06/06/2023 — 21:30 | АВТОРИ: ТЕТЯНА ФЕДОРКОВА, ВОЛОДИМИР НОСКОВ | ФОТО: ОБРІЇ ІЗЮМЩИНИ

«Мені дорікають: от ви втекли з Ізюма. Я говорю: так, ми втекли. А якби не втік, то не знаю, розмовляли б ви сьогодні зі мною чи ні», — каже головний редактор газети «Обрії Ізюмщини» Костянтин Григоренко. В інтерв'ю «МедіаПорту» він розповів про збір інформації у захопленому Ізюмі, знищення російськими окупантами редакції, відновлення команди після звільнення Ізюма та стратегію медіа на деокупованій територій.

Слухайте подкасти mediaport.ua

• Apple Podcasts, Google Podcasts, YouTube, «Накипіло»

Володимир Носков: Пане Костянтине, як ви ставитеся до 6 червня — свято, не свято? Це день, коли ми говоримо про свої професійні проблеми. 

Костянтин Григоренко: Для нас це завжди свято, ми його відзначаємо і збираємося колективом, підбиваємо певні підсумки. Кожного року відзначали його своїм колективом: збиралися, запрошували ветеранів. Це наша традиція. Для нас 6 червня — це наше професійне свято, День журналіста.

Володимир Носков: Я знаю, що у вас є приємна подія — вам подарували «Старлінк», тобто тепер у вас є стабільний інтернет в Ізюмі. З цим ще у місті після звільнення від російського ворога є проблеми?

Костянтин Григоренко: Проблеми є. Інтернет-провайдери працюють, уже є конкуренція, проводять інтернет. Але сказати, що є сталий інтернет в Ізюмі, ще не можна — дійсно, в багатьох мікрорайонах його немаэ. У тому офісі, де ми винаймаємо приміщення, є інтернет, от сьогодні вранці відключали світло — працював генератор, і ми безперебійно працювали. Але на початку, коли ми відновлювали роботу, були серйозні проблеми з інтернетом, нам не вистачало «Старлінку». І сьогодні ми розуміємо: якщо будуть якісь форс-мажори, то у нас є завжди надійний помічник, який ми можемо включити.

Володимир Носков: Приміщення редакції — геть зруйноване чи його можна відновити? 

Костянтин Григоренко: Ні — геть без вікон, без дверей, пошкоджений дах. Дах протікає, понівечений стан приміщення. Розграбоване все обладнання — від слова «взагалі». Залишились тільки канцелярські столи та деякі стільці, все інше…

Тетяна Федоркова: Всю техніку забрали окупанти?

Костянтин Григоренко: Техніка вся — «під нуль».

Володимир Носков: Виривали навіть розетки, так?

Костянтин Григоренко: Так, виривали розетки, вимикачі. Ми прокладали нову проводку — електрокабелі, щоб підключати опалення, керамічні обігрівачі. Усе вирвано «з м'ясом», не залишилось нічого.

Тетяна Федоркова: Чи вам відомо, хто був у ваших приміщеннях — це регулярні війська, «ЛНР» «ДНР», хто це?

Костянтин Григоренко: Були представники «ЛНР», «ДНР». Вони шість місяців господарювали на території нашого приміщення. У нас великий двір, гаражі — вони там собі облаштували повністю помешкання. Там у них була і кухня, і літній душ. На початку були склади боєприпасів, стояла військова техніка, зенітки. Згодом вони перемістилися, але якийсь взвод — не знаю, скільки там було людей — фактично з перших чисел травня до 10 вересня, поки не втекли, мешкав саме на території нашого приміщення і території нашої редакції.

Володимир Носков: Любов Шамрай, ізюмчанка, розказувала мені, що окупанти оголошували «полювання» за людьми, які були у 2014 році за Євромайдан, потім активно співпрацювали з АТО. Можна сказати, що й за журналістами, я так розумію, теж. Вони вас розшукували?

Костянтин Григоренко: Мені це невідомо. Але я маю іншу інформацію: коли російські окупанти зайшли в Ізюм, у них уже були складені списки. У тих списках моє прізвище точно було! Розшукували вони мене чи ні — я не знаю, не маю достовірної інформації. Але те, що вони зайшли вже з готовими списками — це стовідсотково, тому що ці списки були надруковані російською мовою, на їхніх бланках. Вони не готувалися нашвидкуруч — їх не писали «на коліні», коли вони прийшли до Ізюма.

