Забуте підпілля: агенти ВУЧК у білому Харкові

Аватар пользователя Едуард Зуб

Наприкінці 1919-го у тільки-но звільненому від денікінців місті радянська влада активно збирала свідчення про білий терор.

Спеціальна комісія, створена при губернському ревкомі, турбувала харківців полум’яними закликами: приходьте і розповідайте! Пишіть і присилайте! Бо ж того потребує політична ситуація:

«Пусть гуманная Европа, защищающая и поддерживающая контрреволюцию, получит в лицо плевок и пощечину».

І народ поніс коштовну інформацію! Адже йому прозоро натякнули, що «молчание лиц, скрывающих белых разбойников, равносильно их сочувствию старому, гнусному режиму». Вже за кілька тижнів архіви комісії розпухли від жахливих оповідань.

Хоча нестачі матеріалів не відчувалося, до одного з постраждалих — комуніста Григорія Лози, спеціально прислали стенографістку. Бо йому не те, що писати — говорити було важко: тільки-но відходив після висипного тифу.

Цей полум’яний заклик забезпечив майбутніх істориків горами інформації

Але ретельно занотована розповідь у вир пропагандистської війни не потрапила — її сховали в архіві. Оскільки багато секретних подробиць містила. Про те, наприклад, що у білому Харкові паралельно діяли ДВА більшовицьких підпілля.

Одне з них, в якому працював Лоза, хоч і називалося «Группой коммунистов особого назначения», Зафронтовому бюро ЦК КП(б)У не підпорядковувалося. Бо мало іншого керівника — шефа Всеукраїнської ЧК Лаціса.

Історія підпілля суто партійного, хоч і залишається досить каламутною, в загальних рисах відома: три підпільних ревкоми підряд вирахувала і розгромила у другій половині 1919 року біла контррозвідка.

Розстріляним присвячували статті та книжки, їхніми іменами називали вулиці — Слинька, Чернікова, Минайленка. Та про ефективність діяльності комуністичного підпілля ніхто особливо не розповсюджувався. Бо надто вже виразно проглядала вона зі спогадів тих, хто вцілів.

Ну десь збиралася по схованках, постійно між собою сперечалися. Змінювали явки і конспіративні квартири, один одного підозрювали у зраді. Спромоглися надрукувати та розповсюдити кілька прокламацій. А щось серйозніше? Та куди там!

З мемуарів підпільника Козлова:

«Ревком организовал нападение на гужевой транспорт оружия с восемью пудами пироксилина. Но посланные товарищи перепутали дорогу и вернулись ни с чем».

Свідчення Григорія Лози, відновлені та «олітературені» ним у 1959-му, відрізняються від подібної писанини навіть лексикою. В них годі шукати «ревкомів», «губкомів» та всіляких там «кооптацій». Натомість присутні «территориальная резидентура», «агенты», «установочно-осведомительные данные».

Кидається в очі, що серед згаданих Лозою кількох десятків колег немає жодного з єврейським прізвищем. Багато росіян, трапляються латиші, але переважають українці. В партійному підпіллі все було навпаки!

Причина такої відмінності криється в історії створення групи особливого призначення. Від початку агентів готували не для білого тилу — планували закидати до українських повстанських загонів. А батьки-отамани ставилися до представників певної національності навіть з більшою пересторогою, ніж денікінці.

Наприкінці 50-их ті з групи, хто вижив, зробили щось на кшталт випускної віньєтки

Робота чекістської агентури у білому Харкові мала свою специфіку. На такі дурниці, як розповсюдження листівок, ніхто не розмінювався. І впливом на робітничий клас через легальні організації чекісти теж не переймалися. За словами Лози, «в задачу резидентуры включался узкий круг работы — организация и руководство партизанско-повстанческим движением в губернии».

На початок жовтня 1919-го у місті працювало, щонайменше, п’ять «трійок», котрі підпорядковувалися резиденту Михайлу Вороніну (псевдо «Ніноров»). Його легальним «дахом» була посада нічного сторожа постоялого двору на Журавлівці.

Місце для явки — ідеальне. Там постійно зупинялися селяни, які привозили до Харкова на продаж харчі. І накриті рядном вози з товаром не викликали жодних підозр. А от що під тим рядном лежало — то вже питання окреме.

Не викликав підозр і сам «Ніноров» — «увечный воин» з двома Георгіями. Та ще цікавіший імідж знайшли автору спогадів — робітник української пересувної трупи. Не найкращий, звісно, варіант для здоровенного хлопця з робітничої околиці. Та, з іншого боку, досвід служіння Мельпомені Лоза на той час уже мав: три дні помрежем (!) у якомусь з київських театрів.

Члени групи дотримувалися залізного правила: влаштовуватися на легальну роботу, аби уникнути непорозумінь під час перевірки документів. І бажано на таку, щоб залишався вільний час для головної діяльності.

Станіслав Забродін, наприклад, куплети зі сцени виспівував. Помічник резидента Іван Дребесов слюсарну майстерню на Заїківському базарі тримав. А чекіст Микола Кабельський до спорідненої організації проліз — став співробітником губернського кримінально-розшукового управління.

