Життя та смерть товариша Даниленка як дзеркало пролетарської революції

Аватар пользователя Едуард Зуб

Розстрільні списки Харківської ЧК 1920 року варто видати окремою книжкою. Щоб раз і назавжди витіснити іноземний мотлох з ринку пригодницької літератури. А заодно позбавити читацьку аудиторію від стереотипних уявлень про «славетне минуле».

У ті далекі і страшні часи поруч із прізвищем кожного розстріляного, зазвичай, вміщували перелік його «гріхів». Іноді короткий, а іноді й вельми розлогий, з численними подробицями. Настільки яскравими, що могли би прикрасити будь-який авантюрний роман.

Класичний приклад — солідний, на тридцять вісім (!) пунктів, розстрільний список від 30 березня 1920 року.

Після загального шоку, спричиненого його оприлюдненням, губком партії змушений був виступити зі зверненням: придивіться пильніше до своїх струнких лав, дорогі товариші! А то незручно виходить: ледь не половина списку — як не комуністи, то комсомольці. І хай би ще за ідейні «збочення» постраждали, але ж ні: банальний бандитизм.

Під номером 28, наприклад, йшов такий собі Григорій Михайлович Жеглов. Ні багато, ні мало «Председатель Союза Коммунистической Рабочей Молодежи Петинского района».

Бідака потрапив у полон 19 березня, під час збройної сутички з чекістським підрозділом біля Воскресенської церкви (приблизно там, де зараз новий цирк). Тоді ж захопили пораненими комсомольця Новикова і комуніста Корнєєва, які теж розділили сумну долю свого ватажка. Їхньому товаришу, комсомольцю Попову, пощастило ще менше — поклали прямо на місці. Бо надто вже затято відстрілювався.

Зруйнована у 1934-му Воскресенська церква була свідком бою між чекістською спецгрупою і… комсомольською

Покарали метких хлопців, звісно ж, не за політичні уподобання — за оригінальне ноу-хау: злочинне угруповання під райкомівським «дахом». «На діло» йшла «революційна юнь», коли її перехопили чекісти, які вже мали цілком надійні агентурні дані.

Та справжньою окрасою списку стали навіть не «комсомольці-добровольці», а №30 — Іван Герасимович Даниленко, завідувач житловим відділом Іваново-Лисогірського ревкому. Не просто «полум’яний більшовик», а ще й з підпільним партстажем, що цінувалося тоді надзвичайно високо. Ба більше: колишній співробітник транспортної ЧК! Його розстріляли за те, що переховував бандитів і попереджав їх про обшуки та арешти.

Намагаючись врятувати життя, Даниленко розповів чекістам багато цікавого про свої революційні заслуги. В протоколах допитів залишився не тільки літопис харківського лихоліття, а й своєрідний портрет того соціального прошарку, який дорвався до влади на хвилі «Великого Жовтня» — його побут, звички, уявлення про навколишній світ.

Дякувати за це маємо бійцям «Особливої групи по боротьбі з анархо-бандитизмом», які любісінько злапали Івана Герасимовича у його господі по Рудаковській, 67 об одинадцятій ранку 8 березня 1920 року.

Про сам підрозділ, сформований з найлютіших московських чекістів та перебіжчиків-анархістів, можна і книжку написати — так багато «див» вони тут натворили. Але підкреслимо лише найважливіше.

Група під командуванням Федора Мартинова підпорядковувалася не губернській ЧК, а безпосередньо Василю Манцеву, начальнику республіканського управління. Прибула вона до Харкова за кілька днів після вигнання з міста денікінців і перший місяць, поки провадила збір інформації, переховувалася на конспіративних квартирах. Бо не відчувала жодної довіри до місцевих кадрів.

Особлива група по боротьбі з анархо-бандитизмом

Вийшла група з підпілля 30 січня 1920 року, розгромивши в найкращому голлівудському стилі бандитську сходку на вулиці Воєнній. Кількох чоловік арештували, кількох застрелили на місці. Але декому вдалося втекти.

Двоє «везунчиків» — Данило Бондаренко і Яків Костюхін, «залягли на дно» у своєї знайомої Насті Ветчинкиної, самогонниці з Основи. А та доводилася сестрою дружині комуніста Даниленка.

На свої тридцять років Настя мала вельми барвисту біографію. Першого чоловіка пристрелила власноруч, за що довелося трохи посидіти, а другого, відомого бандита, розстріляла Московська ЧК. Через широкі зв’язки у кримінальному світі Настя стала, напевне, єдиною в історії міста самогонницею, яку допитував особисто головний чекіст України.

За її словами, під час зворушливої зустрічі представників двох гілок революційного руху — анархістської і більшовицької, була знищена чверть самогону (три літри). Оскільки платили за неї бандити, комуністична совість змусила Даниленка триматися скромно: «выпил немного — только три стакана».

Зате встиг обговорити з бандитами… політичну ситуацію у країні і місті. Ті агітували Даниленка за анархізм, а він їх — за Радянську владу. Казав, що вона все одно переможе і радив Бондаренку з Костюхіним покаятися та легалізуватися. А найкраще — влаштуватися на роботу до… надзвичайної комісії. В принципі, займатися тим самим. Але вже з мандатом.