Володимир Носков: Ми можемо припустити, що складанням списків займалися ваші місцеві комуністи, які потім стали ОПЗЖ-шниками? Будемо відвертими, так склалося, що вони у вас були потужними — і в міській раді.

Костянтин Григоренко: А що припускати? Думаю, з 2014 року якраз ці списки й формувалися, тому що там були і депутати попередніх скликань, і ветерани АТО, і громадські активісти, і бізнесмени наші — середній бізнес. Там були представники депутатського корпусу, а також міської, районної влади. Це достовірні дані, тому що люди вже передавали цю інформацію. Коли вони змогли виїхати з тимчасового окупованої території, їх перевіряли — як правило, це були чоловіки, і дехто з них бачив прізвища, які там були.

Володимир Носков: Розкажіть, будь ласка, що вам переповідав ваш колега, який залишився? Йому не вдалося виїхати, наскільки я зрозумів, і він був усі дні в окупації. 

Тетяна Федоркова: І чи була в нього можливість прийти до редакції, якось більш-менш зберегти майно?

Володимир Носков: Чи навпаки — він ховався, щоб не вполювали? 

Костянтин Григоренко: Коли вже сьогодні ми заднім числом розглядаємо все, що відбувалося — все було настільки швидко, фактично з 28 лютого минулого року ми вже не працювали в офісі. Працювали дистанційно і газету навіть верстали дистанційно. Микола Калюжний весь час був в Ізюмі. Частину обладнання він переніс із другого поверху, де розташована наша редакція, до гаражів. Думав, що туди руки окупантів не дійдуть, але сталася не так, як гадалося. Там вони все це знайшли. Першим ділом відкрили гаражі, а потім доступу до редакції, до нашої території, вже не було. Біля брами стояв охоронець, нікого туди не пропускав і не дозволяв навіть розмовляти.

Володимир Носков: Вони знали, що він журналіст?

Костянтин Григоренко: Звісно, вони знали, що журналіст. Вони впізнали його на блокпосту — його зупинили, сказали: «А я вас знаю, вы Николай Калюжный. Я ваш бейджик бачив в редакции». «Да, — каже, — я журналист». 

Тетяна Федоркова: То він був під постійним ризиком, перебуваючи у місті?

Костянтин Григоренко: Звісно. Щобільше — Миколі не подобається, коли я про це говорю, але насправді якби 10 вересня наші хлопці, Збройні сили України, не звільнили Ізюм, я не знаю, якою була б його подальша доля. У мене була інформація і був постійний контакт з правоохоронними органами. З нашими спеціальними службами я контактував, багато інформації їм передавав, багато знав від них, що відбувається на території Ізюма. Микола Іванович не відчував тієї загрози, яка над ним нависла. Він тричі відмовився, коли його запрошували працювати в «Изюмском телеграфе» — це був інформаційний бюлетень окупаційної влади. Тричі йому вдалося ухилитися. Але далі, думаю, йому було б складно це робити. У нього було два варіанти: або співпрацювати з окупаційною «владою», або знаходити можливість виїхати з Ізюма.

Володимир Носков: Про третій не хочеться говорити навіть.

Костянтин Григоренко: Так.

Володимир Носков: Пане Костянтине, тобто вони нашвидкуруч зробили собі такі «листівки»?

Костянтин Григоренко: Навіть не нашвидкуруч! Тут знову ж таки долучилися наші колаборанти, відомі депутати від ОПЗЖ.

Володимир Носков: І вчителі?

Костянтин Григоренко: Вчителі — меншою мірою. Але от депутати — саме депутати від ОПЗЖ, які мали досвід верстки листівок, буклетів різних, Любов Ткачова, депутатка міської ради від ОПЗЖ, яка на початках і очолила «Изюмский телеграф». Вона його редагувала, компонувала, верстала. Підібрала людей з-поміж їхніх місцевих прихильників, і з травня по вересень вони випускали цей пропагандистський бойовий листок. Наскільки мені відомо, з окупаційних територій ми єдине місто, де окупанти налагодили випуск так званої газети й мовлення місцевого «Радіо Z». Вони захопили обладнання «Радіо Ізюм» — це була комунальна радіокомпанія, відновили мовлення, відновили передатчик, який стояв на даху. І фактично все, що писалося в цьому бойовому листку, вони потім транслювали через «Радіо Z». 