«Ни одного праздношатающегося с липовыми документами у нас не было, — згадував не без гордощів Григорій Лоза. — Липовые документы использовались нами лишь для эпизодических заданий. Да и то по особому разрешению резидента или его помощника».

Партійне ж підпілля, навпаки, пишалося кількістю і якістю продукції свого «паспортного бюро». Ух, як хвалив його діяльність «Харьковский рабочий» у 1934-му! А куди подінешся? Підпільниця, яка розвозила замовникам фальшиві документи, стала дружиною В’ячеслава Молотова. І колись обмовилася, що саме у Харкові, на конспіративній квартирі по Театральному провулку, 4, перетворилася з Перл Карповської на Поліну Жемчужину.

Восени 1919-го у цьому будинку знаходилося підпільне «паспортне бюро»

Підпілля ВУЧК теж мало конспіративні квартири. Але виключно на околицях — Семінарська, 35, Заїківська, 122, Кирилівський провулок, 3. Остання точка була просто ідеальним надбанням: хата з величезним погребом, супер-надійний господар. І буквально поруч — станція Балашовка.

Зброю для наступної передачі партизанам чекісти отримували нічними поїздами. І саме на Балашовці можна було приймати нелегальний вантаж з найменшим ризиком.

Потяги зустрічав цілий натовп людей, а майдан перед станцією являв собою щось середнє між стоянкою гужового транспорту і торжищем. Там легко було «загубитися» і потім зробити ривок у Кирилівський провулок, до погребу, перетвореного на склад. В сучасних координатах — за «Малишевським» РОСТом.

Гірше було, коли зброя приходила на станцію Основа. Нічний рейд трьох возів, завантажених стволами, від неї до того ж Кирилівського провулку — один з найцікавіших епізодів у спогадах Лози. Запросто б вписався у сценарій будь-якого бойовика! Бо десь в районі нинішнього м’ясокомбінату, що на проспекті Гагаріна, чекістський обоз на білий роз’їзд нарвався.

Про порятунок коштовного вантажу вже не йшлося. Добре, хоч самі підпільники зуміли розчинитися у темряві після запеклої стрілянини. Втратили 50 гвинтівок, 2000 патронів і, на додачу, трьох коней з підводами.

Врешті-решт, у середині листопада 1919-го зрадлива фортуна відвернулася від чекістів остаточно. Бо дуже вже часто вони її випробовували.

Через готель «Палас» по Коцарській, 9 пройшло, щонайменше, четверо членів групи. У другій половині 1919-го тут була денікінська контррозвідка

Першим попався Лоза. Через те, що легальна робота завадила головній. Антрепренеру терміново знадобилися п’єси Квітки-Основ’яненка і, знехтувавши конспірацією, чекіст поперся за ними у центр міста серед білого дня. Де й зустрів знайомого з Заїківки, якого допитував у ЧК на початку 1919 року. І хоча відпустив після допиту, той давнього спілкування у кабінеті не забув…

Ще гірше довелося Трохиму Окомельченку. Його взяли «на гарячому», під час передачі зброї печенізьким партизанам.

І вже коли ці двоє сиділи в одній камері, їм підкинули колегу — Івана Дубограя. За яких обставин схопили його, Лоза не повідомляє.

Натомість пише, що, попри люті тортури, всі трималися під час допитів гідно. Нікого не здали і врятувалися лише дивом. Дубограй дочекався червоних у тюремній лікарні, куди його спровадили, як тифозного. А Лоза з Окомельченком, хоч і були засуджені до смертної кари, примудрилися втекти. Перший — з етапу, другий — з-під розстрілу.

Скільки правди у свідченнях чекіста, записаних у 1920-му, і відновлених за тридцять дев’ять років потому, тепер вже не скаже ніхто. Порівняти з іншими джерелами можна лише другу їхню половину, де описуються «белоденикинские застенки». І дурниць у ній — цілі гори.

Спочатку Лоза пише, буцімто «у комсомольца Вани Минайленка были выбиты все зубы». А вже за кілька сторінок «згадує», що Ваня годинами (!) розповідав співкамерникам різні історії. І ще й пісні революційні постійно виспівував! Багато ти без зубів поспіваєш?

Не кажучи вже, що зберігся серйозний медичний документ – протокол розтину бідолашного Вані. Всі зуби були на місці, коли його викопали із ями у Григорівському лісі.

Сумний фінал комуністичного підпілля у Харкові. Григорівський ліс, 21 грудня 1919 року

Виглядає дивним, що Лоза не згадав ані словом про арешт ще одного з «коммунистов особого назначения» — Івана Толстікова. Того теж взяли в середині листопада і геть не випадково: хтось злив контррозвідці інформацію.

Список речей, вилучених у підпільника, суттєво підважує тезу Лози про ґрунтовність підготовки чекістської агентури. Серед іншого, у Толстікова знайшли патронташ з величезними літерами «В.У.Ч.К.». Це все одно, аби Штірліц ходив по Унтер-ден-Лінден у будьонівці.

Отака вона, вітчизняна історія: від трагедії до анекдоту — півкроку.