Оригінальне прізвище на обкладинці старої архівної справи не просто дивувало — нахабно дерлося в очі. Погодьтеся, на тверезу голову такого не придумаєш: Деррінг-Желтопухов! Ім’я та по-батькові — Норберт Боніфатійович.
На тлі цієї перлини не те, що авторське «Едуард Зуб», а навіть анекдотичне «Аполлон Козолуп» видавалося ідеальним зразком гармонійного поєднання.
Та цікавим виявилося не тільки прізвище, а й кримінальна справа, в якій фігурував його носій. Хоч зараз окремою книжкою видавай! Як прекрасну замальовку харківського побуту та звичаїв кінця 20-х — початку 30-х років. А заодно і наочний посібник для всіх, хто щиро вірить, що «при Сталине был порядок».
Хтозна, може десь і був. Але не у Харківському військкоматі. Про що 21 листопада 1931 року відверто заявив Військовий Трибунал Українського Військового Округу:
«Плохо был поставлен учет оружия».
«Плохо» — то ще слабо сказано. Ні к бісу, насправді! Старший писар військкомату Микола Романенко, за сумісництвом — завідувач зброярнею, за січень-квітень 1928 року примудрився пустити «наліво» дев’ять стволів — 2 «браунінги», 2 «парабелуми», 1 «кольт», 1 «сміт-вессон», 1 «маузер», обріз гвинтівки Росса та мисливську двостволку.
Тільки не думайте, що двостволками та обрізами Червона Армія збиралася «світову революцію» в Європу просувати! Ні, все це був конфіскат, сумний спадок часів кривавого братовбивства.
За правилами, що діяли тоді, вилучену у населення зброю міліція та районні виконкоми мали передавати на збереження до окружного військкомату. Ледь не мішками зносили!
От під час такої передачі і познайомився Романенко з Желтопуховим — діловодом 2-го району Харківської міліції, який завідував там столом військового обліку. Тоді ще не Деррінгом і не Норбертом — Миколою Боніфатійовичем.
Знайомство переросло у тісні ділові стосунки. Романенко «постачав» Желтопухову зброю на продаж, а той йому підганяв призовників, які не відчували жагучого бажання прикрасити свою голову будьонівкою.
За підсумком такого «співробітництва» Червона Армія втратила не лише стволи, про які мовилося раніше, а ще й кількох потенційних вояків. Зате хлопці трохи підзаробили.
До часу все йшло добре. Як у старій радянській пісні: «Отряд не заметил потери бойца». І зникнення зброї теж не помітив!
Та Желтопухову стало нудно у Харкові. Звільнившись у квітні 1929-го з міліції, він подався на Далекий Схід. В двох іпостасях одразу — червоноармійцем-відпускником Норбертом Деррінгом і колишнім партизаном Задворним.
Документи першого давали право на пільговий проїзд, а за документами другого Желтопухов ще й грошову допомогу отримав. Добра це річ — доступ до різноманітних бланків.
Вони ж здається, його й підвели, коли у березні 1931-го співробітник «Дальгосрыбтреста» Норберт Деррінг повернувся до Харкова провідати рідню. Надто вже багато людей знало його тут як Желтопухова!
Громадяни з кількома прізвищами у ті каламутні часи нікого не дивували. І екс-Микола цілком міг відбутися обвинуваченням у дрібному шахрайстві. Та, на додачу, колишні колеги вилучили у нього під час обшуку пачку екзотичних, як для Харкова, японських ієн. Тому й передали бідаку чекістам.
А в ДПУ, хочеш — не хочеш, Миколі-Норберту довелося розв’язати язика. Аби, крий Боже, іноземним шпигуном не оголосили. Спливло на поверхню багато цікавого.
Наприклад те, що головними покупцями «лівої» зброї були… співробітники міліції та карного розшуку. Очевидно, їм не вистачало табельної. Один ствол дістався професійному зброяреві, і відразу два — представникові «малого бізнесу», власнику паштетної Варламу Метревелі. Його ж, за хабар у 50 карбованців і безкоштовні обіди, Желтопухов викреслив зі списків тилового ополчення.
Цікаво, що геніальна ідея — «превратить обслуживание призыва в источник своего дохода», прийшла до скромного діловода цілком випадково. Восени 1927-го, разом із громадянином, прізвище якого слідство чомусь не встановило.
До військово-облікового столу 2-го району міліції звернувся тоді призовник зі скаргою, що його незаконно забирають на службу. Мовляв, не підлягаю призову, згідно з якимось там нормативним актом.
Не маючи бажання продиратися крізь юридичні хащі, Желтопухов відіслав скаржника у військкомат, до друга Романенка. І дуже скоро про це пошкодував. Бо, зустрівши за кілька днів свого недавнього відвідувача, дізнався, що той вирішив питання дуже швидко. Але дорого: за 100 карбованців. Для порівняння: молодший міліціонер у 1927 році отримував 43 карбованці на місяць.
Цілком логічна думка «чому я віддав комусь геть не зайву сотню?» спонукала Желтопухова бути надалі більш уважним. І вже 3 грудня 1927 року підвищена пильність дала свої плоди: першою здобиччю ініціативного діловода став громадянин Лев Айнемер, який зайшов до районного РАГСу оформити шлюб.
Перевіряючи папери нареченого, Желтопухов виявив, що той пропустив перереєстрацію військовозобов’язаних. Тобто підлягав адміністративній відповідальності за неявку на переоблік. Ну, кому потрібен такий доважок до весілля?! Жених з міліціонером вдарили по руках і вирішили питання за 20 карбованців.
Наступним клієнтом Желтопухова став громадянин Павло Горовий. Згідно з матеріалами слідства, «его старый знакомый по бойскаутскому отряду и по совместному заключению в ДОПРе по делу Харьковской Госоперы».
Додавати до такої барвистої біографії ще й військову службу Горовому страшенно не хотілося. А оскільки здоров’ям Господь його не обділив, загриміти в кадри Червоної Армії під час чергового призову Павло повинен був аж бігом.
На щастя, друг Желтопухов підказав вихід: збільшити кількість осіб, що знаходяться на утриманні призовника. Ні, не природнім шляхом. За ті три місяці, що залишалися до «дедлайну», виносити двох дітей, ще навіть не зачатих, не змогла б і найвірніша дружина.
Та папір з чорнилом і не такі дива творили! Була у Горового одна особа на утриманні — стало чотири. Хіба важко зробити потрібний запис у обліковій картці? Тим більше, коли за нього сотню карбованців дають.
Потім давав Желтопухову громадянин Кролл — за звільнення від військових зборів. Потім громадяни Мазуркевич і Прейсман — за дописаних до картки «липових» утриманців. Врешті-решт, дав Желтопухову і військовий трибунал: п’ять років ув’язнення та рік поразки у правах. Отримали своє і Романенко з ухильниками.
Фінал цієї історії можна передати словами пісні: «По актировке, врачей путевке, я покидаю лагеря…». У травні 1933-го Желтопухова звільнили достроково за станом здоров’я. Бо кров’ю харкати став у таборі ДПУ УСРР на Журавлівці. Маючи якихось 27 років од віку.
Коли б Ільф та Петров писали у стилі «соцреалізму», Остап Бендер мав би закінчити так само. Без варіантів.