Тетяна Федоркова: Пане Костянтине, ваша газета — чи це не єдина українська в Ізюмі?

Костянтин Григоренко: Газета насправді — одне з найстаріших видань на Слобожанщині, заснована вона 19 січня 1919 року. До цього часу вона змінювала назви, засновників, але у 2017 році відповідно до закону України «Про реформування державних та комунальних ЗМІ» ми стали абсолютно незалежним виданням. Засновниками товариства з обмеженою відповідальністю «Обрії 1919» стали члени трудового колективу. Зі складу засновників вийшли міська, районна рада і райдержадміністрація.

Увесь час ми писали літопис життя Ізюмщини. Ми гіперлокальне медіа, наш орієнтир — це гіперлокальні новини, життя громад: сільських, міської. Після того, як Ізюмський район укрупнили, і до нього увійшли вісім громад, ми фактично стали інформаційним центром, який інформує жителів й інших громад, не тільки Ізюма. Це і Борова, і Барвінкове, Савинці, Оскіл, Куньє тощо. Сьогодні ми фактично відновили всі свої цифрові майданчики, крім друкованого видання, яке виходить щочетверга накладом 2000 примірників. Ми постійно оновлюємо інформацію на нашому сайті obrii.com.ua, у нас є сторінки у Facebook та Instagram, є YouTube-канал, є Telegram-канал.

Володимир Носков: Ціле мультимедійне видання. 

Костянтин Григоренко: Так. Плюс до цього, ми відновили свою фішку, якою завжди пишалися — прямі трансляції. От, наприклад, днями у нас в ефірі був начальник ізюмської поліції. Прямі ефіри дивляться, переглядів багато. Дивляться люди в різних громадах. І вчора ми відчули це під час прямого ефіру, коли дзвінки були з різних громад, не тільки з Ізюмської. Ми вже провели прямі ефіри з головами громад Ізюма, Савинців, Оскола, Куньєго. Продовжуємо таку інформаційну компанію. Для нас сьогодні найважливіше питання — відновити оцей місточок між владою і громадою.

Володимир Носков: Мені дуже було зворушливо прочитати, що ви реально стали для людей місточком, коли звільнили Ізюм. Тому що Ізюм лежить на обох берегах ріки, і на одному березі люди не знали, що коїться на іншому. І от ви якраз у першому ж, здається, номері показали людям фотографії — що сталося з центром міста, як його зруйнували.

Костянтин Григоренко: Це правда. До цього часу люди через наше видання, через різні платформи — і цифрові, і газетні публікації — дізнаються, що відбувалось під час окупації. Ми з колективом, зі своєю командою зробили унікальний проєкт, реалізували його завдяки міжнародним донорам: надрукували альманах, хронологію піврічної окупації Ізюма, на 16 сторінках газетного формату. Він розійшовся, і до цього часу люди питають, приходять до нашої редакції — хоча ми не розголошуємо місце нашого розташування, але ж залишаємо контактний телефон. Я більше того скажу: навіть співробітники, журналісти — той же мій заступник, випусковий редактор Калюжний, — коли ми вичитували й готували до друку цей альманах, то 80% з того, що там було написано, він не знав, що відбувалося в Ізюмі. Можете уявити?

Володимир Носков: У такій жили, так би мовити, ізоляції?

Костянтин Григоренко: Це була тотальна ізоляція та інформаційний вакуум. Але от «тотальна ізоляція» — цей вираз влучає, думаю, «в десятку». Тому що не було абсолютно нічого! Але і сьогодні, розмовляючи з вами, і завжди я наводжу приклад Романа Кривка, з яким ми робили декілька інтерв'ю. Він теж був у релокації на заході України, ми контактували, постійно обмінювались інформацією, і я зробив два чи три інтерв'ю на «Суспільне Харків». Найважливіше, найцінніше в цьому, що коли я повернувся в Ізюм, мої сусіди сказали: «Ми чули ваш голос, ми чули ваше інтерв'ю». А найцінніше було в тому інтерв'ю, що я сказав: «Шановні земляки, шановні мої ізюмчани! Збройні сили України поруч, ми вас не кинули. Наберіться ще терпіння, скоро Ізюм буде вільним». І згодом, буквально за місяць, Ізюм звільнили. Уявляєте, наскільки це було влучанням таким…

Володимир Носков: Другим диханням, можна сказати.

