«Заплєчних дєл» державний арбітр

В історії нашого міста були і більш масштабні трагедії, ніж організований Саєнком у червні 1919-го розстріл заручників. Та годі шукати більш розрекламованого ката. Кожен, хто хоч трохи заглиблювався у харківську минувшину, чув страшні оповідання про видатного садиста.

Одначе мало хто піддавав їх критичному аналізу. Бо тоді б виявилося, що значна частина інформації про Саєнка, що гуляє інтернетом, не має жодного опертя на документальні матеріали. А є лише переказом старих побрехеньок. В кращому випадку — відлунням денікінської пропаганди, яка схильна була значно перебільшувати і без того жахливі речі.

Та навіть білим писакам ефектно втерла носа «Соціалістична Харківщина», вмістивши навесні 1989-го аж три публікації підряд, присвячені Степану Саєнку. Там була вже не просто гіперболізація фактів — байки, несумісні зі здоровим глуздом.

Найцікавішою слід вважати розповідь про те, як у жовтні 1941-го в перші години (!) окупації Харкова, «спеціальний загін гестапівців» оточив будинок старого чекіста на Клочківській, 81. Кляті гітлерівці начебто заздалегідь готувалися захопити Саєнка. І прийшли туди, вже знаючи розташування кімнат і місцезнаходження потаємного льоху. Невже Степан був таким великим цабе, що ним і в Німеччині переймалися?

Та, Бог з нею, з війною. Вона вже у 1989-му була ділом давнім. Але й про події хронологічно ближчі теж дурницю написали. Цитуємо: «Саєнко… з 1933 року аж до 1973 керував обласним Державним арбітражем».

Виходить, лише вперед ногами і винесли з кабінету? Помер він у 1973-му! На вісімдесят восьмому році життя. І арбітраж — не брежнєвське політбюро. Так міцно за нього не трималися.

Натомість, саме цей період в житті сумнозвісного Степана Панасовича виявився найкраще задокументованим. І гріх було не поцікавитися, чим займався і як себе почував відставний кат у сталінському Харкові.

Колись про це вже писав у своїх спогадах окупаційний обер-бургомістр Олександр Семененко. Як фаховий адвокат, він мав спільних знайомих з «ненормальним вишкребком суспільних низів», котрий «працював у галузі господарського права». І знайомі ті переповідали, що про свою роботу в арбітражі Саєнко «говорив з гордістю і казав, що все в своєму житті робив сумлінно… і на військовій службі був добрим виконавцем».

Степанові ретельність та працьовитість, виявлені ще у підвалах на Чайковській, постійно вилазили боком його підлеглим. І під час відкритих партійних зборів, що відбувалися 5 серпня 1934 року, вони розповіли багато цікавого.

З виступу товариша Бурдіна: «Саенко погрузился в работу, может назначать для разбора в день по 15 дел… Если будем так работать, то мы превратимся в коняку 1932 года».

Ще більш емоційно висловилася товаришка Щербакова: «Относительно того, что мы работаем много, об этом я не раз говорила с тов. Саенко, что так работать нет сил. А он говорит — работать надо до упаду. Это с его стороны антисоветский поступок. У него нет человечности».

Скільки людей прикусило язика, почувши такі слова, в протоколі, на жаль, не згадано. Стьопину біографію у Харкові знали всі. І він точно був останнім, від кого б чекали людяності.

А от стосовно «до упаду» Щербакова анітрохи не перебільшувала. В обласному арбітражі працювали по 12-14 годин на добу, отримуючи 300 грамів хліба. Картки у Харкові скасують лише з 1 січня 1935 року.

Думки про Саєнка як керівника (на той час — заступника головного арбітра) під час зборів розділилися. Одні називали його «плохим администратором», інші навпаки — «хорошим руководителем-ударником». До висновків партійної чистки записали останнє визначення.

Не позбавлений інтересу і виступ самого Степана Панасовича на тих зборах. Він закликав «дать хорошую взбучку» референту Михайлу Гепштейну. До речі, одному з небагатьох в арбітражі, хто мав вищу юридичну освіту. На відміну від самого Саєнка з його двома класами.

А завинив Гепштейн тим, що використав під час виступу вирази «партия пришивает» та «партия отыгрывается». І з біса пильний Саєнко відразу ж потрактував це як «политическую ошибку».

