акторів монолог актора англійською мовою, і, навіть не розуміючи мови, «березільці» відчули образність, красу тембру, точність звукової направленості. Над сценічною мовою працювали весь час, згадували актори, як виправляли одне одного, як кожна репетиція починалася із мовних вправ. Театр був у кожному закутку, у кожному аспекті життя, Курбас вмів створювати простір.

Другий гуртожиток знаходився на площі Рози Люксембург: великий будинок абсолютно не приваблював нічим. Всередині нескінченні сходинки і кімнати. В цьому будинку жили ті, кому не вистачило місця. Це була справжня мистецька комуна. Марина Черкашина, донька «березільця» Романа Черкашина, згадувала кумедну історію, як кіт однієї з акторських пар постійно лазив до іншої і викрадав курку. І вже всі знали, що якщо щось зникло — це кіт-злодюжка. Усе тоді було спільним, життя було у всіх на виду.

«В 4 роки одна з акторок театру спитала в мене, ким я хочу бути. Я відповіла, що акторкою, на запитання чому без жодної сором’язливості я заявила, бо акторкам дають какао», — згадує Марина Черкашина.

Сумно не було ніколи!

Будні «березільців»

«Приміщення «Березолю» та редакції «Вістей» — тодішнього літературного осередку — наче символічно містилися майже поруч на колишній Сумській вулиці. Кожна вистава була подією, що переймала так само глибоко, як вихід нової книжки найближчого товариша. Не доводилось декларувати про необхідність співпраці письменника й артиста, це було самозрозумілим, це була одна сім’я. Навіть у побуті ми були близько зв’язані — більшість артистів, письменників, журналістів були «напівбезпритульні» і обідали де-небудь поблизу, в їдальні чи ресторані. Один такий літній ресторан у садку на Сумській користав з особливого успіху; «Там хтось з товаришів познайомив мене з Курбасом, і ми не раз там зустрічалися», — згадувала Надія Суровцева.

Лесь Степанович цілковито поринув у авангард. Для нього кожна вистава була експериментом форми і змісту. Він продовжував свою ідею театру як суспільного парламенту, вдало бавився зі світлом, створював нові декорації: то в стилі кубізму, то імпресіонізму. У всьому він йшов на прорив, у всьому дивував, збуджував інтерес.

Працювали «березільці», не шкодуючи ані сил, ані часу. Стосунки були дружніми, до більшості зверталися на «ти», частенько вигадували прізвиська. Актори здебільшого мали до 30 років, але Курбас не ставився до молодих з презирством чи зухвалістю, давав їм можливість самоорганізовуватися. Система навчання театральним практикам була така: все, що міг викладав Курбас і ще кілька майстрів, той, хто опановував одну з дисциплін, наприклад сценічну мову, викладав її іншим і так по ланцюжку. На додаткові тренінги скидалися грошима і знаходили викладачів. В «Березолі» усі були фанатиками, театр любили попри все і Лесь Курбас був основою  цього товариства.

Заняття зі сценічного руху. Фото: encyclopediaofukraine.com

Заняття зі сценічного руху. Фото: encyclopediaofukraine.com

Був в «березільцях» особливий стиль, вміння фіксувати емоцію, слово. Харківський критик в рецензії писав про одну з вистав: «З математичною точністю, виконуючи трюк  чи якийсь інший атракціон , ніколи не забуває березілець, що він не лише акробат, а, насамперед, актор драми. Він ніколи не забуде ні про жест, ні про музику, ні про слово. Кожну роль видержано без провалів чи недоробленостей».

Курбас був вимогливим режисером, але не з тих, хто затискає,його авторитаризм носив характер мудрого вчителя. Саме тому актори часто приносили на репетиції цікаві «домашні заготовки», також при театрі діяла студія, де навчалися молоді. Взагалі навчання для «Березоля» було процесом постійним. Часто актор заходив в театр (нині театрі імені Шевченка) о 9 ранку і виходив пізно ввечері, коли Харків вже готувався до сну.

Лесеві пощастило запрошувати до себе в театр іменитих педагогів: хореографа Большого театру М. Мордкіна, балетмейстера Броніславу Ніжинську, співака Сладкопєвцева. За Курбасовою методою, розповідати має не актор, а його тіло. Ідеал актора — «розумний арлекін» — освічений, мислячий, самопізнаний, що постійно прагне проявити свою індивідуальність. Отже, режисер — не диктатор, а приятель, помічник у пошуку. В Курбасі був стальний стрижень, який неможливо було зламати. Він навіть в нових для себе умовах, в новому місті вмів знаходити позитивні сторони, заворожував.

За два роки з часу переїзду «Березоля» до Харкова у складі трупи відбулися зміни. Частина акторів пішла, але натомість прийшли такі перлини як Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко, Софія Федорцева, російський актор Олександр Долінін, пізніше — Амвросій Бучма.

Першою виставою у сезоні 1928-1929 стала «Змова Фієско у Генуї» і знову Курбас не втримався від гострих алюзій на владу. Проблема аморальності і безчесності чиновників в основі дії. Виставу сприйняли схвально.

Не пробачили критики іншу постановку — «Народний Малахій». Звичну атмосферу спокою і покори ця п’єса розірвала. Великий міф про соціалістичну дійсність, яку творили цілі загони ідеологів руйнувався, не складався в єдине ціле. Курбас надто глибоко побачив, до чого котиться його країна, а його «Березіль» вкотре став не просто театром, а майданчиком, де можна було говорити вголос. Так, Лесь Степанович не любив прямолінійності, у нього не знайдеш однозначних героїв, він не любив чітких меж в образах, в соціальних класах, буцімто оце буржуа, а це робітники. Він був пташкою іншого польоту.