Костянтин Григоренко: Так. Люди все одно знаходили можливість слухати українське радіо, виїздили за 20 км, ловили там мережу, де можна було по Viber щось передати, навіть якщо родичі були за кордоном. 

Володимир Носков: Тож все-таки у вас були свої «секретні агенти», так? Тому що я згадую літо-весну минулого року і ваш Facebook — ви друкували деякі новини, те, що вам було відомо про Ізюм.

Костянтин Григоренко: Це правда. Наприклад, з колективом у мене зв'язку не було. Я розумію, що вони усвідомлювали цю небезпеку — передавати якісь дані. Але у мене була постійна інформація з Ізюма. Деяку я збирав тижнями. Щоб написати три або чотири рядки на сайті, мені доводилося її верифікувати — особливо що стосувалося прізвищ зрадників, колаборантів. Чекав, коли люди підтвердять. Хоча б скажуть одне слово: «Так, я підтверджую, ця людина пішла на співпрацю з окупантами». Складно було цю інформацію збирати, діставати, але люди, які передавали — вони реальні герої. Я сьогодні переосмислюю всю цю історію і дивуюся, наскільки вони відважні — не боялися через відкритий зв'язок передавати. Це було.

Володимир Носков: А скажіть, будь ласка, як читачі реагують на ці дописи про колаборантів? Тож міг бути і сусід, і вчителька, і директор тощо.

Костянтин Григоренко: В Ізюмі найскладніше — це не зруйновані будинки, мости інфраструктура. В Ізюмі найскладніше розмовляти з людьми, які були шість місяців в окупації. Я розумію наших правоохоронців, і сьогодні ми з ними дуже тісно спілкуємося. А деякі матеріали, які я оприлюднював на сайті, є єдиною підставою для порушення кримінальних справ. Сьогодні, щоб отримати свідків, докази, фактаж, правоохоронці дуже в складних умовах збирають матеріали. Люди неохоче говорять. Вони налякані. Вони вважають, що не можуть говорити, бо колись цей сусід приніс їм російську хлібину чи консерву, і вважають, що тепер винні йому все життя за те. Це відчувається.

Тетяна Федоркова: Пане Костянтине, також можна сказати, що частина населення може бути проти вас, бо ви допомагаєте викривати? Чи є таке?

Костянтин Григоренко: Так воно і є. Ми це відчули у 2014 році, коли втратили тираж газети. Ми з перших днів анексії Криму писали, що це Україна, писали про історію Крима взагалі, потім писали про АТО, Слов'янськ, Краматорськ і про наших хлопців-воїнів. Ми напряму контактували з прессекретарем Міністерства оборони, тому в нас була дуже оперативна і достовірна інформація. Але тоді вже ми відчули, що не всі люди підтримують наш проукраїнський настрій. До нас приходили, нам погрожували. Ми декілька місяців працювали із закритою брамою, там був тільки написаний телефон, і ми нікого з відвідувачів не пускали. То вже було у 2014 році. Сьогодні ми навіть не розголошуємо місце розташування редакції. Зі зрозумілих причин, я розшифровувати не буду. Є тільки контактний телефон і є тільки люди, яким ми дуже довіряємо — вони приходять до нас у редакцію.

Володимир Носков: Костянтине, а відчувається оцей холодок...

Костянтин Григоренко: Відчувається. Я багато людей бачив на фото, на відео — вони навіть не знають, що я про це знаю. Але я стриматись іноді не можу, просто починаю відверто говорити. Один з прикладів: заходжу в крамницю купити хліба, бачу — стоїть «любитель русского мира». Я кажу: «Ні, пішли звідси, я не буду стояти з «любителями русского мира» в одній черзі, я виходжу». Вони це все чують, вони бачать, але не зовсім розуміють, що я до них апелюю. Коли в мене запитують, звідки я черпав цю інформацію — багато інформації я брав з російських Telegram-каналів. А влітку, коли тут була просто навала так званих російських воєнкорів, стежив за їхніми Telegram-каналами. І якраз там були фото-, відеофіксації. Я бачив, хто там обіймається із самопроголошеною владою і таке інше.

Володимир Носков: Добре. Давайте все-таки якраз про любителів руського миру: що з ними — їх менше, вони принишкли?