За три роки потому подібна помилка добряче посприяла кар’єрному зростанню колишнього чекіста. У недоброї пам’яті 1937-му Саєнко піднявся на щабель вище, бо у його начальника необережні слова з вуст вилетіли.

Товариш Сава Брунько, теж старий більшовик, під час політзанять щиросердно ляпнув, буцімто боротьба партії з троцькізмом є лише боротьбою за портфелі. І це коштувало йому не тільки посади, а й свободи.

Як пережив «великий терор» сам Саєнко, «знають» усі: зустрів енкаведистів на порозі з гранатою в руках. Рипнитесь, сказав, підірву к бісовій матері себе разом з вами! Ті злякалися і більше не приходили.

Лякаються і спеціалісти з «єжовщини», коли чують таке. Або ж виразно крутять пальцем біля скроні. Бо люди, які давно працюють з тогочасними документами, взагалі погано сприймають ненаукову фантастику. Крім того, знають, що історія з гранатою, оприлюднена у 1994 році покійним нині О. Зінуховим, є лише удосконаленим варіантом більш ранньої байки.

У 1989-му те саме розповідав у «Соціалістичній Харківщині» В. Данилов. Тільки у нього «іменний маузер» фігурував. В цьому випадку блискавично знищити наряд енкаведистів було б трохи важче. Історію довелося підправити.

Насправді ж, у 1937-38 роках Степан відбивався не від НКВД, а від товаришів по партії та колег по роботі. Бо установа, в якій він працював, була справжнім серпентарієм. Як і вся «наша необъятная Родина» в часи «великого терору».

Згідно з офіційним висновком, озвученим 29 листопада 1937 року на засіданні бюро Дзержинського райкому, партійці обласного арбітражу «стали на путь выискивания компрометирующих материалов друг на друга в целях дискредитации».

Чутки про те, що Саєнка, начебто, усі боялися, суперечать наявним документам. Дві з чотирьох «наклепницьких» заяв, що надійшли тоді на нього, були підписаними. І їх автори мали сміливість висловити свої претензії публічно.

9 лютого 1938 року бюро Дзержинського райкому КП(б)У слухало справу «о компрометирующих материалах на члена партии Саенко С.А.». Спочатку розглядали анонімки. Ту, в якій Саєнка називали «хамом из отбросов народа» та погрожували вбити «за пролитую в 1918-19 г. кровь», згадали лише побіжно і відразу ж відкинули. З цілком логічною мотивацією: «исходит явно со стороны вражеских элементов».

Більше уваги приділили іншій, котра іменувала Степана Панасовича «двурушником, скрывающим свое действительное существо». Бо ж він, як член райкому, приймав у своєму кабінеті троцькістів.

Виявилося, дійсно, приймав. Але тому, що був зобов’язаний це робити: райком доручив йому розслідувати справи виключених з партії. То ж Саєнко і виклика́в їх до себе, як у давні «чекістські» часи.

Їх йому теж пригадали: якийсь Кириченко висунув звинувачення у зв’язках з «ворогом народу» Сергієм Буздаліним, директором «Тіняковки». Що було чистісінькою правдою: зв’язки існували. Давні і криваві.

У червні 1919-го Буздалін з Саєнком разом «ліквідовували» концтабір на Чайковській. Сергій, як трибуналіст, вказував, кого стріляти, а добросовісний Стьопа сумлінно виконував його вказівки. Так само було і в холодногірській тюрмі.

Та коли настав час і самому Буздаліну стати обличчям до стіни, Саєнко від нього рішуче відхрестився. Сказав, що спілкування з колишнім соратником припинив дуже давно, бо той став «зарвавшимся бюрократом».

Навряд чи був кращим і сам Стьопа. Судячи з протоколу засідання бюро райкому від 9 лютого 1938 року, такого тертого апаратного бійця ще треба було пошукати. Відгавкався від усіх звинувачень! Хоча рубка йшла надзвичайно жорстока.

Політична складова була в ній лише прикриттям. Мова йшла, насправді, про те, хто стане Головним арбітром замість арештованого «ворога народу» Сави Брунька. І другий претендент на цю посаду, товариш Михайленко, «топив» Степана Панасовича зі справжнім мисливським азартом. Анітрохи не зважаючи на той шлейф похмурої слави, що тягнувся за колишнім чекістом.

Та Саєнко «виплив». Бо ж відома речовина не тоне. Навіть у гнилому багні бюрократичних розборок.

А тримав би гранату, як говорить легенда, точно б опустився на дно!