Безмежного оптимізму свого співрозмовника бандити не поділяли: надто багато гріхів на них висіло — убивства та збройні пограбування. Хай вони і називали їх «експропріаціями». Яке там прощення? Натомість, просили у Даниленка здобути перепустки на виїзд із Харкова. А ще — знайти небалакучого лікаря. Бо, рятуючись від погоні, Яшка Костюхін добряче обморозив ноги. Але чекісти дістали нальотчиків раніше, ніж комуніст їм — документи…

Чекістський карт-бланш: саме з цим ордером прийшли до Даниленка

Коли Даниленка доправили під конвоєм в ЧК, його особисті речі приймав Михайло Журба, майбутня легенда харківського розшуку. Він і зафіксував, що добробут робітників суттєво зріс після революції: міцну пролетарську лапу товариша по партії прикрашав золотий браслет!

Висів він та тій самій руці, якою Даниленко заробляв на хліб з дванадцяти років, фарбуючи вагони у залізничних майстернях. Звісно ж, не з доброго дива так рано подорослішав — сім’я постійно голодувала.

Як би не оспівували зараз «Россию, которую мы потеряли», пролетаріат за царя-батечка геть не шикував. І розцінки свої вигризав зубами у жорстокій боротьбі, до якої Іван підключився ще підлітком. Через що довелося не раз змінювати місце роботи: і на Гельферіх-Саде працював, і на Мельгозе. Був візником, слюсарем у гаражі.

Але тут трапилася Лютнева революція. Або ж, за словами самого Даниленка, «упало тяжелое бревно дома Романовых». І, здається, добряче прибило Ванька: він вступив до більшовицької партії.

Жовтневий переворот Даниленко зустрів уже робітником вагонних майстерень, куди його знову прийняли як «честного труженика и противника старого режима». Рівень довіри товаришів до Івана Герасимовича тоді дійсно зашкалював: він був одним з десяти кур’єрів, які їздили у Петроград за грошима для Харківського залізничного вузла.

Та на початку квітня 1918-го, разом із раднаркомівськими рублями, скінчилася і любов пролетаріату до вірних ленінців. Коли німецькі та українські війська підійшли до Харкова, стійких прихильників більшовизму назбиралося у ньому лише на один ешелон. І це з сім’ями та пожитками! Саме у цьому ешелоні залишив рідне місто і Даниленко.

Чекіст Федір Мартинов, який вів справу Даниленка

Але ненадовго: повернувся вже влітку для ведення підпільної боротьби. За його ж словами, «принял самые резкие меры агитацией и раздачей литературы германцам». Працювати було важко і страшно, та в листопаді настало полегшення: відбувся антигетьманський переворот. «Когда захватил власть Петлюра, то тогда наше дело уже веселей пошло», – розповідав пізніше чекістам Іван Герасимович.

За «веселість» товариш Даниленко віддячив петлюрівцям щедро: в ніч на 3 січня 1919 року, коли українська влада залишала місто, брав участь у захоплені станції Харків, підтримуючи з тилу наступ Червоної Армії.

Та вже у червні Івану Герасимовичу знову довелося тікати з міста! Тепер уже від денікінців. Бо ж встиг на службі у ЧК засвітитися. Добіг аж до Москви, але там його зустріли товариші по партії: вертайтеся назад, у підпілля!

За примхою долі, у місті Курську на початку вересня 1919 року опинилися дві цікаві команди — харківські комуністи, які готувалися до переходу через лінію фронту і… бригада нальотчиків-анархістів. Ті теж не байдикували — «громили лавки и магазины». А награбоване, як засвідчив на допиті Яків Костюхін, зносили на квартиру… громадянки Ветчинкиної! Вона теж тоді чомусь у Курську перебувала.

От там, у родички, і перетнувся з «анархо-бандитами» товариш Даниленко, хоча й казав спочатку чекістам, що вперше їх побачив лише у Харкові, в січні 1920-го. Чим саме займається група Даньки Бондаренка, Іван Герасимович прекрасно знав вже тоді. Що не заважало йому з ним випивати і цілком по-дружньому спілкуватися. Поки денікінці не захопили Курськ, через що накрилося і Іванове підпілля, і Даньчині грабунки.

Фрагмент розстрільного списку

Наступна, харківська зустріч старих знайомих, обернулася «вишаком» не тільки для Івана Герасимовича. Те саме отримала і Ветчинкина: в неї на квартирі ще й награбоване знайшли. Дивом обійшлася роком концтабору її сестра Парасковія, дружина Даниленка. Їй теж інкримінували «переховування бандитів», та врятувала наявність двох неповнолітніх дітей.

Коштовності, конфісковані у Даниленка, відійшли радянській владі, за яку він так вболівав.

Класичний сюжет більшовицьких агіток: справжній комуніст навіть своєю смертю прислужився до побудови світлого майбуття.