Костянтин Григоренко: Ви знаєте, коли ми з дружиною поверталися до рідного Ізюма, вона казала: «Я не уявляю, як ми будемо жити поруч із цими людьми». З грудня живемо і розуміємо, що серед нас дуже багато зрадників, які зачаїлися. Останні прильоти «шахедів» в Ізюм — я впевнений, що це були місцеві коригувальники. Ніякі не Google-карти, не безпілотники, бо вони сюди вже не долітають. Це були місцеві «любители русского мира», вони продовжують жити серед нас. Що бентежить ізюмчан? Бентежить те що, до цього часу нема показових вироків суду. До цього часу! Я, з одного боку, розумію складність збирання фактажу, документації, підтвердження правоохоронними органами. А з іншого боку — все ж таки вже минуло багато часу. Ми бачимо по іншому району — по Балаклії, по Куп'янську, кожного разу читаємо на сайті прокуратури чи поліції: того засудили, того засудили…

Володимир Носков: З чим пов'язуєте?

Костянтин Григоренко: Я пов'язую з тим, що все ж таки населення Ізюма ще під отією «ковдрою», знаєте, російською. Вони ще думають, що не можуть відкритися, піти й відверто розказати, хто зрадив Україну. Іншого пояснення в мене немає.

Володимир Носков: Тобто прокуратура працює, як належить?

Костянтин Григоренко: Так. Поліція зібрала первинну документацію, передала до прокуратури. Прокуратура тепер готує позови до суду. Але коли розглядають ці матеріали: «Друзі! Недостатньо фактів, недостатньо свідків. Ви хочете, щоб адвокат це розбив, і над нами сміялися? Йдіть збирайте ще!» І так кожного разу і щодо кожного. Я навіть їздив до слідчого управління поліції, під відеокамеру давав свідчення. Особисто поїхав і давав свідчення про колаборанта, про керівника штабу Захара Прилєпіна в Ізюмі. Говорив детально, де я брав ці фотографії, відео, говорив про цю людину. Але ця людина до цього часу гуляє спокійно Ізюмом. Цього я не розумію! 

Тетяна Федоркова: Пане Костянтине, неодноразово доводилося чути нарікання до міської влади — і щодо евакуації на початку окупації, і вже зараз, коли місто відновлюється. На вашу думку, чи обґрунтовані такі нарікання і як може медіа допомогти у вирішенні проблем міста?Цей місток, про який ми вже говорили, тепер вже між міською владою і людьми — наскільки це реально, щоб все-таки Ізюм відроджувався і вирішував проблеми?

Костянтин Григоренко: Є таке, ви правильно підмітили. Особливо в соціальних мережах, у різних месенджерах. Наприклад, скажу, що коли я приїхав до Ізюма, то я відразу видалив оці всі Viber-групи — бо їх читати було просто неможливо, жахливі якісь речі там обговорювалися. Для того ми проводимо прямі ефіри — ставимо незручні запитання. Звинувачення, які закидають міському голові, його команді — вони закидають не тільки міській владі. Мені нарікають — от ви втекли з Ізюма! Говорю: «Так, ми втекли. І я розумію, чому втекли. А якби не втік, то не знаю, розмовляли б ви сьогодні зі мною чи ні». Люди цього досі не розуміють, вони вважають, що їх кинули.

А все було б дуже просто: я вам говорив за Миколу Калюжного — так же можна сказати й за Валерія Марченка, міського голову. Не виїхав би Марченко — був би показовий розстріл його на площі. І що, від цього всім стало б легше?

Я вважаю, що на той час — це десяті числа березня — вже було дуже складно провести евакуацію. По-друге, рішення про евакуацію та переміщення цивільного населення ухвалювали вже військові. Про це теж ніхто не говорить так відверто, тому що уже міський голова підпорядковувався військовій адміністрації та військовим, які знаходилися на території міста. Так, не все було зроблено належним чином — щодо облаштування і бомбосховищ, укриттів. Ці нарікання тривають, я їх постійно на публічних зустрічах чую — особливо від голів квартальних комітетів, які працювали й за окупаційної влади, й продовжують сьогодні працювати за української влади.

