fbpx З чекістської мемуаристики: як Степан Москву захищав - MediaPort
Аватар пользователя Едуард Зуб

З чекістської мемуаристики: як Степан Москву захищав

Овіяна похмурими легендами перша харківська ЧК з відстані у сотню років видається збіговиськом монстрів. Одначе, і її співробітникам ніщо людське не було чужим. Ті з них, які примудрилися досягти похилого віку, схопилися за перо.

Докладні, на сто шістдесят сторінок мемуари залишив після себе отаман душогубів товариш Сільвестр Покко. Відвідала письменницька сверблячка сумлінного виконавця смертних вироків Івана Судакова. Півтора десятка сторінок встиг накатати Іван Дубограй, напевне, найживучіший з усіх харківських чекістів першого призову. Ще за Горбачова інтерв’ю роздавав!

Та от парадокс: жодне з цих творінь не знайшло свого видавця. Ані тоді, коли авторів шанували як старих більшовиків, ані пізніше — в «перебудову». Хоча після 1985-го попит на «історію без прикрас» сягнув захмарних висот, чекістські одкровення так і залишилися скніти по архівах та музеях.

Перший комендант Харківської ЧК Іван Судаков, майбутній мемуарист

Перший комендант Харківської ЧК Іван Судаков, майбутній мемуарист

З різних причин. Ті мемуари, що колись здавалися надто відвертими, в умовах послаблення цензурних обмежень явно програвали розсекреченим документам. А інші було просто соромно видавати. Бо вони надто вже виразно демонстрували культурний та розумовий рівень авторів.

І даремно Іван Судаков просив, «щоби спілка письменників, чи хто інший… спільно з облвидавництвом надрукували в будь-яку збірну чи іншу книжку мої спогади». Та цур їм! Редагувати дику плутанину фактів та дат, щедро приправлену запліснявілими гаслами, не взявся ніхто. Про видання ж їх у первісному вигляді не могло бути й мови. Бо читачі б жахнулися: і оці неуки розпоряджалися чужими життями?!

Та мемуари першого коменданта Харківської ЧК виглядають інтелектуальною прозою на тлі того, що написав комендант концтабору. Адже «уславленого» Степана Саєнка теж муза відвідала. І ще й безжально познущалася над ним.

Три сторінки рукопису, подаровані Степаном Панасовичем Харківському історичному музею, змусять добряче замислитися будь-якого дослідника: а що робити з цим багатством? Пошлешся як на історичне джерело — колеги засміють. Бо ж маячня несусвітня. А віддавати психіатрам пізно: «клієнт» вже давно на тому світі.

Степан Саєнко ще й вірші писав! З колекції ХІМ

Степан Саєнко ще й вірші писав! З колекції ХІМ

Та, здається, їх можна використати в… дипломатичному листуванні. Аби звернутися до зловорожих сусідів з офіційною заявою: готуйте, шановні, грошики на пам’ятник герою! І почесне місце в офіційній російській міфології — десь між Мініним-Пожарським та бідолашними панфіловцями. Бо саме наш земляк врятував Москву від німців навесні 1918-го. За дуже цікавих обставин.

«В 1918-му я був робітником Харківських паровозних майстерень і, водночас, командиром бойової Павлівської дружини, — пише Саєнко. — І був помічником коменданта м. Харкова П.А. Кіна».

Хоча документи, зазначимо, вказують «дещо» іншу посаду — «ад’ютант».

Та не будемо прискіпуватися до дрібниць! Бо їх сам товариш Дзержинський не помічав. «У перших числах квітня 1918 року» він взяв і зателефонував Кінові: «Негайно відрядіть до Москви Саєнка!» Комендант сказав «єсть!», витер скупу чоловічу сльозу (шкода такого підлеглого втрачати) і попередив Стьопу: «Ніхто не має знати, куди ти поїхав!»

