Як у радянському Харкові хабарників карали

Аватар пользователя Едуард Зуб

28 серпня 1925 року Найвищий суд УСРР затвердив обвинувальний висновок у «справі харківських судових працівників».

Наступного дня газети приголомшили читачів цифрами: притягнутих до суду — 96 чоловік. 17 з них — посадові особи: дев'ять (!) народних суддів, один слідчий, секретарі нарсудів і члени колегії захисників. Обвинуваченим пред’явлено цілий букет статей — від «зловживання владою» до «замаху на вбивство».

Виявивши гідний подиву професіоналізм, кореспондент «Коммуниста» стиснув до третини газетної сторінки переказ 300 сторінок обвинувального висновку. З нього витікало, що протягом 1922-24 років у Харкові сформувалася система продажу судових рішень. Народні суди були наскрізь просякнуті хабарництвом!

Брали постійно. Грошима, їжею, самогоном. «Класову лінію», якою так пишалася радянська влада, викривлювали системно. Бо з пролетаря багато не візьмеш.

Друге ліворуч — обличчя радянського правосуддя. Суддю Сілакова взяли під час пиятики

Власник чайної, що гнав самогон на продаж, відбувався символічним штрафом (за геть не символічний хабар). Натомість, проста робітниця вигнане для себе зілля спокутувала роком ув’язнення. «Ваша «робітнича справа» — остільки-оскільки», — оголосив пролетарям суддя 1-го району Серединцев, коли ті звинуватили його у потуранні непманам.

Рівень нахабства у служителів Феміди був різним. В 6-му «брали тонко», бо там судив Сілаков — фахівець з дореволюційним стажем. Зате в 12-му квітнуло відкрите здирництво: навіть сімнадцятилітня кур’єрша бралася «вирішувати справи» за помірну ціну! Адже районом керував «в доску свой» Олексій Акімов. Без фахової освіти, але з заслугами: комуніст з 1917 року, колишній член Царицинського ревкому, трибуналіст, зав. наросвітою і т.д., і т.п.

Гнилість району пояснювалася ще й… географічно: на його території знаходився Благбаз. З густою мережею «ганделиків». Справ щодо самогону відкривалося стільки, що бачити суддю тверезим щастило небагатьом.

Крім хабарників і хабародавців, притягнули до суду ще й групу посередників. Як членів колегії захисників, так і «підпільних адвокатів». Хоча до найзначнішої фігури — Митрофана Демченка (56 епізодів хабарництва) — означення «підпільний» пасувало погано. Прохачів він приймав відкрито — у власному будинку. Ще й секретаря завів, коли вже не міг самотужки впоратися з напливом клієнтів.

Підпільний адвокат Митрофан Кир’янович Демченко

«Наплив» спостерігався і в… харківському цирку. Бо саме там 8 листопада 1925 року розпочався судовий процес. Одних тільки адвокатів сорок чоловік набралося! Додайте сюди чотирьох суддів і чотирьох прокурорів. А глядачів прибуло стільки, що кінну міліцію викликали для підтримання порядку.

Обвинуваченим виділили огороджений бар’єром партер. За нього помістили і тих, хто перебував під вартою ще до суду, і тих, хто раніше залишався на свободі. З останніх не з’явилося 9 чоловік: їм забули прислати повістки. З тієї ж причини не дорахувалися 28 свідків. Організація процесу шкутильгала на обидві ноги!

Першою жертвою суду став… начальник конвою Рєпкін. Бо заборонив захисникам спілкуватися з клієнтами іншими мовами, крім російської. У розпал українізації! В присутності одного з її провідників — наркома юстиції і прокурора республіки Миколи Скрипника. Рєпкіна відсторонили від служби, а справу його передали військовому прокурору.

Перші три дні пішли на розгляд клопотань, порушених сторонами процесу. Звільнили з-під варти кількох вагітних, двом обвинуваченим призначили психіатричну експертизу. Також долучили до справи декілька документів. Найцікавішими були незаповнені, але вже підписані суддею Леляком і народними засідателями бланки вироків.

Ще два дні судові секретарі зачитували довжелезний обвинувальний висновок. Після чого почалося опитування обвинувачених стосовно визнання своєї вини.

З дев’яти колишніх суддів повністю погодився з обвинуваченням один Алексєєв. Тільки корективу вніс: «Брав! Але справи все одно вирішував по совісті!». Три хабара з пред’явлених семи визнав Котляров. У двох (один з яких — мішок борошна) зізнався нарсуддя Рибалов.

Суддя Ієвлєв, який витрачав на власні потреби судові збори, визнав лише розтрату. Хабарництво відкинув.

Суддя Бунтар-Чернявський, котрий під час попереднього слідства частково визнавав свою вину, несподівано передумав: не брав! Передумав і «самогонний» Акімов: з 39 хабарів, що йому інкримінувалися, визнав лише 2. Ще троє суддів — Сілаков, Леляк і Серединцев, обвинувачення в хабарництві відкинули взагалі.