Я неодноразово звертався до міського голови, голови військової адміністрації та казав: «Валерію Віталійовичу, всіх на 100% треба змінювати. Всі, хто працював під росіянами, не можуть сьогодні займатися ані гуманітарними питаннями, ані іншими. Перша зустріч у грудні, на якій я був присутній — я був просто вражений, відверто вам скажу. У мене було таке враження, що вони розмовляють із Соколовим, самопроголошеним «мером» Ізюма. Я вийшов — я був шокований.

Тетяна Федоркова: До речі, бачила такі фрагменти відео у вас — здається, у Telegram-каналі — такі відео невеличкі, де зала, жінки сваряться…

Костянтин Григоренко: Так, так. Вони ще в той парадигмі залишилися і залишаються — це найстрашніше.

Володимир Носков: І це ж небезпечно.

Костянтин Григоренко: Це дуже небезпечно! Я більш того вам скажу: деякі люди, які працювали в органах окупаційної влади, продовжують сьогодні працювати в державних органах. Вони сьогодні продовжують торгувати на ринках міста. Це все люди ж бачать! І, розумієте, все ж таки очікують таких швидких результатів — і не просто результатів, а справедливих вироків. От чого очікують ізюмчани. Може, після цього буде й простіше від людей отримувати інформацію, ми ще багато-багато чого не знаємо.

Володимир Носков: Враховуючи усі ці складнощі, якою мовою треба говорити з людьми на деокупованих територіях? Бачите, не тільки ж потерпілі, а ще й люди, які принишкли.

Костянтин Григоренко: Дуже обережно треба з людьми розмовляти, бо вони всі інфіковані цією російською заразою — не знаю, як цю «хворобу» назвати, яку метафору знайти відразу. Але що мене тішить реально — це наша молодь. Вона не потрапила під цю пропаганду, все одно знаходила можливості критично мислити, шукати інформацію. А ще, знаєте, присутність військових все ж таки вносить свій позитивний настрій: люди більш спокійні, в Ізюмі більше чутно українську мову. Навіть у крамницях, на ринках — це дуже приємно, коли люди вітаються, звертаються українською мовою.

Володимир Носков: Тобто ми можемо говорити, що проукраїнськи налаштованих людей побільшало у відсотковому вимірі?

Тетяна Федоркова: Або це такі, що перевзулися, і вони «під прикриттям». 

Костянтин Григоренко: Пані Тетяно, ви абсолютно точно підмітили: багато тих, хто «перешнурувався» — і відразу вони патріоти. Тут вони працювали у російських гуманітарних штабах, а тут вони лайкають і стали патріотами.

Володимир Носков: Та вони ж скажуть: «Ми ж виживали! Ну як же ж це?»

Костянтин Григоренко: Це типова відповідь, я на це вже не реагую. Люди, які реально знають, хто чим займався під час окупації — хто мародерів, хто у сусідів виносив навіть виделки, ложки й сервізи, а сьогодні вони себе б'ють у груди говорять, що «ми за Україну» — складно вірити цим людям. Я дуже критично ставлюсь до їхньої діяльності та до їхніх настроїв. І це ще буде довго, от з цим ще довго треба буде працювати. І тут навіть не психологам й не педагогам.

Володимир Носков: Все-таки, враховуючи все, що ви сказали, як змінився настрій вашого контенту? Ви все-таки змінили меседжі до людей?

Костянтин Григоренко: Ні, ми не змінили. Ми продовжуємо червоною стрічкою патріотичний настрій, пишемо багато про відновлення — щоб люди бачили, читали, що в таких складних умовах влада все ж таки робить усе, аби відновити нормальне життя. Ми багато пишемо про колаборантів, про зрадників. Ми пишемо, як люди виживали в ті складні часи. Ми пишемо про наших воїнів, які вже і після шпиталю, ампутації, встановлення протеза повертаються на війну. Ми пишемо про наших земляків, які були в полоні, захищали «Азовсталь». Ми про все це пишемо.

Я розумію: навіть, тим хто купляє нашу газету, не все подобається, але вони повинні про це знати. Для нас це теж важливий сигнал, тобто вже не буде «Изюмского телеграфа». Я їм іноді просто жорстко відповідаю: «Забудьте про ці російські наративи, «Изюмского телеграфа» більше в Ізюмі не буде, буде тільки українське слово». До речі, «Обрії Ізюмщини» завжди були україномовною газетою в російськомовному середовищі. Нам ніколи ніхто не закидав і не ставив питання, чому ми виходимо українською мовою. Знаєте, за цей час уже багато було змін серед співзасновників, вже й померли голови адміністрацій, мери тощо, але жоден з них ніколи не порушував це питання. І це теж дуже важливо. Сьогодні у нас це питання взагалі не стоїть.