Вистава «Народний Малахій», 1928 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Вистава «Народний Малахій», 1928 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Автором тексту «Народний Малахій» був Микола Куліш, друг і однодумець Курбаса у повному значенні цього слова. Це вони двоє ніколи не могли змовчати, на гостроту відповідали гостротою. В мистецтві в середині 30-х з’являється все більше «заборонених тем» і мовчати немає сил.

Акторка Софія Федорцева, режисер Лесь Курбас і письменник Микола Куліш

Акторка Софія Федорцева, режисер Лесь Курбас і письменник Микола Куліш

«Народний Малахій» став і справді народним і збурив дискусію в харківських колах. І що не запитаєш — пазл не складається. Головний герой закликає до милосерця і людяності, а Сталін говорить про загострення класової боротьби,  в постановці диктаторам дають відсіч, а в житті вони лишаються безнаказними. Як бути? Для Курбаса Харків став по-справжньому точною відліку, далі його доля була питанням часу, як, власне, і Миколи Куліша.

Вистава «Народний Малахій», 1928 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Актори Мар'ян Крушельницький та Ольга Даценко. Вистава «Народний Малахій», 1928 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Вистава «Народний Малахій», 1928 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Вони вдвох «відгавкувалися» від нищівної критики як могли — усні виступи, диспути, матеріали в газетах — усе це забирало багато часу і нервів. Після гастролей у 1929 році виставу остаточно заборонили. Межу перейдено. Паралельно із дискусією довкола «Народного Малахія» про саморозпуск заявляє письменницьке об’єднання ВАПЛІТЕ. Письменник Микола Хвильовий, ще донедавна зачарований соціалістичними ідеалами, заявляє про зміну своїх поглядів. Ланцюжок недовіри з боку влади з’єднує три прізвища Хвильовий-Куліш-Курбас.

Будинок «Слово» і буремний 1930-й

В 1930-му все знову змінилося. Курбас із дружиною та мамою отримав квартиру в будинку «Слово» на вулиці Барачній (нині вулиці Культури). Нарешті він мав свій світлий просторий кабінет, звісно ж, заповнений книжками і різною пресою. Мабуть, лише з книжками Курбас був по-справжньому відкритим, вони були його ліпшими друзями. Будинок був чимось середнім між стилем модерн на конструктивізмом. Всередині він нагадував вулик, де кожна квартира — це була ціла історія. Це тут можна було зустріти Олександра Довженка із каструлею в руках, або ж Миколу Куліша в дискусіях із Тичиною чи задуманого Миколу Хвильового. Весь час кипіло життя. Особливий інтерес викликав тандем Куліша та Курбаса — вишуканий, елегантний Курбас, який вдягався в англійському стилі, і дещо незграбний Куліш тим не менш завжди були вибуховою сумішшю для театру.

Будинок «Слово» був на той час інноваційним, там і солярій містився на верхніх поверхах, було влаштовано невеличкий сквер із клумбою, дерев’яними садовими диванами, кущами бузку та каштанами, а за ним — спортивний майданчик з волейбольном полем та баскетбольними щитами. Здавалося би, все для комфортного життя. Це лише згодом будинок назвуть «Крематорієм» і він стане справжнім пеклом для своїх мешканців, з’ясується, що НКВС весь час слідкувала і прослуховувала кожну фразу непокірних митців.

Попри нові вистави, політична ситуація загострилася, а рік 33-й став відправною точкою для багатьох митців будинку «Слово». Більшість із них зустрілися вже на Соловках. Але першим у списку був Микола Хвильовий, який застрілився у власній квартирі, з нього почалася хвиля репресій, яка торкнулася і Курбаса.

Зараз «Слово», як і раніше, нічим особливим не впадає в око. На початку 2000-х розбиту невідомими меморіальну табличку ще з 80-х років змінили новою. Вона має вигляд книги зі всіма прізвищами мешканців. Тут весь цвіт українського мистецтва — Тичина, Зеров, Хвильовий, Курбас, Куліш, Крушельницький, Меллер та інші. Таки справжнє Розстріляне Відродження.


Вони були спільнотою, були командою. Амвросій Бучма — ще один золотий актор «Березоля» згадував, як одного разу, незадовго до репресій, актори збиралися на розмову про мистецтво, а Лесь Курбас весь час мовчав, був десь далеко. Бучмі здалося, що Курбас щось передчував, біду, яка насувається. Але стрижень всередині не давав розклеїтись, здатись.

Актори театру «Березіль». Зліва — Лесь Курбас і його дружина, акторка Валентина Чистякова. 1933 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Актори театру «Березіль». Зліва — Лесь Курбас і його дружина, акторка Валентина Чистякова. 1933 рік. Фото: encyclopediaofukraine.com

Харків став для театру «Березіль» новим досвідом, майданчиком для появи нових імен в театральному житті, випробуванням і очищенням від ілюзій.

Немає давно Курбаса, немає «березільців», але їхній дух досі живий в місті. Театр імені Шевченка все ще лишається  багатолюдним, на ньому тепер живе меморіальна табличка Лесю Курбасу, охоронець на кладовищі №13 на запитання, де знаходиться пантеон Курбаса, з легкістю показує точне місце, ні на мить не замислюючись, і додає: «Але ж Ви знаєте, що Курбас на Соловках розстріляний, там лише земля звідти, а ще похована його мама і дружина», — будинок «Слово» тепер житловий, але все ще лишається свідченням тієї епохи. А Лесь Курбас час від часу зазирає до свого улюбленого театру…

Иллюстрация: PILOBOLUS

Редактор: 
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.