Добряче розвеселивши публіку, відкинув Сілаков і «замах на вбивство». Каюсь, мовляв, стріляв! Але у стелю. А не в п’яного слідчого Ляшкевича, який в цей час ховався під столом.

Недострілений суддею Сілаковим слідчий Ляшкевич

Більш поступливою виявилася дрібнота — діловоди, секретарі. Ці обвинувачення визнали, бо на них і висіло менше. А от з підпільними посередниками виникли проблеми.

Слів «хабар» та «підпільна адвокатура» вони не визнавали. Воліли називати свою діяльність «клопотанням», а отримані за неї гроші — «винагородою» або ж «чайовими». Те саме і з хабародавцями: який «хабар»? «Гонорар»!

Важко прийшлося б обвинуваченню, коли б не поступливість центральної фігури процесу — підпільного адвоката Митрофана Кир’яновича Демченка. Три дні його допитували, а потік інформації все не висихав.

Кому, скільки і за що давав, Кир’янич пам’ятав добре. Оскільки мова йшла про часи гіперінфляції, цифри були шокуючими: «Справа Черепахіна… За самогон… Отримано 25 мільярдів, з них 20 передав Акімову». «Передавав» він також суддям Леляку, Серединцеву, Котлярову, Алексєєву, Рибалову. І тільки судді Сілакову «позичав» або «дарував по дружбі». Бо знав його ще з часів спільної служби у царському суді.

Після Демченка та його «секретаря» Танкова, перед суддями протягом кількох днів проходили їхні клієнти, що вирішували справи у 12-му районі. Публіка була різнобарвною — від непмана Левітова, власника чайної, до пролетаря Вандишева. Бо хто тоді не гнав оковиту?

Об’єднувала робітників з підприємцями… феноменальна наївність. Всі щиро вважали, що платять Кир’яничу за юридичні консультації. Навіть колишній міліціонер Дмітрієв. Та зірвався Демченко лише раз, коли ту саму пісню завів громадянин Гандзин, який викупав з під арешту дружину-самогонницю: та він же в розшуку служив! Теж не розумів, що робить?

Лише на тринадцятий день процесу почали допитувати останню ланку ланцюжка — колишнього суддю 12-го району Акімова, старого більшовика. Як і належить справжньому революціонерові, він тримався довго — за дванадцять місяців попереднього слідства і в перші дні суду визнавав лише два хабара. А тут, викритий свідками, ще десять епізодів визнав. Тільки здирництво відкинув: ніколи й нічого не вимагав! То кляті посередники чесного комуніста спокусили.

Суддя Олексій Акімов

Після комуніста зацікавилися комсомольцем — діловодом того ж району Даревським. Завдяки його свідченням на одного обвинувачуваного стало менше. Суд постановив припинити справу проти захисника Ліфшиця, бо той хоч і дав два червінця Даревському, але хабаром їх не визнали. Лише подякою за клієнтів, яких діловод спрямував до Ліфшиця.

Виручивши одного адвоката, Даревський втопив іншого — Штернмана. Бо зізнався, що той передав йому два золотих червінця за прискорення справи Рибалової. Послуги Даревського як посередника, до речі, були непристойно дорогими. За звільнення громадянина Цвєткова він взяв у підпільного адвоката Павлова п’ять червінців. А судді Акімову віддав лише два.

Під час допиту дрібних посадовців виявилося, що вони частенько брали гроші за те, на що не могли впливати. Рідня заарештованих несла «за звичкою», то вони й не відмовлялися. Судовий секретар 12-го району Нікольський, зізнавшись в семи епізодах отримання грошей, назвав свої дії не хабарництвом, а шахрайством. Бо всіх, за кого давали, звільнили б і так. На законних підставах.

Аж до 23 грудня допитували обвинувачуваних! За цей час виявилося, що і у всіх інших районах нарсуду творилося приблизно те саме, що і в «самогонному» 12-му. Незначні відмінності пояснювалися лише особливостями характеру служителів Феміди.

Суддя Леляк (4-й район) мав сміливість «відмазувати» не лише самогонників, а й злодіїв-рецидивістів. Частенько брав гроші сам, без посередників. Вирізнявся феноменальною жадібністю.

У судді Котлярова (6-й район), навпаки, розцінки були помірними. І брав він обережніше. Одначе теж не гребував виправдовувати за гроші геть не дрібних злочинців. На кшталт шахрая Дорбінадзе чи громадянина Томана, арештованого за пограбування складу Шкірсиндикату.

Клієнт судді Котлярова шахрай Дорбінадзе

Суддя Бунтар-Чернявський, що змінив Акімова на 12-му районі, на позір, відзначався винятковою принциповістю. Бо виносив, зазвичай, максимально суворі вироки. За винятком тих справ, де від захисту виступав адвокат Штернман. На чому і погорів: «винятками» зацікавилися чекісти.

Адвокат Штернман

Під час процесу судді поводилися по-різному. Алексєєв не тільки визнав все і покаявся, а й інших закликав зробити те саме. Та відгукнувся на заклик тільки Котляров.