Володимир Носков: А за що ви працюєте? Немає ж реклами, наскільки я розумію.

Тетяна Федоркова: Я бачила вже на Facebook рекламу магазину. У нас навіть в Харкові такого немає, як от в Ізюмі! Дуже потішило це.

Костянтин Григоренко: Дійсно, ми потихеньку відновлюємо рекламний ринок. Я дуже дякую нашим підприємцям, бо вони приходять до нас. Рекламу ми розміщуємо і в газеті, приходять уже й з інших міст — наприклад, із сусідньої Лозової. Розміщуємо постійно на сайті. Уже багато років працюємо з біржами прямої реклами, розміщуємо те, що нам надходить через них. У нас є реклама в Insragram, у Facebook. Ми не таргетуємо, не платимо Facebook чи Instagram — ми продаємо ту аудиторію, яка в нас є. А наша аудиторія — це місцева аудиторія, не якісь накручені лічильники, де збільшена кількість підписників. Ми чітко знаємо свою аудиторію. Знаємо за статистикою, що переважна більшість у нас — жіноча аудиторія, тому десь, може, реклама більше спрямована на неї. Але потихеньку відновлюємо.

Плюс до того, ми з грудня продаємо газету в роздріб. Це невеликі гроші, але нам вистачає, щоб розраховуватися з друкарнею за поліграфію і друк. А зарплата без грантів, без допомоги міжнародних організацій — це було б нереально. На нараді, що пройшла цього тижня в Харківській обласній військовій адміністрації за участю голови Національної спілки журналістів, я про це говорив уголос: якби не донорські кошти, якби не міжнародні організації, то з 12 регіональних газет, які сьогодні виходять на Харківщині, думаю, не виходила б жодна. А з 27 все ж таки 12 районних видань сьогодні виходять і доносять інформацію населенню.

Тетяна Федоркова: Пане Костянтине, Ізюм зараз, на жаль, таке «місто суцільних тем». На жаль, наймасовіше поховання — в Ізюмі: кожен із цих загиблих людей — це окрема історія. Тобто розгребти такий масив інформації зараз вашою маленькою редакцією — скільки часу на це потрібно? І як ви стараєтеся встановити пріоритетність?

Костянтин Григоренко: Дивіться, все ж таки сьогодні найбільш затребувана довідкова інформація. Значний час в Ізюмі не було ані телебачення, ані радіо, ані друкованого слова. І сьогодні ізюмчани мають можливість слухати лише суспільний «Промінь», місцевих радіостанцій поки що немає. Телебачення цифрове потихеньку відновлюється, але лише 10 каналів люди можуть сьогодні приймати через нашу телевежу, що була зруйнована на початку березня.

Наш пріоритет — це інформація, корисна для людей. Нещодавно відновила роботу податкова, робота ЦНАПів, банків, банкоматів, графіки... Сьогодні перед ефіром виставляв інформацію про відновлення приміського сполучення між селами та Ізюмом. Ця інформація — найзатребуваніша. Люди і телефонують, і пишуть — дайте нам цю інформацію! А хто там староста? До кого звертатися у зруйнованих селах? І ми на це все реагуємо. Зворотний зв'язок, який ми отримуємо під час прямих ефірів, телефонних дзвінків, зустрічей з ізюмчанами — це той запит, що хочуть від нас почути.

Тетяна Федоркова: Ви сказали, що багато пишете про відновлення, спілкуєтеся з міською владою. Чи немає ризику, знаєте, скотитися до підтримки міської влади? Я можу припускати, що це теж можуть вам закидати, бо ви все-таки на боці міської влади. Не знаю, як це коректно сказати — не стати паркетними… Чи є такі ризики зараз, чи ви не бачите?