Фелікс Едмундович Дзержинський. Ще не голова ВЧК

Фелікс Едмундович Дзержинський. Ще не голова ВЧК

Ага, «ніхто»! Залізний Фелікс все знав. Так і оголосив Стьопі під час особистої зустрічі у Москві: «Давайте знайомитися, хоча я вас і так знаю. Вам, безумовно, невідомо, хто вас викликав? А вас запрошує т. Ленін! На вас чекає відповідальне партійне доручення».

Ця звістка настільки приголомшила Стьопу, що в нього сідниці до стільця прилипли: «Дзержинський встав, а я підвестися не можу. Дзержинський заспокоює: «Коли совість чиста, то боятися нічого!» Аргумент подіяв. Бо за нечисту совість тоді могли й на місці пристрелити. Поперлися Стьопа з Феліксом з Луб’янки до Кремля.

Коли вірити Саєнку, кількість охорони біля кабінету вождя його приємно вразила: «Кругом вартові!» А от уважного читача вражає інша подробиця. Навіть за таких обставин, Фелікс, як справжній чекіст, постукав у ленінські двері «умовним стуком» (!). Звідтіля почулося «Увійдіть!»

Тут Степана знову заціпило: «Я кроку ступити не можу»! На щастя, делікатний вождь виправив ситуацію: «Ленін підвівся, йде, посміхається: Ну-ну, товаришу Саєнко! Треба сміливішим бути!» Після чого, за Стьопиними словами, «Ленін взяв бика за роги»: «ЦК партії має на увазі доручити вам відповідальне партійне завдання».

Отак виглядав Степан Саєнко на 77-му році свого буремного життя

Отак виглядав Степан Саєнко на 77-му році свого буремного життя

Відбувся цікавий діалог:

— Вам відомо, що німці наступають?
— Та ми всі у Харкові приготувалися і міста без бою не здамо!
— А ви до Харкова не повернетесь! Ми вас призначаємо на центральну дільницю на шляху просування німців, щоб ви могли загальмувати їх просування на Москву.

Далі пішла суцільна паранормальщина. «Ленін міг читати думки!» — стверджує без жодної іронії найвідоміший харківський кат. «Ви думаєте, як будете одні зупиняти німців? — каже Ленін. — А я, й дійсно, про це думав!»

І тут вождь видав рецепт, котрий навіть цитувати соромно. Бо одним з головних засобів оборони Москви, було… перекидання партійної літератури на вже окуповані німцями території. А останнім бастіоном — таким собі роз’їздом Дубосєково (чи Бородіним — кому як подобається) товариш Ленін призначив чомусь станцію Беленіхіне Курської губернії, де наш Стьопа і примудрився «з честю виконати завдання вождя».

Один з численних Степанових документів, що зберігаються у Харківському історичному музеї

Один з численних Степанових документів, що зберігаються у Харківському історичному музеї

Виставити б рахунок невдячним росіянам за порятунок їхньої столиці! Але папірець один заважає. Солідний такий мандат, з трьома печатками, кутовим штампом і чотирма автографами. І сказано в ньому, що тов. Саєнко «з 6 березня по 8 квітня 1918 року виконував обов’язки ад’ютанта коменданта м. Харкова, а після евакуації з Харкова виконував ті ж обов’язки при коменданті м. Луганська і його району з 10-го по 27 квітня». Тобто, навіть фізично не міг бути у Москві у вказаний ним час.

Раритетного мандата шановний Степан Панасович сам передав до харківського музею. Разом з процитованим вище рукописом. В одній теці вони й зберігаються. Щоб історики не нудьгували.

Та вони й не нудьгують. У 1989-му один із «спеціалістів», вивчивши і те, і інше, повірив… спогадам! Прізвище з етичних міркувань називати не будемо.

Як не будемо й довго реготати. Бо ж мемуари, зазвичай, пишуться у тому віці, коли маразм може завітати до кожного. Без огляду на минулі заслуги чи політичні переконання.

Читайте також: «Заплєчних дєл» державний арбітр

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.