З усіх підсудних ці двоє мали найбільше заслуг перед радянською владою. За часів денікінщини Алексєєв був членом підпільного ревкому, пізніше очолював Іваново-Лисогірський райвиконком, встиг покерувати усією харківською міліцією.

Котляров у 1918-му входив до складу колегії Казанської ЧК, пізніше працював у наркоматі юстиції. Революційний стаж — з 1906 року!

Суддя Сілаков зв’язався з більшовиками лише у 1919-му. Особливого пієтету перед радвладою не відчував. Тому до самого кінця процесу відкидав абсолютно всі звинувачення. Як і Леляк з Серединцевим та Бунтар-Чернявський.

Твердо тримався суддя Ієвлєв: розтрата була, хабарів не брав. Зізнався лишень, що витратив судові збори на… порнографічні картки!

Ще веселіше зізнання зірвалося з вуст оборонця Епштейна, юриста з дореволюційним стажем:

«А за царя ви теж суддям носили?» — поцікавився у нього член суду Бондаренко.

«Та ви що?!» — обурився Епштейн.

Після обвинувачуваних ще двадцять днів допитували свідків. За згодою сторін, їх кількість була дещо зменшена. Бо від процесу вже встигли втомитися всі.

19 січня 1926 року розпочався його завершальний етап: змагання сторін.

Першим виступив прокурор Лев Ахматов. Він обвинувачував осіб, пов’язаних з 12-м та 1-м районами нарсуду. Для суддів Акімова, Бунтаря-Чернявського, Серединцева та адвоката Штернмана, як для невиправних, вимагав розстрілу. «Підпільнику» Демченку, який теж заслуговував на «вищу міру», за співробітництво і щире каяття пропонував пом’якшити покарання. Дрібнішій судовій братії, хабародавцям та посередникам світили різні терміни ув’язнення.

Грізний прокурор Лев Ахматов, майбутній «герой» процесу СВУ

Окремо Ахматов зупинився на заслугах чекістів, які розкрили злочин. Прокурор оголосив, що ні методи, ні інформація, здобута співробітниками ДПУ, жодного разу «не були зганьблені» під час процесу.

Суддів Леляка, Котлярова і Рибалова, а також пов’язаних з ними хабародавців обвинувачував прокурор Бомаш. Для Леляка він вимагав «вищої міри» як для «невиправного», оскільки той вперто відмовлявся визнавати доведені, на думку прокурора, факти хабарництва.

А от Котляров з Рибаловим не видавалися Бомашу безнадійними. Перший з огляду на щире каяття і революційні заслуги, другий — тому що був найбіднішим з усіх суддів та й брав небагато. Тут можна було обійтися ув’язненням.

Судді Сілаков, Ієвлєв та Алексєєв вкупі зі своїми хабародавцями дісталися прокурору Макотинському. На його думку, лише Сілаков заслуговував на розстріл. Хоча й не визнав жодного з пред’явлених звинувачень. Алексєєву, який зізнався, варто було замінити «вищу міру» солідним терміном. А от Ієвлєв мав відповісти лише за розтрати. Хабарництва в його діях не побачив і прокурор.

Натомість, багато чого цікавого побачив захист. І, перш за все, у свідченнях «підпільного адвоката» Демченка. Про те, що він обмовив чесних служителів Феміди, хіба що ледачий не сказав. Якнайдалі зайшов захисник судді Серединцева Рахмілевич: Демченко лише прикривався ім’ям мого клієнта, а взяті начебто для нього гроші - привласнював собі.

Зате беззастережно вірив «підпільному адвокату» оборонець справжній — старійшина харківського захисту Александров. Бо ж Демченко окремо виділив його клієнта: сказав, що суддя Бунтар-Чернявський хабарів НЕ брав.

…Вирок мав бути оголошеним о 18-00 26 лютого 1926 року. Та з дорадчої кімнати судді вийшли лише о третій годині ночі 27 лютого, щоб задовольнити, врешті-решт, допитливість двотисячної аудиторії, яка весь цей час просиділа у цирку.

Сім годин зачитував вирок голова суду Малицький! Одначе, «вишаків» публіка не дочекалася. Найбільше отримав найбалакучіший: Митрофан Демченко сів на десять років. Вісім відважили «самогонному» Акімову, шість — Алексєєву, п’ять — Рибалову (дорогим виявився мішок борошна), чотири — Леляку, по три — Бунтарю-Чернявському та Котлярову. Стільки ж дали другу Бунтаря — адвокату Штернману.

Меншими термінами відбулися ті, кого не визнали винними у хабарництві. Рік за розтрату отримав любитель порнографії Ієвєлєв, стільки ж дали Сілакову — за дискредитацію звання судді (пияцтво і дебош). Для судді Серединцева, який «лише» пиячив, та сама дискредитація обернулася дисциплінарним стягненням за місцем служби.

З хабародавців і посередників більше двох років ніхто не отримав. Кілька чоловік обійшлися навіть умовними термінами.

…З великої хмари випав малий дощ.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.