Костянтин Григоренко: Я, наприклад, завжди говорю, що з владою треба мати контакти. Ми ніколи не були такими близькими з владою. Думаю, і сьогодні не все подобається владі — що ми публікуємо, що оприлюднюємо. Але, незважаючи на це, у нас є підписаний договір з Ізюмською міською адміністрацією. Це невеликі кошти, я відверто про це кажу — 50 тисяч на рік. Це кошти, які ми отримуємо за інтерв'ю, за публікації про те, що робить міська влада

Також у нас є невеличкий договір з районною радою, це здебільшого офіційна інформація: звіти про виконання бюджету, регуляторні акти тощо. І мені ніколи не подобалось, я завжди був опонентом так званим медіаекспертам українським, які говорили що ми «джинсуємо»,  дуже забагато висвітлюємо місцеву владу. Вони просто не розуміють, в яких умовах сьогодні працюють локальні медіа.

Наприклад, не буду називати один із районів Харківської області — якби не було підтримки місцевої влади, то газета б взагалі не виходила. Так що, краще, щоб газета не виходила? А щодо «паркетності» я скажу так: якщо колективи, журналісти дотримуються журналістських стандартів, Кодексу журналістської етики, мають баланс думок, то ніколи до цього спуститися неможливо. І не треба спускатися. Останній приклад щодо «паркетності» та «джинси»: коли я був на стажуванні в Сполучених Штатах Америки, в одній із локальних редакцій газети, 30% доходів видавців — це бюджетні кошти, які вони отримують від влади на таких саме умовах, договорах: від відділу освіти, соціальних установ тощо. Тому говорити, що не треба отримувати кошти від влади — неправильно. 

Тетяна Федоркова: Ви сказали про молодь, що вона вас надихає. Чи можна зараз залучити молодь до створення репортажів, до ведення соцмереж? Наскільки це в Ізюмі може бути затребуваним, чи ви думали про таке?

Костянтин Григоренко: У нас сьогодні йде оновлення колективу, з 1 червня є новий працівник, молодий і енергійний, іде зміна поколінь. Молоді не так багато в самому місті, щоб ви розуміли. До війни населення Ізюма становило 50 тисяч людей (за даними заступника міського голови — понад 35 тис. — ред.), сьогодні за офіційною інформацією влади — 22 тисячі. Вибір невеликий, я вам відверто скажу. Колектив у нас складається з чотирьох людей: три творчі працівники та бухгалтер, який працює дистанційно. І коли Володя на початку запитав, як моя посада, я б назвав її так: директор, головний редактор, менеджер з продажу газети, водій, касир, бухгалтер. Це, напевно, ті функції, які я сьогодні виконую тією чи іншою мірою. Сьогодні — і не тільки сьогодні — є проблема підбору кадрів на місцях. Вибір невеличкий, але треба шукати. Ми не зупиняємося, думаю, у нас є ще можливість взяти одну людину — принаймні, я таким бачу свій фінансовий план. І ми будемо шукати цих людей серед молоді.

Володимир Носков: І тепер моє фінальне запитання. У великих містах паперовим газетам надто складно конкурувати із цифровими медіа, з телебаченням. А якщо говорити про малі громади, я так відчуваю, що якраз там краще почуваються паперові газети? 

Костянтин Григоренко: Звісно, сільське населення — ми перед ними завжди в боргу, прямо скажу. Ми туди не доходимо, не доїжджаємо, мало про них пишемо. Але насправді це найлояльніша категорія, яка залюбки передплачувала газету і сьогодні могла б передплачувати. На жаль, «Укрпошта» не готова нам сьогодні гарантувати своєчасну доставку газети, тому ми передплату не оголошуємо. Сьогодні розраховуємо тільки на власне розповсюдження, поки що у нас це виходить.

Відпрацьовуємо різні варіанти, шукаємо логістику, як доставляти газету в сільську місцевість. Якщо все вийде, це буде перший досвід — ми повністю відмовимося від послуг «Укрпошти». Я не просто так критикую пошту — я розумію, в яких умовах вони сьогодні працюють. У нас теж зруйновані приміщення, немає працівників, листонош, багато хто не пройшов фільтрацію. Тому треба сьогодні бути реалістом. Критикувати легше за все. Я нікого не критикую — ми вибрали цей шлях і ми йдемо цим шляхом. Тому кожен на своїй території вибирає свою, як то кажуть, стежку, якою він буде йти. Ми вибрали стежку мультимедійності. Не всі колеги мене підтримують, ми сперечаємося, але я залишаюсь прихильником мультимедійності. Наша редакція вже давно стала конвергентною, ми працюємо на всіх платформах і продовжуватимемо це робити. ■